Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 60

• Предыдущая
• 60/80
• Следующая

— Отже? — спитав пан Підступп.

— Отже… отже… Та ну його в пекло, — сказав пан Шпилька, закліпавши й струснувши головою. — Женіть камінці, Підступпе, або про це попросить пан Тюльпан, ясно? Ми забираємося звідси, подалі від ваших клятих гномів, вампірів, тролів і ходячих дохляків. Це місто мене чавить! Тому женіть діаманти! Зараз!

— Гараз, — сказав пан Підступп. — А запис?

— Поїде з нами. Якщо ми опинимося в руках поліції — то з записом. Якщо ми загадково помремо, то… дехто про все дізнається. А коли ми будемо в безпеці… Та не вам сперечатись, Підступпе! — пан Шпилька здригнувся. — У мене сьогодні не кращий день!

Пан Підступп відкрив шухляду і кинув на затягнуту шкірою поверхню три маленькі оксамитові мішечки. Пан Шпилька витер лоба носовичком.

— Гляньте на них, пане Тюльпане.

Запала мовчанка. Обоє, Шпилька і Підступп, спостерігали, як пан Тюльпан висипає дорогоцінне каміння в одну величезну долоню. Він вивчив кілька камінців через збільшувальне скло. Він обнюхав їх. Один чи два він навіть обережно лизнув.

Нарешті він відібрав з купки чотири камінці й підштовхнув їх до адвоката.

— Вважаєте мене, мля, ідіотом? — спитав він.

— Навіть не думайте сперечатись, — сказав пан Шпилька.

— Можливо, ювеліри помилилися, — сказав пан Підступп.

— Справді? — спитав пан Шпилька. Його рука знову пірнула під піджак, але тепер вона повернулася зі зброєю.

Пан Підступ поглянув у цівку самостріла. Технічно та юридично це був арбалет, у якому тятиву натягувала сила м’язів. Але вмілі майстри зменшили його й перетворили на прилад, що був більш-менш подібний на трубку з руків’ям та спусковим гачком. Подейкували, що всякому, кого з таким спіймають Найманці, доведеться на власному досвіді дізнатись, чи можна повністю сховати самостріл в людському тілі. Якщо ж самостріл у будь-якому місті використовувався проти поліції, поліцейські докладали всіх зусиль, щоб нога стрільця ніколи більше не торкалася землі; натомість його ноги ще довго погойдував ласкавий вітерець.

Втім, тривожна кнопка в столі у Підступпа, схоже, таки була. Двері розчахнулися, і в кімнату увірвалися двоє чоловіків — один з двома довгими кинджалами, другий з арбалетом.

Те, що з ними зробив пан Тюльпан, виглядало жахливо.

У певному сенсі це було питанням практики. Коли озброєна людина вривається в кімнату, знаючи, що щось негаразд, їй потрібна частка секунди, щоб оцінити ситуацію, прийняти рішення, підрахувати шанси, подумати. Натомість Пан Тюльпан не потребував частки секунди. Він не думав. Його руки рухались самотужки.

Навіть уважний пан Підступп мусив потім ще раз прокрутити все в голові. І навіть у цій рухомій картині жахів він ледь міг помітити, як пан Тюльпан схопив і крутнув найближче крісло. Коли буревій вгамувався, обоє чолвіків лежали нерухомо. Рука одного з них була неприродно зігнута, а в стелі вібрував ніж.

Пан Шпилька не обернувся. Він продовжував тримати зомбі на прицілі. Зате він видобув з кишені невеличку запальничку у формі дракона, і тут пан Підступп… пан Підступп, котрий рипів на ходу і чхав пилом… пан Підступп побачив шматочок тканини, обмотаний довкола майже не видного в цівці хижого жала стріли.

Не відводячи погляду від пана Підступпа, пан Шпилька підніс до цівки вогонь. Тканина затліла. Пан Підступп відчув себе ще сухішим, ніж завжди.

— Те, що я збираюся зробити, погано, — ніби загіпнотизований, промовив пан Шпилька, — але я зробив стільки поганих речей, що це навряд чи рахуватиметься. Бо… убивство — погана річ, але чергове вбивство вже ніби не таке погане. Тобто, коли ти вбив двадцять разів, кожне нове вбивство, в цілому, не рахується. Але… Сьогодні такий гарний день, пташки співають, бігають всякі… кошенята і все таке, а сонечко проганяє сніг, несучи обіцянку весни, і квітів, і молодої трави, і нових кошенят, і спекотних літніх днів, і ніжних поцілунків дощу, що омиває листячко дерев, і ти цього ніколи не побачиш, якщо зараз же не даси сюди все, що в тебе в шухляді, бо згориш, як свічка, ти, брехливе сушене лайно!

Пан Підступп понипав у шухляді й за мить кинув на стіл ще одного оксамитового мішечка. Нервово позирнувши на свого партнера, котрий раніше ніколи навіть не вимовляв слова «кошеня» інакше, як в одному реченні зі словами «відро води», пан Тюльпан узяв його й перевірив вміст.

— Рубіни, — сказав він. — Якісні, мля.

— Тепер забирайтесь, — просичав пан Підступп. — І ніколи не повертайтеся. Я про вас не чув і вас не бачив.

Він не відводив погляду від тріпотливого вогника.

За останні кілька століть пан Підступп бачив чимало зла, проте наразі ніщо не здавалося йому настільки зловісним, як пан Шпилька. Або настільки неадекватним. Супротивника хитало, а його погляд раз у раз метався по темних закутках кабінету.

Пан Тюльпан поторсав приятеля за плече.

— Ну що, мля, відіб’ємо йому головешку й підем? — запропонував він.

Шпилька зморгнув.

— Так, — сказав він, схоже, повертаючись до тями. — Так.

Він кинув погляд на зомбі.

— Гадаю, сьогодні я залишу тобі життя, — сказав він, задмухавши полум’я. — Завтра… Хтозна?

Сказано було непогано — але прозвучало якось непевно.

Потому «Нова фірма» відбула.

Пан Підступп сів і втупився в зачинені двері. Йому було ясно — небіжчик мав у таких речах великий досвід — що двоє його озброєних підлеглих, ветерани стількох юридичних битв, уже не потребують жодної допомоги. Пан Тюльпан був спеціалістом.

Зомбі дістав з шухляди аркуш лінованого паперу, написав прямокутним почерком кілька слів, запечатав записку в конверт і покликав клерка.

— Розпорядіться щодо них, — сказав він, коли той втупився в тіла колег, — а тоді передайте це панові де Ворду.

— Котрому саме, шеф?

На мить пан Підступп зовсім про це забув.

— Вельможному де Ворду, — сказав він. — Звісно ж, не іншому.

Вільям де Ворд перегорнув сторінку свого нотатника й продовжив лихоманково писати. Безпритульні розглядали його, ніби рідкісну тварину в зоопарку.

— Оце у вас здоровецький талант, пане, — сказав Арнольд-Колобок. — Аж серце раде, як побачиш цього олівця, коли він так бігає. Хотів би я так уміти, от тіки не з моїми граблями.

— Чи пан не бажає чашечку чаю? — спитав Качур.

— У вас є чай?

— Звичайно. А чому ні? За кого ви нас приймаєте? — Качур з гостинною посмішкою підніс почорнілого чайника та іржавого кухля.

Можливо, зараз саме час виявити ввічливість, подумав Вільям. Зрештою, воду для чаю кип’ятять, чи не так?

— Тільки без молока, — швидко сказав він. Йому страшно було й уявити, як тут виглядало б молоко.

— Ах, я ж казав, що ви справжній джентльмен, — сказав Качур, наливаючи в кухоль смолисту темну рідину. — Чай з молоком — це ганебно.

З вишуканим жестом він видобув тарілочку й столові щипчики.

— Лимон? — спитав він.

— Лимон? У вас є лимон?!

— О, навіть наш пан Рон швидше помиється під пахвами, ніж питиме чай без лимона, — запевнив Качур, плюскаючи шматочок лимона в кухоль Вільяма.

— І чотири шматочки цукру, — сказов Арнольд-Колобок.

Вільям зробив добрячий ковток. Чай був густий і надто міцний, але в той же час солодкий та гарячий. І з невеликим присмаком лимона. Що ж, вирішив Вільям, могло бути значно гірше.

— Так, з лимонами нам пощастило, — продовжував Качур, клопочучись із чайним причандаллям. — Скажу вам, мало в який день ми не знаходимо в річці два-три шматочки!

Вільям скам’янів, дивлячись у темну річку. Сплюнути чи ковтнути, подумав він. Класична дилема.

— Все гаразд, пане де Ворде?

— Ммм.

— Забагато цукру?

— Ммм.

— Надто гаряче?

Вільям з полегшенням виплюнув чай у напрямку річки.

— Ох! — вигукнув він. — Так! Кип’яток! Саме так! Чудовий чай, але — кип’яток! Я поки поставлю кухля на землю, щоб він охолонув, гаразд?

Він підхопив олівця й записник.

— Отже… е-е-е, пане Гав, кого саме ви вкусили за ногу?

• Предыдущая
• 60/80
• Следующая