Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 54

• Предыдущая
• 54/80
• Следующая

Утім, він розумів, що візьметься за все це пізніше. Наразі кодекс честі дозволяв їм одне з двох. Вони могли буквально слідувати інструкціям Підступпа, і тим дотримати своєї репутації як ефективні виконавці. Або ж вони могли прибити Підступпа — і, якщо доведеться, кількох свідків — та забратись. Можливо, підпаливши що-небудь дорогою. Це теж стало б відомо, і всі зрозуміли б, наскільки вони були розлючені.

— В першу чергу ми… — пан Шпилька затнувся й придушено спитав: — У мене за спиною хтось є?

— Ні, — сказав пан Тюльпан.

— Мені здалося, що я чую… кроки.

— Тут немає нікого, крім нас.

— Добре-добре, — пан Шпилька здригнувся, щільніше загорнувся в куртку й виміряв поглядом пана Тюльпана.

— Чого б тобі трохи не почиститись? Чорт, із тебе реально порох сиплеться!

— Я в порядку, — сказав пан Тюльпан. — Порошок тримає мене напоготові.

Шпилька зітхнув. Пан Тюльпан непохитно вірив у те, що наступна порція порошку віднесе його до раю — хоча зазвичай це виявлявся порошок від котячих блощиць в суміші з лупою.

— Груба сила проти Підступпа не спрацює, — сказав він.

Пан Тюльпан хруснув пальцями.

— Проти всіх спрацьовує, — сказав він.

— Ні. Такий, як він, завжди має можливість покластись на чужі біцепси, — сказав Шпилька. Він поплексав себе по кишені. — Час панові Підступпу познайомитись із нашим маленьким другом.

Дошка, ляснувши, впала на вкриту брудною кіркою поверхню Анку. По ній, обережно балансуючи та міцно стискаючи в зубах вірьовку, просунувся Арнольд-Колобок. Дошка трохи занурилась у прибережне місиво, але лишилась, якщо це можна так назвати, на плаву.

Кількома футами далі вода (якщо це можна було так назвати) вже почала заповнювати виїмку, утворену в поверхні річки першим скинутим з мосту мішком.

Арнольд досягнув кінця дошки, урівноважився й зумів-таки заарканити другий мішок. У ньому щось ворушилось.

— Впіймав! — заволав Качур. — Тягніть!

Мішок зі чмоканням вийшов із грязюки, і в ту ж мить Арнольд випав за борт свого візка.

— Чудово зроблено, Арнольде, — сказав Качур, забираючи в нього мокрого мішка та допомагаючи йому залізти назад на візочка. — Я сумнівався, чи витримає тебе грязюка — все-таки вода стоїть високо.

— Добре, що мені колись проїхався по ногах той фургон, — сказав Колобок. — А то б мені зараз потонути.

Домовина Генрі розрізав мішка і витрусив купу невеличких тер’єрів, що негайно почали кашляти та чхати.

— Кільком тварюкам, здається, приходять кінці, — сказав він. — Мені зробити їм дихання рот в рот?

— Звісно, ні, — сказав Качур. — Ти що, ніколи не чув про гігієну?

— Яку-яку гієну?

— Тобі не можна цілувати тварин! — пояснив Качур. — Це небезпечно для їхнього здоров’я.

Всі подивились на собак, що скупчились довкола багаття. Як саме вони потрапили до річки, нікого з гурту особливо не цікавило. До річки потрапляло багато що, і то постійно. Гурт, звісно, виявляв неабиякий інтерес до предметів, що плавали в Анку, але нечасто бачив їх у такій кількості одночасно.

— Може, оце і означає «собача погода»? — спитав Разом-Нас-Багато. Наразі він був керований особистістю, відомою як Кучеряшка. Гурт полюбляв Кучеряшку. Із ним було легко мати справу. — Я днями чув, що зараз погода саме така.

— Знаєте шо? — сказав Колобок Арнольд. — Нам треба знайти мотерьяли, ну, дерево і все таке, і зробити човен. Ко’б ми мали човен, ми могли б ловити в річці дуже багато всякої всячини.

— Таки так, — сказав Качур. — Коли я був малий, я любив возитись із човнами.

— Думаю, якщо човен буде не дуже дірявий, ми не так уже і завозимось, — сказав Арнольд. — Так шо не бійся.

— Я… не зовсім про це, — сказав Качур.

Він подивився на собак, які кільцем оточили багаття; від їхньої шерсті здіймалася пара.

— Нам би зараз сюди Гаспида, — сказав він. — Гаспид знав би, як усе це зрозуміти.

— Банка? — перепитав аптекар.

— Запечатана воском, — повторив Вільям.

— І вам потрібно по унції…

— Анісової, рампіонової та скалатинової олії.

— Перші дві можна, — сказав аптекар, дивлячись у щойно отриманий ним короткий список. — Але, розумієте, в усьому місті не знайдеться цілої унції скалатину. Крапелька, що поміститься на вістрі голки, коштує п'ятнадцять доларів! Все, що я маю, поміститься в ложечку для гірчиці, і то ми мусимо тримати це в запаяній свинцевій посудині під водою.

— Тоді я візьму на п'ятнадцять доларів.

— Майте на увазі, в разі чого ви її не відмиєте. Це не для…

— В баночці, — терпляче сказав Вільям. — Запечатаній воском.

— Ви навіть не відчуєте запаху двох інших інгредієнтів! Навіщо ж вони вам?

— Для певності, — сказав Вільям. — О, і коли запечатаєте, обмийте баночку ефіром, а потім змийте ефір.

— Ви ж не будете використовувати це для чогось незаконного? — спитав аптекар. Помітивши вираз Вільямового обличчя, він швидко додав: — Не звертайте уваги.

Доки аптекар ходив виконувати замовлення, Вільям зазирнув до сусідньої крамниці й купив пару щільних рукавиць.

Коли він повернувся, аптекар уже був за прилавком. Він тримав маленьку скляну фляжку, наповнену рідиною. Всередині плавала набагато менша пробирка.

— У фляжці — вода, — сказав аптекар, дістаючи з ніздрів ватяні кульки. — Будьте по можливості акуратні. Проллєте — і можете назавжди забути про відчуття нюху.

— Чим воно пахне? — спитав Вільям.

— Якщо я скажу «гнилою капустою», то не скажу й половини, — відповів аптекар.

Після цього Вільям рушив до свого помешкання. Зазвичай пані Секретова несхвально ставилась до приходу пожильців серед білого дня, проте наразі Вільям, схоже, перебував за межами її реакцій, тож вона просто кивнула йому, коли він піднімався нагору.

Ключі були в старому сундучку край його ліжка. Сундучка він привіз із Гагльстоуна й відтоді не розлучався з ним, що дозволяло періодично копати його ногами.

Там же зберігалась і його чекова книжка. Її він узяв теж.

Коли він при цьому зачепив свого меча, той тихо брязнув.

У Гагльстоуні йому подобалось фехтувати. Це робили в сухому місці, дозволялись захисні обладунки, і ніхто не намагався запхати тебе обличям в болото. Власне, він був чемпіоном школи. Але не тому, що досягнув висот майстерності, а тому, що більшість інших хлопців просто нікуди не годилися. Вони займались фехтуванням так само, як і іншими видами спорту — тобто з лементом збивалися в розпалену юрбу, розмахуючи мечами, немов штахетинами. Відтак, якщо Вільямові вдавалось уникнути першого відчайдушного удару, він мав усі шанси виграти.

Він залишив меча на місці.

По деяких роздумах він витяг стару шкарпетку й натягнув її на отриману від аптекаря пляшечку. Хай там як, а поранити кого-небудь розбитим склом він не збирався.

М’ята була непоганим вибором, але вони просто не знали про інші варіанти, чи не так?

Пані Секретова глибоко шанувала віконні завіси з тюлю: завдяки їм вона могла бачити, що відбувається назовні, в той час як її не бачив ніхто. Вільям переховувався за такими ж завісами у власній кімнаті, доки не переконався, що нечіткий обрис на даху навпроти був горгульєю.

Як і на вулиці Осяйній, у цих місцяїх горгульї зазвичай не зустрічались.

Що головне в горгульях, роздумував він, ідучи сходами — то це те, що вони ніколи не нудяться. Вони прекрасно почували себе, сидячи на одному місці цілими днями. Звісно, вони рухалися швидше, ніж думки більшості людей — але не швидше за людину як таку.

Він промчав через кухню з такою швидкістю, що почув лише, як пані Секретова набрала повітря, щоб заговорити. Далі вилетів через чорний хід і, перемахнувши через стіну, опинився на сусідній алеї.

Її хтось підмітав. На мить Вільям подумав, чи це не перевдягнений агент Варти, або й перевдягнена сестра Дженніфер. Однак навряд чи хтось зумів би перевдягтися гобліном. Для початку, вам довелось би приладнати собі на спину мішок перегною. Гобліни їли майже все, а чого не їли, те збирали з пристрастю маніяків. Чому — ніхто так ніколи й не з’ясував. Можливо, старанно відсортована колекція гнилих капустяних ніжок у гоблінській спільноті правила за ознаку шляхетного статусу.

• Предыдущая
• 54/80
• Следующая