Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 14

• Предыдущая
• 14/88
• Следующая

Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа — навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.

У мене ледве не стався удар, коли я побачила високу темну постать, що стояла, схилившись на пікап. Потім до мене дійшло, що це Ерик. Я не зупинилася.

— Привіт, Ерику! — гукнула я.

— Привіт, Белло.

— Ти щось хотів? — запитала я, відмикаючи двері. Я не звернула уваги на напруження в його голосі, тому наступна репліка не на жарт приголомшила мене.

— М-м-м, я просто подумав… ти не хочеш піти зі мною на бал? — на останньому слові голос його затремтів.

— Я думала, дівчина має вибирати, з ким їй піти, — я була занадто вражена, щоб відповісти дипломатично.

— Ну, так, — зізнався він присоромлено. Я заспокоїлася і зробила спробу тепло посміхнутися.

— Дякую за запрошення, але того дня я збираюся до Сієтла.

— А, — сказав він, — може, якось іншим разом.

— Звичайно! — погодилась я і відразу прикусила язика. Не хочеться, щоб він сприйняв мої слова буквально.

Ерик згорбившись поплентався назад до школи. Почулось тихеньке хихикання.

Едвард проминав пікап, дивлячись прямо поперед себе, зі стис ну ти ми губами. Я різко рвонула двері й заскочила в машину, зачинивши їх із гуркотом, з оглушливим ревом запустила двигун і дала задній хід у проїзд. Едвард уже був у авті за два місця від мене й елегантно вигулькнув перед пікапом, вправно підрізавши мене. Тут він зупинився, щоб почекати на родичів, — я бачила, як вони вчотирьох прямують до стоянки; йти їм залишалося пристойно, від самого кафетерію. Я зважила ідею пом’яти блискучий багажник «вольво», але навколо було забагато свідків. Я втупилася у дзеркало заднього огляду. Ззаду утворилася невелика пробка. Відразу за пікапом Тайлер Кроулі махав рукою зі щойно придбаної старої «сентри». Я була занадто роздратована, щоб привітати його у відповідь.

Поки я сиділа, дивлячись куди завгодно, тільки не на машину спереду, почула стук у вікно пасажирського сидіння. Я зиркнула туди; це виявився Тайлер. Не зовсім розуміючи, що до чого, я кинула оком у дзеркало заднього огляду. Його машина працювала, ліві дверцята були відчинені. Я потягнулася крізь кабіну, щоб опустити скло. Його заклинило. Опустила вікно до половини, потім здалася.

— Вибач, Тайлере, я застрягла через Каллена, — сказала я неприязно — це ж очевидно, що пробка утворилася не з моєї вини.

— Та я знаю. Я просто хотів тебе дещо запитати, коли вже ми все одно тут стоїмо, — вишкірився він.

Не може цього бути!

— Ти запросиш мене на бал? — вів далі він.

— Тайлере, мене не буде у місті, — відповіла я доволі різко. Втім, варто пам’ятати, він не відповідає за те, що я витратила весь денний запас терпіння на Майка з Ериком.

— Так, Майк говорив мені, — зізнався він.

— Чому тоді…?

Він знизав плечима.

— Я думав, ти його культурно відшила. Так, за слова свої він точно відповідає.

— Послухай, Тайлере, — повторила я, намагаючись приховати роздратування, — мене справді в той день тут не буде.

— Нічого. Це не останній учнівський бал.

Перш ніж я встигла вставити свої п’ять копійок, він почимчикував до «сентри». Я зиркнула вперед і побачила, як Аліса, Розалія, Еммет і Джаспер прослизнули до «вольво». Едвард дивився у дзеркало заднього огляду. Дивився на мене. Понад усякий сумнів, він здригався від сміху, ніби чув кожне Тайлерове слово. Нога, що лежала на педалі газу, нестерпно засвербіла. Один невеличкий удар не нашкодить нікому з пасажирів, тільки трохи попсує блискучу срібну фарбу. Я завела двигун.

Каллени сіли в автівку, Едвард швидко помчав геть. Я їхала додому без поспіху, обачно, всю дорогу тихо буркочучи під носа.

Приїхавши додому, я вирішила приготувати на вечерю енчилада[3] з куркою. Їхнє приготування — процес довгий, буде чим зайнятися. Коли я повільно проварювала цибулю з гострим чилійським перцем, задзвонив телефон. Я боролася зі спокусою не піднімати слухавку — це міг бути Чарлі або мама.

Дзвонила тріумфуюча Джесика. Майк підловив її після уроків і прийняв запрошення. Я віртуально святкувала з нею, помішуючи страву. Джесика мала швиденько закінчувати розмову, треба було подзвонити Анжелі та Лорен і розповісти їм. З найневиннішою безпосередністю я припустила, що можливо, Анжела, тихенька дівчинка, котра ходила зі мною на біологію, могла б запросити Ерика. А зарозуміла Лорен, яка постійно вдавала, що не помічає мене за обіднім столом, могла б подумати про Тайлера, адже, я чула, його досі не запросили. Джес прийшла в захват від обох ідей. Тепер, коли вона отримала Майка, я повірила в щирість її бажання побачити мене на вечірці. Я повторила історію з поїздкою до Сієтла.

Повісивши слухавку, я силкувалася зосередитись на приготуванні вечері, а саме на нарізанні курки. Щось мені не хотілося знову опинитися у палаті інтенсивної терапії. Голова йшла обертом, коли я намагалася проаналізувати все, що почула сьогодні від Едварда. Що він мав на увазі, кажучи, краще нам не бути друзями?

У мене похололо всередині, коли дійшло, що саме, швидше за все, він мав на увазі. Він не міг не помітити, як я від нього дурію; він, напевно, не хоче, щоб я ще більше ним захоплювалась… тому ми не можемо бути навіть друзями… тому що я для нього — порожнє місце.

Ну звичайно, я йому байдужа, подумала я розлючено. В очах пекло — запізніла реакція на цибулю. Я не цікавлю Едварда. А він мене — так. Цікавий… розумний… загадковий… досконалий… вродливий… і вірогідно, здатний підняти фургон однією рукою.

Нехай так. Я зможу залишити його в спокої. Я залишу його в спокої. Відбуду визначений для себе вирок тут, у чистилищі; потім, сподіваюсь, якийсь університет на південному заході країни чи на Гаваях запропонує мені стипендію. Я малювала в уяві залиті сонцем пляжі й пальми, закінчуючи енчилада і кладучи їх у духовку.

Чарлі охопили підозри, коли, прийшовши додому, він відчув запах болгарського перцю. Батька не варто звинувачувати — територіально найближче їстівна мексиканська їжа продається у Південній Каліфорнії.

Але він — коп, нехай і з маленького містечка, значить, достатньо хоробрий, щоб з’їсти перший шматочок. Здається, йому сподобалося. Кумедно було спостерігати, як він потихеньку починає довіряти моїм кухарським талантам.

— Тату, — сказала я, коли він майже закінчив вечеряти.

— Так, Белло.

— М-м-м… я хочу тобі сказати, що збираюся на день до Сієтла — через суботу відсьогодні. Ти не проти?

Я не планувала просити дозволу і започатковувати погану традицію, але фраза вийшла грубуватою, тому я дещо видозмінила її кінцівку.

— Навіщо? — здивувався він, наче на світі не було нічого, чого не можна знайти у Форксі.

— Ну, я хотіла придбати пару книжок — бібліотека тут дуже бідна — і заодно походити крамницями…

У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…

— Пікап з’їсть чимало бензину, — сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.

— Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.

— Ти поїдеш сама? — запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця — чи просто хвилюється після випадку на стоянці?

— Сама.

— Сієтл — велике місто, ти можеш заблукати, — стурбовано мовив він.

— Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.

— Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.

— Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.

— Гаразд, добре.

• Предыдущая
• 14/88
• Следующая