Выбери любимый жанр

Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 20


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

20

— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.

— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

— То й що?

— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

— Вежа Мистецтв — теж непогано, — довірчо сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…

— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?

— Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!

— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.

Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.

— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?

— Я… ну… — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав…

— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.

— Еге ж… Е-е-е… Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.

Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.

— Нащо?

— Ну… Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в грязюку, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.

— Яка ще стаття?

Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.

Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.

— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?

— Саме так. Отже, як вас звали?

— Що значить «звали»?!

— Ну… це здається очевидним… — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом, і ледь не втратив рівновагу.

— Артур Дурко.

— Де ви мешкали, Артуре?

— На вулиці Пюсіна.

— Ким ви працювали?

— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.

У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.

— Ви… Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!

— Зовсім трошки.

— Як це — «трошки»?

— Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках… Я просто залазю й гукаю на допомогу.

Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.

— І яка допомога вам потрібна?

— Двадцятку маєте?

— А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?

— Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не в повній мірі. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..

Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці — значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака — їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І геть добре було видно черги екіпажів, котрі наразі паралізували вже півміста.

Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.

— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?

— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?

— Та верхолаз я. Роблю покрівлі…

— Артуре Дурку, злазь негайно!!!

Артур зиркнув униз.

— О ні, вони притягли мою жінку.

— Констебль Фіггімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!

— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.

— Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!

Артур привітно помахав маленькій постаті.

— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.

— Невже, — промимрив Вільям, і негайно впав.

До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.

До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.

— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.

— Дихати важко, — вичавив Вільям.

— Я міг би провести штучне дихання, — запропонував Гноббс.

М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.

— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.

— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…

— Я здоровий, як бугай! — заволав Вільям.

— Я практикувався сам із собою…

— Здоровий, як слон!

— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.

— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.

— Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….

— Мені час їхати! — майже верескнув Вільям.

Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!

Але ж, подумав він раптом, так воно і є.

Пан Тюльпан ригнув.

— Шо далі? — спитався він.

Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.

— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.

— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно до нього дійде.

— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат… Ага. Ось воно де, біля Академії.

— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.

— Не надто.

— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?

— В усьому є свої плюси.

Пан Тюльпан вищірився.

— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Мистецького Арсеналу.

— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.

— Хочу кайфу, мля!!!

— Пізніше. Можеш двадцять хвилин не перебивати?!

Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної Академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», котрі отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.

Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.

Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мало достатнього ефекту, позаяк значною мірою місцева нерухомість стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».

20
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело