Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 56

• Предыдущая
• 56/88
• Следующая

— Будь ласка, — його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

— Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, — зловісно пригрозив Едвард. — Прошу тебе, — знову благальний тон.

— Ну… — почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

— Так.

— Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.

— Ось ти до чого хилиш! Я завовтузилася, не в змозі відповісти.

— Так, гадаю, їхній шлюб не дуже відрізняється від людського, — сказав він. — Я казав, що більшість людських бажань нікуди не зникають, просто їх витісняють сильніші бажання.

— О, — все, на що я спромоглася.

— Твоя цікавість мала щось на меті?

— Ну, мені хотілося знати… ти і я… колись…

Едвард одразу посерйознішав — це підказало мені раптове скам’яніння його тіла. Я завмерла, інстинктивно реагуючи на його дії.

— Не думаю, що… що… що це можливо для нас.

— Тому що для тебе було б дуже важко бути зі мною так… близько?

— Звичайно, це проблема. Та я мав на увазі дещо інше. Справа в тому, що ти така ніжна, така тендітна! Коли ми поруч, я щомиті маю стежити за собою, щоб не нашкодити тобі. Я досить легко можу тебе вбити, Белло, просто з необережності, — голос його перетворився на м’яке муркотіння. Крижана долоня посунулася і спочила на моїй щоці. — Якби я повівся нестримано… якби бодай на секунду розслабився, то міг би простягнути руку, щоб доторкнутися до твого обличчя, — і ненавмисно проломити тобі череп. Ти не усвідомлюєш, яка ти неймовірно крихка. Я ніколи, нізащо не зможу дозволити собі втратити контроль у будь-якому сенсі, коли ти поруч.

Він очікував на відповідь. Моє мовчання змусило його виявити нетерпіння.

— Я налякав тебе? — запитав він. Я зачекала ще хвильку, щоб сказати правду.

— Ні. Зі мною все гаразд. Здається, він на мить поринув у роздуми.

— Втім, знаєш, мені цікаво, — сказав він не таким серйозним голосом. — Ти коли-небудь…? — не договорив він, пропонуючи мені самій здогадатися кінець речення.

— Звісно, ні! — зашарілась я. — Казала ж я тобі, що ніколи не почувала нічого такого, навіть приблизно!

— Я знаю. Просто я також знаю думки інших людей. Мені відомо, що кохання й бажання не завжди ходять поруч.

— Для мене — завжди. Втім, так чи інак, раніше я не знала їх, — зітхнула я.

— Приємно чути. Принаймні у нас є хоч щось спільне, — судячи з голосу, Едвард був задоволений.

— Твої людські інстинкти… — почала я. Він чекав. — Ну, я тебе взагалі приваблюю — ти розумієш як?

Він засміявся і ніжно скуйовдив моє наразі майже сухе волосся.

— Можливо, я — не людина, але я — мужчина, — запевнив він.

Я мимоволі позіхнула.

— Я відповів на запитання, тепер ти повинна спати, — наполіг він.

— Не впевнена, що зможу.

— Хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — голосно вигукнула я.

Він засміявся, потім почав наспівувати ту саму невідому колискову; голос архангела ніжно заколисував мене.

Стомленіша, ніж гадала, виснажена довгим днем, наповненим раніше не відомим мені розумовим та емоційним напруженням, я провалилася у сон в Едвардових холодних обіймах.

Врешті-решт мене збудило м’яке приглушене світло наступного хмарного дня. Я лежала, затуливши очі руками, почуваючись слабкою і задерев’янілою. Сон, який я відчайдушно намагалася пригадати, голосно грюкав у мізки. Я застогнала і перекотилася на бік, сподіваючись заснути далі. А потім попередній день нестримним потоком ввірвався у свідомість.

— Ой! — швидко підскочила я, аж у голові запаморочилося.

— У тебе на голові копиця сіна… та мені подобається, — почувся незворушний голос з крісла-гойдалки у кутку.

— Едварде! Ти залишився! — до нестями зраділа я і, не обтяжуючись зайвими роздумами, метнулася через усю кімнату, щоб упасти йому на коліна. За мить думки наздогнали дії — я завмерла, приголомшена власним неконтрольованим ентузіазмом. Я втупилася в Едварда, злякавшись, що перетнула невидиму межу.

Він сміявся.

— Певна річ, — відповів він, здивований та, схоже, потішений такою реакцією. Руки гладили мою спину.

Я обережно поклала голову на його плече, вдихаючи аромат шкіри.

— Я була впевнена, що це лише сон.

— Ти б такого не вигадала, — вирішив познущатися він.

— Чарлі! — пригадала я, знову бездумно підстрибуючи й прямуючи до дверей.

— Він поїхав годину тому, можу додати, після того як заново під’єднав твій акумулятор. Визнаю, я розчарований. Невже цього достатньо, щоб зупинити тебе, коли ти налаштована серйозно?

Я замислилася, вклякнувши на місці. З одного боку страшенно хочеться повернутися до Едварда, з іншого — боюся, вранці з рота не зовсім приємно тхне.

— Зазвичай ти вранці моторніша, — зауважив він і розвів руки, запрошуючи повернутися. Відмовити майже було не можливо.

— Мені потрібна хвилька на людські справи, — визнала я.

— Я почекаю.

Я підстрибом помчала до ванни, не в змозі прояснити свої відчуття. Я — незнайомка для себе як усередині, так і зовні. Обличчя в дзеркалі належить практично іншій людині — занадто яскраві очі, гарячкові червоні цятки на вилицях. Почистивши зуби, я заходилася пригладжувати стерню на голові, яка, по ідеї, була моїм волоссям. Вмила обличчя холодною водою, спробувала нормалізувати дихання. Марно, звісно ж. Підтюпцем поквапилася назад у кімнату.

Хіба не диво, що Едвард досі там, чекає з розкритими обіймами? Він потягнувся до мене, моє серце затріпотіло, як пташка у клітці.

— З поверненням, — прошепотів він, ніжно оповиваючи мене руками.

Якийсь час він гойдав мене у тиші, доки я не звернула увагу, що він перевдягнувся, волосся акуратно розчесане.

— Ти мене залишав? — звинуватила я, торкаючись комірця свіжої сорочки.

— Навряд чи я міг би прийти сьогодні у тому, в чому приходив учора. Що б подумали сусіди?

Я закопилила губки.

— Ти міцно заснула. Я не проґавив нічого, — його очі заблищали. — Говорити ти почала звечора.

Я застогнала.

— Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.

— Ти сказала, що кохаєш мене.

— Наче ти раніше не знав, — нагадала я, ховаючи голову.

— Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.

— Ти — моє життя, — просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.

— Пора снідати, — врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.

Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.

— Попався! — тихенько загиготіла я. — А казав, що я погана акторка!

Едвард обурено насупився.

— Не смішно.

— Смішно-смішно, сам чудово знаєш, — я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.

— Мені перефразувати речення? — поцікавився він. — Людині пора снідати.

— Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.

Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.

— Що на сніданок? — весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.

— Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? — на мармуровому чолі прорізалася зморшка.

Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.

— Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.

Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.

— Тобі нічого не потрібно? — запитала я, не бажаючи видатися грубою.

Він закотив очі.

• Предыдущая
• 56/88
• Следующая