Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 6

• Предыдущая
• 6/80
• Следующая

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про до половини наповнену склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу повно зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті, або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із безскляночників. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безскляночність, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до Анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для повноскляночників. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гагльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки істинні вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гагльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків мужчин. Задіювана для цього практика передбачала певне зниження кількості учнів з часом, а заняття — принаймні, у спогадах Вільяма — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, і Вільям з’ясував, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гагльстону було швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча. Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гагльстоні цінувалась високо — можливо, тому, що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритний він був, коли справа торкалася слів. У Гагльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, котрі коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, котрих до пуття запам’ятав мало хто зі вчителів. І тоді перед його батьком постала проблема його подальшої долі.

Він був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, що було чи не визначальною рисою його родичів. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, належали до тих нечисленних слів, які Вільям не поважав.

У підсумку Вільям подався геть — а саме, до Анк-Морпорку, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся в порівнянні з братом Рупертом, котрий був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гагльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом…

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, котра скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання. Головним із цих переконань була типово гагльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.

Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Здебільшого ці традиції включали насильницькі смерті, і ці смерті були здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть — принаймні, вони сприймали її як достойне друге місце в перегонах життя.

Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини. Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»^{4}? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію. Відтак, як це і притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити — це не робити нічого.

Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, в порівнянні з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.

Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він, зайшовши до друкарні, застав там Скарбничого, котрий саме дискутував з Вернигорою з приводу теорії слова.

— Не скажіть, не скажіть, — говорив Скарбничий. — Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, — він артистично поворушив довгими пальцями, — теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають власне фізичне буття, з філософської точки зору видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, як би носи та пальці бігали світом самотужки…

Скільки «власне», подумав Вільям, котрий завжди помічав такі речі. Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові, зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.

— У нас повні скрині літер, — рішуче сказав Вернигора. — Ми можемо робити які завгодно слова.

— Бачте, в цьому й полягає проблема, — сказав Скарбничий. — Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню…

— Даруйте, ваша превелебносте, — перебив Вернигора.

Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Вернигора передав його Скарбничому.

— Наш юний колега Каслонг гадає, що ви могли би прийняти це на пам'ять, — сказав він. — Він набрав це просто під час вашої промови. В нього дуже швидко виходить.

Скарбничий спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало — адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.

— Справді? — сказав він. — Ви дуже люб’яз…

Його очі спинились на аркуші.

І вирячились.

— Але ж тут геть усе, що я сказав… Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто — слово в слово! — пробелькотів він.

• Предыдущая
• 6/80
• Следующая