Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 64

• Предыдущая
• 64/80
• Следующая

Він дозволив Вільямові підняти себе на руки, після чого, нашорошивши вуха, обернувся до дверного отвору.

— Ось, мабуть, і все, — сказала Сахариса.

— Вони могли вибратися через чорний хід, — сказав Вернигора. — Боддоні, чого б кільком із вас не піти й не перевірити?

— Геройський песик, — сказав Вільям.

— «Хоробрий» було б краще, — машинально сказала Сахариса. — Менше літер. Хоча… Можна ж і так:

…хоча це перше слово виглядає не так і героїчно.

— Хотів би я вміти думати заголовками, — сказав Вільям, здригнувшись.

У льосі під повіткою було холодно й вогко.

Пан Шпилька, ледве доклигавши до кутка, обтрушував з одягу попіл.

— Ми, мля, попались, — видушив із себе пан Тюльпан.

— Та невже? — сказав Шпилька. — Тут усе з каменю. Підлога, стіни, стеля! Камінь не горить, ясно? Нам треба просто тихо й гарно пересидіти тут.

Пан Тюльпан дослухався до звуку пожежі над їхніми головами. По долівці під зачиненим люком маяли жовто-червоні відсвіти.

— Мені це, мля, не подобається, — сказав він.

— Бувало гірше.

— Мені це не подобається, мля!

— Охолонь. Ми звідси виберемось. Я народився не для того, щоб підсмажитись!

Довкола верстата ревів вогонь. У розпеченому повітрі, крутячись, пролетіли кілька запізнілих бляшанок з-під фарби, заливаючи все вогненним дощем.

В серці пожежі вогонь був жовто-білого відтінку, і зараз він дістався металевих форм, на яких лежав набір. На вимазаних типографською фарбою свинцевих поверхнях набухли срібні краплі. Літери заворушились, розповзлися, злились воєдино. Якусь мить на поверхні розплавленого металу плавали слова — невинні слова, такі як «і», «правда», «зробить вас вільними»… Та ось вони зникли. І по розжареному до червоного верстату, по дерев’яних скринях, по стосах набору й навіть по купах дбайливо складеного брухту потекли тоненькі струмочки.

Вони зустрічались, зливались і ширились. Незабаром підлога перетворилась на рухливе, тремтливе дзеркало, в якому перевернуто відбражалось рухливе жовто-червоне полум’я.

Саламандри на робочому столі Отто відчули тепло. Вони любили тепло. Їхні предки еволюціонували в жерлах вулканів. Саламандри прокинулись і замуркотіли.

Пан Тюльпан, що ходив від стіни до стіни льоху, наче звір у ловецькій ямі, схопив одну з кліток і втупився в створіння всередині.

— Що це ще, мля, за мерзота? — прогарчав він і кинув клітку назад. Тут йому в око впала темна банка поруч. — А тут, мля, чогось написано «Оберешно!».

Земляні вугри вже були на межі. Вони теж відчували тепло — от тільки вони походили з глибоких печер з крижаними підземними водами.

Їхній протест вилився в спалах темного світла.

Більша його частина дісталася мозкові пана Тюльпана. Щоправда, після всіх бійок від цього органу залишалось не так багато, навіть попри те, що пан Тюльпан не так уже й часто бився головою, адже це все-таки було досить боляче. Проте там залишався примарний спогад про сніг, і соснові ліси, і палаючі будинки, і церкву. У ній вони ховалися. Він був дитиною. Він згадав величезні сяючі картини — з такою кількістю кольорів, якої він ніколи не бачив…

Він моргув і впустив банку.

Вона вдарилась об долівку. Вугри видали ще один вибух темряви. Відчайдушно звиваючись, вони вибиралися з решток своєї в’язниці, ковзали вздовж стіни й намагалися протиснутись у щілини між брилами.

Пан Тюльпан обернувся на раптовий звук за своєю спиною. Його колега закляк на колінах, вчепившись у своє волосся.

— Все гаразд?

— Вони в мене за спиною! — прошепотів Шпилька.

— Та ні, друже, тут тільки ти і я.

Пан Тюльпан поплескав Шпильку по плечу. Коли він задумався, що робити далі, на його лобі від напруження випнулися вени. Раптові спогади зникли. Тюльпан ще замолоду навчився редагувати свою пам’ять. Що потрібно панові Шпильці зараз, вирішив він, так це — пригадати кращі часи.

— Гей, пам’ятаєш, як Герард-Чобіт та його хлопці загнали нас у той, мля, льох у Квірмі? — сказав він. — Пам’ятаєш, що ми з ними зробили після?

— Так, — вимовив пан Шпилька, тупо дивлячись у стіну. — Пам’ятаю.

— А старого в тому будинку в Геної, коли ми, мля, не знали, що там хтось є? То ми забили двері й…

— Замовч! Замовч!

— Просто намагаюсь думати позитивно.

— Нам не слід було вбивати всіх тих людей… — майже нечутно прошепотів пан Шпилька.

— Чому це? — здивувався пан Тюльпан, але нервовість пана Шпильки знову пронизала його наскрізь. Він схопився за шкіряну шворку на своїй шиї й відчув заспокійливу вагу. В судну годину картоплина може дуже знадобитися.

Плюскіт за спиною змусив його озирнутись, і його обличчя просвітлішало.

— Так чи так, ми врятовані, — сказав він. — Здається, почався, мля, дощ.

Зі щілин довкола люка в стелі дріботіли срібні краплі.

— Це не вода! — вереснув Шпилька, підхоплюючись.

Краплі, зливаючись, перетворились на невпинний струмок. Плюскіт лунав якось дивно, а сама рідина збиралась у горбик під люком. Але на його верхівку наливалось усе більше рідини, й пляма все ширше розповзалась по підлозі.

Шпилька з Тюльпаном позадкували до дальньої стіни.

— Це — розплавлений свинець, — сказав Шпилька. — Вони ж друкують ним ту газету!

— Мля… І багато його сюди наллється?

— Сюди? Ну, не більше за пару дюймів…

В протилежному кінці льоху озерце металу торкнулося лавки Отто, й та задиміла.

— Нам треба на щось піднятися, — сказав Шпилька. — Поки воно не захолоне. В такий мороз це не забере багато часу!

— Але тут, мля, нічого немає! Нам кінець!!!

Пан Шпилька на мить притиснув долоню до очей і глибоко вдихнув повітря, що вже добре прогрілося під неквапним сріблястим дощем.

Потім він розплющив очі. Пан Тюльпан покірно дивився на нього. Адже рішення приймав пан Шпилька.

— Я… маю план, — промовив він.

— Це добре. Добре.

— Мої плани завжди успішні, авжеж?

— А то. Я завжди казав, що ти, мля, просто геній. Як тоді, коли ти придумав, щоб ми скрутили…

— І я завжди дбаю про інтереси нашої фірми, так?

— Ну ясно, еге ж.

— Отже… мій план… це не ідеальний план, але… А, біс із ним. Дай мені свою картоплину.

— Що?

Рука пана Шпильки раптом рвонулась уперед, і арбалет завмер за дюйм від горла пана Тюльпана.

— Ніколи сперечатись! Давай сюди негайно кляту картоплину! У нас немає часу на те, щоб ти думав!

Невпевнено, але з традиційною вірою в здатність пана Шпильки знайти вихід з глухого кута, пан Тюльпан зняв через голову поворозку з картоплиною й передав її панові Шпильці.

— Гаразд, — сказав пан Шпилька. Одну половину його обличчя раптом зсудомило. — Ось що я думаю…

— Пошвидше! — урвав його пан Тюльпан. — Воно вже за пару дюймів від нас!

— Ось що я думаю: я думаю, що в мене — надто дрібна тілобудова, пане Тюльпане. Ти не зможеш спертись на мене. Я не підійду. А ти — велетень. І я не хотів би бачити, як ти страждаєш.

Він натиснув на скобу. Це був хороший постріл.

— Пробач, — прошепотів він під плюскіт свинцю. — Пробач. Пробач. Але я народився не для того, щоб підсмажитись…

Пан Тюльпан розплющив очі.

Навколо було темно, але в затьмареному небі вгадувалось щось на кшталт зірок. Повітря було непорушним, але звіддаля чувся непевний шерех, ніби вітер шурхотів у сухому лісі.

Він трохи почекав, але нічого не сталося, і він спитав:

— Тут хто-небудь, мля, є?

ТІЛЬКИ Я, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ.

Частина темряви відкрила очі, й на нього знизу вгору поглянули дві плями блакитного світла.

• Предыдущая
• 64/80
• Следующая