Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 57

• Предыдущая
• 57/80
• Следующая

— О, це ви, шановна, — сказав Нудль на прізвисько ВДВ. — Привіт, хлопці. Мабуть, мені слід сказати, що я радий вас бачити?

Гурт саме почав розходитись, коли галопом примчав Гаспид. Ледь кинувши поглядом на собак, що скупчилися довкола вогню, він пірнув під ароматні поли Ронової шинелі й заскавчав.

Гурт далеко не одразу зрозумів, що відбувається. Все-таки це були люди, що могли три години поспіль дискутувати, сваритись і лаятись після того, як хтось просто сказав «доброго ранку».

Першим, до кого дійшло, був Качур.

— Ці люди відловлюють тер’єрів? — спитався він.

— Так! І все — через кляту газету! Ніколи не вір тим, хто пише до клятих газет!

— І вони кинули бідолашних песиків у річку?

— Так! — підтвердив Гаспид. — І мої справи, я б сказав… схожі на той овоч у газеті.

— Ми можемо тебе сховати.

— Можете, але я мушу бути в полі! Я в цьому місті — фігура! І я не можу зараз залягти на дно! Слухайте, ми маємо шанс на цілих п’ятдесят доларів, розумієте? Але ви повинні мені допомогти!

На гурт це справило враження. В їхній безготівковій економіці п’ятдесят доларів склали б супербюджет.

— Коровий! — сказав Старий Тхір Рон.

— Собака є собакою, — сказав Арнольд-Колобок, — доки він виглядає собакою.

— Хрін! — каркнув Домовина Генрі.

— Ти правий, — погодився Качур. — Накладна борода йому не допоможе.

— Як собі хочете, але ваші гігантські мізки таки мусять щось вигадати, бо доти я не поворухну і лапою, — сказав Гаспид. — Я бачив тих людей. Вони недобрі.

Ендрюз-Разом-Нас-Багато видав горловий звук. В міру того, як різні особистості в його мозку змінювались біля стерна, його обличчям бігли гримаси, аж доки все не спинилося на восковому виразі Леді Герміони.

— Ми таки можемо його замаскувати, — сказала вона.

— І під кого ж можна замаскувати собаку? — спитав Качур. — Під кота?

— Собака — це не просто собака, — сказала Леді Герміона. — Здається, я маю ідею…

Коли Вільям повернувся до повітки, він побачив, що гноми зібралися докупи, і що центром цього дуже скупченого скупчення є пан Нудль. Він виглядав саме так, як має виглядати людина під пресингом. Вільям ще ніколи не бачив нікого, кому так пасував би цей вираз. Тобто, наприклад, когось, кого вже двадцять хвилин поспіль вичитувала Сахариса.

— Якісь проблеми? — спитав він. — Добридень, пане Нудль…

— Скажи-но, Вільяме, — сказала Сахариса, повільно крокуючи довкола Нудлевого крісла. — Якби статті були їжею, яким видом їжі булла б стаття під назвою «Золота рибка з’їла кота»?

— Що? — Вільям втупився в Нудля. Потім йому сяйнуло. — Гадаю, це було б щось довгасте й пласке…

— З дуже підозрілою начинкою?

— Слухайте, нема ніякої потреби вдаватись до таких… — почав Нудль, але згас під поглядом Сахариси.

— Це була б по-своєму приваблива субстанція. Її їли б знов і знов, навіть не бажаючи цього робити, — сказав Вільям. — То що тут відбувається?

— Слухайте, я не хотів, — запротестував Нудль.

— Не хотіли що?

— Пан Нудль писав усі ті статті для «Сенсацій», — сказала Сахариса.

— Але ніхто ж їм не вірив, чи не так? — сказав Нудль.

Вільям підтягнув собі крісло і сів на нього верхи, заклавши руки за спину.

— Отже, пане Нудль… як давно ви мочитеся в джерело Правди?

— Вільяме! — вжахнулась Сахариса.

— Але ж зараз криза, — промимрив Нудль. — І потім, я подумав, що новинний бізнес — це цікаво… Знаєте, люди полюбляють дізнаватись, що відбувається в далеких країнах…

— «Нашестя гігантських куниць у Гершебі»? — спитав Вільям.

— Ну, такого роду. Бачте, я подумав… що… ну, що немає ж ніякої різниці, правда це чи… — скляна посмішка Вільяма змушувала Нудля почуватися все незручніше. — Я маю на увазі, це ж майже правда, хіба ні? Всі знають, що таке, ну, трапляється…

— До мене ви чомусь по роботу не звернулись, — сказав Вільям.

— Звичайно, ні! Всі знають, що ви… ну… дещо засуворо підходите до таких речей.

— Тобто волію знати, що та чи інша подія дійсно відбулася?

— Ну да, саме так. А пан Влизько сказав, що ніхто все одно не розбере, де правда. Він не дуже-то вас шанує, пане де Ворде.

— У нього руки трусяться! — втрутилась Сахариса. — Таким людям не можна довіряти.

Вільям розгорнув свіжий випуск «Сенсацій» і тицьнув у першу-ліпшу статтю.

— «Демони викрали людину», — прочитав він. — Тут ідеться про Ронні Бегхолдера на прізвисько «Зуб-даю», який заборгував тролеві Халцедону більше двох тисяч доларів, і востаннє був помічений при купівлі верхового коня?

— Ну.

— А до чого тут демони?

— Ну, його ж могли викрасти демони, — пояснив Нудль. — Це з ким завгодно може статись.

— Тобто ви маєте на увазі, що ми не маємо беззаперечних доказів того, що його не викрадено демонами?

— Кожен може розуміти, як хоче, — сказав Нудль. — Так каже пан Влизько. Читачам, каже він, треба залишити право вибирати.

— Вибирати, що є правдою?

— І зуби він теж не чистить як слід, — сказала Сахариса. — Не те щоб я вважала, що чистота означає божественність, але всьому є межі![*]

Нудль скрушно похитав головою.

— Втрачаю хватку, — сказав він. — Лиш уявіть — я, і на когось працюю! Мені тоді, мабуть, було пороблено. Це все через холоднечу, ось що я вам скажу. Навіть… отримувати зарплату, — він вимовив це слово з дрожем, — навіть отримувати зарплату мені сподобалося! Ви знаєте, — додав він нажаханим голосом, — мені ж наказували, що я мушу робити! Ні, якщо мені ще коли-небудь так затьмарить розум, треба буде відлежатись чи навіть підлікуватись…

— А ви, виявляється, аморальний тип, пане Нудлю, — сказав Вільям.

— Досі це завжди спрацьовувало.

— Чи не могли б ви, — сказала раптом Сахариса, — знайти трохи реклами, щоб ми її розмістили?

— Я не збираюсь більше ні на кого пра…

— За відсоток.

— Що? Ти хочеш його винайняти?! — здивувався Вільям.

— А чом би й ні? Коли йдеться про рекламу, можна брехати скільки завгодно. Це нормально, — відповіла Сахариса. — Будь ласка! Нам потрібні гроші.

— За відсоток? — перепитав Нудль, чухаючи неголене підборіддя. — Тобто, наприклад, п’ятдесят відсотків вам двом, і п’ятдесят відсотків мені, да?

— Ми з вами обговоримо це детальніше, правда ж? — сказав Вернигора, плескаючи його по плечу.

Нудль скривився. Коли доходило до укладення договорів, гноми ставали що твої діаманти — в розумінні твердості.

— А я маю вибір? — зітхнув він.

Вернигора нахилився до нього. Його борода настовбурчилася. В руках у нього не було жодної зброї, але Нудль ніби наяву бачив важке лезо величезної сокири.

— Без-у-мов-но, — сказав гном.

— Ох, — сказав Нудль. — Ну, що ж. А що конкретно я продаватиму?

— Простір, — сказала Сахариса.

Нудль просяяв.

— Просто простір? Тобто ніщо? Продавати ніщо як щось — це я можу!

Він знову похнюпився.

— Це тільки коли я намагаюсь продавати щось, то в мене нічого не виходить…

— Як ви сюди потрапили, пане Нудль? — спитав Вільям.

Відповідь його не ощасливила.

— Це — палиця з двома кінцями, — сказав він. — Не можна взяти й підкопатися під чужу приватну власність! — він суворо поглянув на гномів. — Пане Боддоні, ту дірку треба негайно закрити, чуєте?

— Ми тільки…

— Так-так, ви хотіли як краще. А я хочу, щоб її було замуровано, і то як слід. Бо не хочу, щоб із льоху виліз хто-небудь, хто туди перед цим не спускався. Будь ласка, почніть просто зараз!

— Гадаю, я вийшов на справжню сенсацію, — сказав Вільям, коли роздратовані гноми один за одним зникли в льосі. — Напевно, мені треба побачити Ґава. Я маю…

Коли він витягав записника, щось із брязкотом впало на підлогу.

— О, до речі. Я також узяв ключа від міського будинку, — сказав він. — Тобі ж потрібна була сукня…

• Предыдущая
• 57/80
• Следующая