Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 23

• Предыдущая
• 23/88
• Следующая

— Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта — ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, — боровся Джейкоб зі сміхом.

— Хто вони такі? — нарешті наважилася запитати я. — Хто такі не-мертві?

Він похмуро всміхнувся.

— Кровопивці, — відповів він замогильним голосом, — ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.

Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щo зараз можна прочитати на моєму обличчі.

— У тебе гусяча шкіра, — задоволено захихотів він.

— Ти природжений оповідач моторошних історій, — похвалила я його, не відриваючи очей від океану.

— До біса дика історійка, правда? Не дивно, що тато не хоче, аби ми її розповідали хоч комусь.

Я досі не могла достатньо опанувати себе, щоб подивитися на Джейкоба.

— Не бійся, я збережу вашу таємницю.

— Ой, здається, я зараз порушив угоду, — розреготався він.

— Я заберу таємницю з собою в могилу, — пообіцяла я. І затремтіла.

— Слухай, серйозно, не розбовкай Карлайлові. Він страшенно розгнівався на тата, коли дізнався, що частина наших відмовляється їхати до лікарні, відколи він там працює.

— Звичайно, я мовчатиму як риба.

— Отже, тепер ти вважаєш, що ми — купка забобонних дикунів, чи як? — запитав Джейкоб жартівливим тоном, але не без стурбованості. Я досі дивилася на воду.

Я повернулася й усміхнулася йому як могла природно.

— Ні, хоча відтепер я знатиму, що ніхто краще за квілеутів не розповідає страшні історії. У мене досі гусяча шкіра, бачиш? — простягнула я руку.

— Клас! — усміхнувся він.

Раптом шурхіт камінців, що вкривали пляж, попередив про чиєсь наближення. Наші голови одночасно сіпнулися і піднялися. Це були Майк із Джесикою, котрі чимчикували до нас на відстані півсотні метрів.

— Ось ти де, Белло! — полегшено вигукнув Майк, махаючи мені рукою.

— Це твій хлопець? — поцікавився Джейкоб, якого насторожили ревниві нотки у Майковому голосі. Я сама здивувалася, як сильно це помітно збоку.

— Звісно, ні, аж ніяк, — прошепотіла я, надзвичайно вдячна Джейкобові, через що мені хотілося, аби він почувався щасливим. Я підморгнула йому, завбачливо відвернувшись, щоб цього не зауважив Майк. Він вищирився, підбадьорений дурнуватим кокетством.

— Тож коли я отримаю водійські права… — почав він.

— Ти обов’язково заїдеш до мене у Форкс. Ми весело потусуємося, — кажучи це, я почувалася винною, розуміючи, що використала хлопця. Але Джейкоб справді викликав у мене симпатію. З нього вийшов би хороший товариш.

Майк підійшов до нас, Джесика зупинилася на кілька кроків позаду. Я помітила, як він оцінююче розглядає Джейкоба і задоволено відзначає про себе, що той замалий іще, аби зацікавити мене.

— Де ти поділася? — запитав він, хоча відповідь, власне, була просто перед носом.

— Джейкоб розповів мені кілька місцевих переказів, — охоче похвалилась я. — Напрочуд цікавих.

Я тепло посміхнулася Джейкобу, той вишкірився у відповідь.

— Гаразд, — Майк замовк на хвильку, проводячи переоцінку ситуації в контексті наших із Джейком панібратських взаємин. — Час додому. Схоже, скоро піде дощ.

Ми поглянули на насуплене небо. Незабаром справді почнеться дощ.

— Добре, — скочила я з місця. — Я вже йду.

— Приємно було знову зустрітися, — сказав Джейкоб. Я не сумнівалася, що він навмисне вирішив підкусити Майка.

— Атож. Наступного разу, коли Чарлі поїде навідати Біллі, я приїду з ним, — пообіцяла я.

Джейкова посмішка дістала б, напевно, до зірок, не те що до вух.

— Це було б класно.

— І дякую! — додала я щиро.

Ми брели по камінню до табору, я натягнула на голову каптур. Кілька крапель пролетіли у повітрі, залишивши темні плями на каменях, на які потрапили. Коли ми дісталися «субурбана», решта наших активно вантажили всередину речі. Я прошмигнула на заднє сидіння поруч із Анжелою і Тайлером, заявивши, що інші пасажири також мають право на козирне місце. Анжела не відривала очей від вікна, спостерігаючи за народженням бурі, Лорен крутилась як дзиґа на середньому сидінні, щоб завоювати увагу Тайлера, а я просто відкинула голову на сидіння, заплющила очі й спробувала взагалі не думати.

Я сказала Чарлі, що не голодна й маю купу домашньої роботи. По телеку показували дуже важливий баскетбольний матч, хоча я, наприклад, геть не розуміла, чим він особливий. Хай там як, Чарлі не зауважив на моєму обличчі чи в голосі нічого незвичного. Опинившись у кімнаті, я замкнула двері й переколошматила стіл догори дриґом у пошуках старих навушників. Знайшовши, я під’єднала їх до маленького кишенькового плеєра. Я вирішила послухати подарований Філом на Різдво диск — один із його улюблених гуртів, що як на мій смак, трохи надміру захоплювався бас-гітарами. Я вставила диск у плеєр, впала на ліжко, одягнула навушники, натиснула на пуск і збільшувала гучність, доки у мене не заболіли вуха. Я заплющила очі; темрява виявилася не суцільною, довелося натягнути на голову подушку.

Я цілковито зосередилася на музиці, намагаючись витлумачити текст і розгадати чудернацький візерунок барабанного ритму. Щонайменше тричі прослухавши диск, я вивчила всі приспіви напам’ять. І здивовано усвідомила, що насправді гурт мені подобається, треба лише звикнути до специфічної манери виконання. Не забути б іще раз подякувати Філові.

Терапія подіяла. Різкий барабанний бій унеможливлював мислення — заради чого, власне, все й робилося. Я знову й знову прокручувала диск, повторюючи кожне слово, поки врешті-решт не провалилась у сон.

…Розплющивши очі, я побачила знайоме місце. Розуміючи в глибині свідомості, що сплю, я впізнала зеленкувате світло лісу. Я чула, як десь неподалік розбиваються об берег велетенські хвилі, й знала, що зможу побачити сонце, якщо знайду вихід до океану. Я спробувала йти на звук, та раптом з’явився Джейкоб Блек, схопив мене за руку і потягнув назад, до найтемнішого куточка лісу.

«Що трапилося, Джейкобе?» — запитала я. Він щосили намагався зламати мій опір, а я не хотіла повертатися в пітьму. На його обличчі застиг зляканий вираз.

«Біжи, Белло, тікай!» — шепотів він, біліючи від жаху.

«Белло, сюди!» — впізнала я Майків голос, що кликав мене зі зловісної гущавини; його самого я не бачила.

«Навіщо?» — запитала я, вириваючись від Джейкоба, відчайдушно прагнучи повернутися на сонце.

Але Джейкоб випустив мою руку, раптом заскавчав і затремтів, падаючи на вологий лісовий настил. Я заніміло дивилася, як він звивається на землі.

«Джейкобе!» — заверещала я. Та Джейкоб зник. Він перевернувся на великого червонувато-бурого вовка з чорними очима. Вовк побіг у протилежний бік, до берега. Шерсть на спині стала дибки, з-поміж вишкірених ікл із пащеки долинало низьке ричання.

«Тікай, Белло!» — знову загукав десь позаду Майк. Я за кам’яніла на місці й втупилась у світло, що наближалося до мене від берега.

А потім із-за дерев вийшов Едвард. Його шкіра ледь помітно сяяла, у чорних очах причаїлася небезпека. Він простягнув руку, кличучи мене до себе. Біля моїх ніг загарчав вовк.

Я зробила крок уперед до Едварда. Він посміхнувся, я помітила великі гострі зуби.

«Вір мені», — промуркотів він.

Я зробила ще один крок.

Вовк стрибнув, миттю пролетівши відстань між мною і вурдалаком, цілячись іклами у його яремну вену.

«Ні!» — зойкнула я, підстрибуючи на ліжку.

Різкий рух — і навушники стягнули плеєр із тумбочки, він гепнувся додолу, голосно клацнувши об дерев’яну підлогу.

У кімнаті дотепер горіло світло, я сиділа на ліжку одягнена і взута. Я розгублено поглянула на годинник на комоді. Він показував пів на шосту ранку.

Я застогнала, впала назад на ліжко, перевернулася на живіт, звільнилася від взуття і буцнула його геть. Втім, мені було занадто незручно, щоб заснути. Я перекотилася на спину і розстебнула джинси, незграбно намагаючись стягнути їх із себе, залишаючись при цьому у горизонтальному положенні. Я відчула, що волосся заплетене у косу, на потилиці — незручний гребінь. Я перевернулася набік і зняла гумку, нашвидкуруч роздряпуючи коси пальцями. Потім натягнула на обличчя подушку.

• Предыдущая
• 23/88
• Следующая