Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 58

• Предыдущая
• 58/88
• Следующая

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю[14] епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.

— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

— Будь ласка, називай мене Карлайлом.

— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.

— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.

— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.

— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.

— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.

— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

— Ти граєш? — запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

— Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

— Ні! — засміялася вона. — Хіба Едвард не розповідав тобі, що він — чудовий музикант?

— Ні! — я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. — Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

— Едвард уміє робити все, правильно? — пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

— Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, — сердито сказала вона.

— Трішечки, — відверто засміявся він. Її вираз пом’якшав, вони обмінялися блискавичними поглядами, яких я не зрозуміла, втім, обличчя Есме здавалося майже нерухомим.

— Взагалі-то він поводився дуже скромно, — виправила я.

— Ну, зіграй для неї, — підбадьорливо сказала Есме.

— Ти щойно говорила, що хизуватися нечемно, — заперечив Едвард.

— З кожного правила існують винятки, — відповіла вона.

— Я б хотіла почути, як ти граєш, — обізвалась я.

— Так і буде, — Есме підштовхнула його до фортепіано. Він потягнув мене, всадовивши поряд на лавці.

Перш ніж торкнутися клавіш, він кинув на мене довгий сердитий погляд.

Пальці швидко замиготіли над клавішами зі слонової кістки, кімнату заповнила мелодія настільки складна та багатогранна, що неможливо було повірити: її грає лише одна пара рук. Я опустила голову і завмерла з розтуленим ротом. Позаду почулося тихеньке хихотіння, викликане моєю реакцією.

Едвард ніби між іншим зиркнув на мене (музика не припиняла линути) і підморгнув мені.

— Подобається?

— Це ти написав? — коли це до мене дійшло, я ледве не задихнулася.

Він кивнув.

— Улюблена п’єса Есме. Я заплющила очі, похитала головою.

— Що трапилося?

— Я почуваюся такою нікчемою.

Музика уповільнилася, змінилася, зазвучала ніжніше; на свій великий подив у сплетінні багатства нот я впізнала мелодію колискової.

— На її створення мене надихнула ти, — м’яко сказав Едвард. Музика наповнилася невимовною чарівністю.

Я просто оніміла.

— Знаєш, ти їм сподобалася, — довірливо повідомив він. — Особливо Есме.

• Предыдущая
• 58/88
• Следующая