Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 54

• Предыдущая
• 54/88
• Следующая

Я ще раз витерла волосся рушником, потім хутко продерла його щіткою. Жбурнула рушник у корзину, щітку й зубну пасту — у косметичку. Метнулася вниз, щоб Чарлі побачив мене у піжамі з мокрим волоссям.

— На добраніч, тату!

— На добраніч, Белло! — його не на жарт здивував мій вигляд. Можливо, він таки не припреться вночі перевіряти мене.

Перестрибуючи через дві сходинки та намагаючись при цьому рухатись якомога тихіше, я залетіла у кімнату, щільно зачинивши по собі двері.

Едвард не поворухнувся навіть на волосину, висічений з каменю Адоніс, що завмер на вицвілій ковдрі. Я посміхнулася, а Едвардові губи сіпнулися. Статуя ожила.

Очі оцінююче пробіглися по мені, не пропустивши вологого волосся й подертої футболки. Одна брова злетіла вгору.

— Мило. Я скривилася.

— Справді, тобі личить.

— Дякую, — прошепотіла я. Вмостилася поруч з Едвардом, сівши по-турецькому, і втупилася у стики на дерев’яній підлозі.

— І навіщо маскарад?

— Чарлі думає, що вночі я збираюся вислизнути з дому.

— О, — замислено відповів він. — Чому? — ніби він не знає, що робиться у голові Чарлі краще, ніж я можу собі уявити.

— Вочевидь, я мала занадто збуджений вигляд. Він узяв мене за підборіддя, пильно вивчив обличчя.

— Власне, ти маєш розгарячілий вигляд.

Він повільно схилив до мене голову, притуливши холодну щоку до моєї шкіри. Я завмерла, не рухаючись.

— М-м-м… — прошепотів він.

Відчуваючи його доторк, неймовірно важко було сформулювати змістовне запитання. Минула хвилина, перш ніж я змогла зібрати думки докупи й почати.

— Здається, що… тобі зараз набагато легше бути поруч зі мною.

— Тобі так здається? — пробурмотів він. Його ніс ковзнув по моєму підборіддю, ближче до вуха. Я відчула, як рука, легша за крильце метелика, відкинула назад моє вологе волосся, щоб вуста змогли торкнутися западинки за вухом.

— Набагато, набагато легше, — сказала я, намагаючись видихнути.

— М-м-м.

— Тому мені стало цікаво… — знову почала я, та Едвадові пальці ніжно блукали моєю ключицею, і я збилася з думки.

— Так? — видихнув він.

— Чому так? — мій голос затремтів, змусивши мене зніяковіти — Як ти гадаєш?

Я відчула вібрування його дихання на шиї. Він розсміявся.

— Сила духу. Я відхилилася. Коли я поворухнулася, він завмер — я більше не чула його дихання.

Якусь мить ми сторожко поїдали одне одного очима; потім, коли Едвардова напружена щелепа поступово розслабилася, на обличчі з’явився спантеличений вираз.

— Я зробив щось не так?

— Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, — пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.

— Справді? — тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.

— Ти очікував на бурхливі оплески? — саркастично поцікавилась я.

Він вишкірився.

— Я просто приємно здивований, — пояснив він. — За останні сто з гаком років, — піддражнив він, — я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…

— Тобі все вдається добре, — підкреслила я.

Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.

— Але чому це так легко зараз? — наполягала я. — Сьогодні по обіді…

— Це не легко, — зітхнув він. — Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.

— Є, — не погодилась я.

— Спасибі тобі! — усміхнувся він. — Бачиш, — вів Едвард далі, опустивши очі, — я не був упевнений, чи стане мені сили… — він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. — Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, — вдихнув він запах мого зап’ястку, — я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…

Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.

— Отже, зараз немає жодного шансу?

— Сила духу, — повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.

— Це виявилося нескладно, — сказала я.

Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.

— Нескладно для тебе! — виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.

Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.

— Я намагаюся, — прошепотів Едвард повним страждання голосом. — Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.

Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.

— Завтра буде важче, — вів далі він. — Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…

— Тоді не йди від мене, — відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.

— Це мене влаштовує, — погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. — Вдягай кайдани — я твій в’язень, — та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.

— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.

— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?

— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.

— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

— Тоді ти знову почав говорити зі мною.

— Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, — хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. — Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щo ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями — тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, — і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, — прошепотів Едвард, — ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, — на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. — Але ревнощі… ревнощі — дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… — Едвард розлючено похитав головою.

• Предыдущая
• 54/88
• Следующая