Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 39

• Предыдущая
• 39/88
• Следующая

— М-м-м, — промимрила я, відкушуючи наступний шматок піци як виправдання, щоб опустити очі. Повільно пережувала, зробила великий ковток коли, все ще не підводячи очей.

— Отже, — сказала я за хвилину, врешті-решт зустрівшись із його наразі нетерплячим поглядом, — кого полюбляєш ти?

Він звів брову, куточки вуст несхвально опустилися донизу.

— Пуму.

— О, — сказала я увічливо-байдужим тоном, зосередившись на розгляданні газованки.

— Звичайно, — вів він далі аналогічним моєму тоном, — ми маємо бути обережними, щоб не нашкодити навколишньому середовищу нерозважливим полюванням. Ми намагаємося полювати на територіях, де популяція хижаків перевищує норму, мандруючи так далеко, як доведеться. Тут завжди вдосталь оленів і сохатих, нормальна їжа, та як повеселитися? — піддражнюючи, вишкірився він.

— Справді — як, — прочавкала я з повним ротом піци.

— Еммет найбільше полюбляє полювати на ведмедів ранньої весни. Вони дратівливіші, ніж зазвичай, коли прокидаються від зимової сплячки, — посміхнувся Едвард, очевидячки, пригадавши щось кумедне.

— Що може бути веселішим за розлюченого гризлі, — погодилась я, киваючи.

Він тихо засміявся, похитавши головою.

— Будь ласка, скажи мені, що ти думаєш насправді.

— Намагаюся уявити, але не можу, — зізналась я. — Як ви полюєте на ведмедів без зброї?

— А-а-а, у нас є зброя, — блискучі зуби сяйнули у короткій загрозливій посмішці. Я намагалася стримати тремтіння, перш ніж воно мене викаже. — Тільки трохи іншого плану, ніж те, яке мають на увазі автори мисливських правил. Якщо ти бачила по телевізору напад ведмедя, можеш уявити, як полює Еммет.

Тепер уже дрож, що блискавкою промчав униз по хребту, стримати не вдалося. Я крадькома блимнула в протилежний кінець кафетерію на Еммета, вдячна долі, що він не дивиться на мене. Численні ремені м’язів, що оперізували його руки і торс, дивним чином видалися грізнішими, ніж завжди.

Едвард прослідкував за моїм поглядом і тихо хихотнув. Я кволо подивилася на нього.

— Ти теж схожий на ведмедя? — неголосно поцікавилась я.

— На пуму — принаймні так кажуть, — безтурботно відповів він. — Мабуть, наші уподобання говорять самі за себе.

Я зробила спробу всміхнутися.

— Мабуть, — повторила я. У голові нуртували прямо протилежні картинки, котрі ніяк не вдавалося зібрати докупи. — Мені часом не можна подивитися, як ви полюєте?

— Ні! Це виключено! — обличчя зненацька побіліло, в очах спалахнула неконтрольована лють. Я смикнулася вбік, шокована і — хоча нізащо не зізналася б — злякана його реакцією. Він також відхилився назад, складаючи руки на грудях.

— Я дуже злякаюся? — запитала я, коли оволоділа голосом.

— Якби річ була в цьому, я взяв би тебе з собою сьогодні ввечері, — в’їдливо зазначив він. — Тобі потрібна здорова доза страху. Це не принесло б нічого, крім користі.

— Тоді чому? — присікалась я, намагаючись не звертати уваги на розлючений вираз.

Довгу хвилину він не зводив із мене очей.

— Потім, — зрештою змилостивився він. Одним граційним рухом звівся на ноги. — Ми спізнимося на урок.

Я кинула оком навколо, здивовано помітивши, що він має рацію. Кафетерій майже повністю спорожнів. Коли я поруч з Едвардом, місце й час перетворюються на розмиту пляму — неважко загубити їм лік. Я скочила з місця, хапаючи сумку, що висіла на спинці стільця.

— Гаразд, потім, — погодилась я. І я не забуду.

Коли ми разом ішли до лабораторного столика, народ не зводив із нас очей. Я помітила, що він більше не розвертає стілець, аби сісти якнайдалі від мене. Навпаки, підсунувся поближче, наші руки мало не торкалися.

Тут — треба віддати належне його відчуттю часу — у кімнату задки зайшов містер Банер, тягнучи високий металевий каркас на колесах, на якому стояли масивний старий телевізор із відео-магнітофоном. Кіно! Піднесена атмосфера просто фізично відчувалась у класі.

Містер Банер вставив касету в замучений магнітофон і попрямував до стіни, щоб вимкнути світло.

Тільки-но кімната поринула у темряву, я раптом до болю відчула, що Едвард перебуває на відстані пари сантиметрів. Я приголомшено зауважила, як по тілу біжить несподіваний електричний розряд. Дивовижно, ніколи б не подумала, що, виявляється, можу ще сильніше відчувати Едвардову присутність. Божевільний імпульс простягнути руку й доторкнутися до нього, хоча б разочок погладити у темряві досконале обличчя повністю заполонив мене. Я схрестила руки на грудях, стиснувши пальці у кулаки. Я божеволію.

На екрані замиготіли перші кадри, символічно освітливши приміщення. Очі, скориставшись із нагоди, вп’ялися в Едварда. Я дурнувато посміхнулася, помітивши, що його поза — точне віддзеркалення моєї. Руки стиснені у кулаки, опущені долу очі крадькома зиркають у мій бік. Він вишкірився у відповідь; неймовірно, навіть темряві не приховати промінець тепла у його очах. Я відвела погляд, щоб уникнути проблем із диханням. Яке безглуздя, що в певні миті у мене паморочиться в голові.

Здавалося, урок триватиме вічність. Мені не вдалося зосередитися на фільмі, я навіть не запам’ятала теми. Марно намагалась розслабитися, та електрична напруга, джерелом якої, схоже, було Едвардове тіло, не спадала. Час від часу я дозволяла собі швидко блимнути на нього. Здається, йому теж не легко. Неймовірно сильне, непереборне бажання доторкнутися до нього відмовлялося відпускати мене. Для перестраховки я щосили вдавила кулаки у ребра, аж розболілися пальці.

Коли містер Банер клацнув вимикачем, я полегшено зітхнула. Кінець уроку. Я витягнула руки вперед, розробляючи задерев’янілі пальці. Поруч хихотнув Едвард.

— Ну-ну, цікаво, — пробурмотів він. Голос похмурий, погляд сторожкий.

— М-м-м, — усе, на що я була зараз здатна.

— Ходімо? — запитав Едвард, граційно підводячись.

Я ледве не застогнала. Фізкультура. Обережно встала, побоюючись, що загадкова нова напруга між нами вплинула на здатність тримати рівновагу.

Він мовчки провів мене до спортзалу, зупинившись біля дверей. Я обернулася, щоб попрощатися, і застигла на місці, вражена його обличчям. Від погляду на змучене, стражденне і до жорстокості прекрасне лице бажання торкнутися його обпалило пекучим болем. Я не змогла навіть сказати «бувай».

Він невпевнено простягнув руку, в очах забринів відгомін внутрішньої боротьби. Потім швидким рухом провів кінчиками пальців по моїй щоці. Його шкіра була звично крижана, та слід від доторку здавався небезпечно гарячим — ніби я опеклася, хоча не встигла відчути болю.

Він мовчки розвернувся і швидко попрямував геть.

Я похитуючись зайшла у спортзал, у голові паморочилося. Попленталася до роздягальні, наче сомнамбула, натягнула форму, приблизно пам’ятаючи, що навколо вештаються якісь люди. Повністю я повернулася до реальності, тільки коли мені вручили ракетку. Не важка, вона, втім, непевно відчувалась у руці. Я помітила, що деякі учні крадькома витріщаються. Тренер Клеп наказав розбитися на пари.

На щастя, рудименти Майкової галантності — штука живуча; він став поруч.

— Будемо командою?

— Дякую, Майку, але ти не мусиш, тож дивись, — засоромлено скривилась я.

— Не хвилюйся, я не потраплю під удар, — вишкірився він. Як інколи легко любити Майка!

Звісно, без ускладнень не обійшлося. Я незрозумілим чином примудрилася під час однієї подачі вдарити себе ракеткою по голові й сильно заїхати по плечу Майку. Решту уроку я провела у задньому кутку корту, не ризикуючи виймати ракетку з-за спини. Незважаючи на перешкоду у вигляді моєї персони, Майк виявився непоганим тенісистом, самотужки здобувши перемогу у трьох сетах із чотирьох. Тому коли нарешті тренер свистком сповістив про закінчення уроку, я отримала незаслужену п’ятірку.

— Ну, — сказав він, коли ми залишали корт.

— Що ну?

— Ви з Калленом разом, так? — задерикувато запитав він. Нещодавня прихильність миттю розтанула як дим.

• Предыдущая
• 39/88
• Следующая