Выбери любимый жанр

Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 6


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

6

– Що ти маєш на увазі – «хтось як я»? – запитала я.

– Саме такими як ти – кмітливими – і мав би зацікавитися Райлі, а не отими горлорізами, яких раз у раз приводить Рауль. Б’юсь об заклад, коли ти була людиною, ти не опустилася до якоїсь дешевої повії.

Зачувши останнє слово, я ніяково ворухнулася. Дієго чекав на мою відповідь, наче не сказав нічого дивного. Я глибоко вдихнула і спробувала пригадати.

– Ще ні, але наближалася, – зізналась я за кілька секунд, протягом яких він терпляче чекав. – Ще ні, але за декілька тижнів… – я стенула плечима. – Знаєш, я не дуже добре пам’ятаю своє минуле, але пригадую, що думала: нема на цій землі нічого такого сильного, як голод. Як виявилося, спрага ще гірша.

Дієго засміявся.

– Правду мовиш, сестро!

– А ти? Ти не був із важких підлітків, які втекли з дому, як ми всі?

– О, я був із важких, це понад усякий сумнів, – він різко урвав мову.

Проте я теж умію тихенько сидіти й чекати відповідей на незручні запитання. Отож я просто втупилася в Дієго.

Він зітхнув. Аромат його подиху був досить приємний. Усі ми солодко пахнемо, але у Дієго було ще щось – наче якась приправа, кориця або гвоздика.

– Намагався триматися подалі від вуличних хлопців. Старанно вчився. Хотів вирватися з гетто, розумієш? Вступити в коледж. Стати кимось. Але був у нас хлопець, дуже схожий на Рауля. У нього було життєве кредо: приєднуйся або помри. Я на це не купився, намагався триматися від його банди подалі. Був обережний. Вижив, – Дієго раптово урвав мову, заплющивши очі.

Але я ще не закінчила тиснути на нього.

– І?

– Мій молодший брат не поводився так само обережно, як я.

Я саме збиралася запитати, що сталося з братом: він приєднався чи помер, проте вираз на обличчі Дієго був красномовнішим за відповідь. Я відвела очі вбік, не знаючи, як реагувати. Не могла щиро співчувати ні його втраті, ні його болю від цієї втрати. Адже в моєму минулому житті не лишилося нічого, за чим би я сумувала. Невже відмінність у цьому? Може, саме тому Дієго не опирається спогадам, які всі ми намагаємося стерти з пам’яті?

Проте я й досі не знала всього. Райлі… біль… Хотіла б я послухати цю частину історії, але в ту мить відчувала, що не маю права вимагати від Дієго відповіді.

Та моїй цікавості пощастило: за хвильку Дієго і сам продовжив оповідь.

– Я втратив голову. Украв у приятеля рушницю й вийшов на справжнісіньке полювання, – він похмуро гигикнув. – Тоді, щоправда, поганенький із мене був мисливець. Але я поклав-таки хлопця, який убив мого брата, перш ніж його приятелі поклали мене. Решта банди оточила мене на темній алеї. Аж раптом з’явився Райлі – просто вигулькнув між ними і мною. Пам’ятаю, я подумав, що в житті не бачив такого блідого хлопця. Коли в нього почали стріляти, він навіть не поглянув у той бік. Наче кулі були просто мухи. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Хочеш нового життя, дитинко?»

– Ха! – реготнула я. – Тобі пощастило більше, ніж мені. Бо мені він просто сказав: «Хочеш бутерброд, дитинко?»

Я досі пам’ятала, який вигляд тієї ночі мав Райлі, хоча цей образ зараз був дещо розмитий, бо тоді мої очі ще не мали сьогоднішньої гостроти. Це був гарячий хлопчина, я таких у житті не бачила, високий білявець, ідеальний у кожній дрібничці. Я була певна, що за темними окулярами, яких він ніколи не знімав, мають ховатися такі самі неперевершені очі. А голос він мав такий лагідний, такий добрий! Я думала, що здогадалася, чого він попросить як плату за обід, і була готова сплатити таку ціну. І не тому, що він був такий уродливець, – просто вже два тижні я харчувалася самими недоїдками. Але виявилося, що він захотів дечого іншого.

Почувши про бутерброд, Дієго розреготався.

– Либонь, ти добряче зголодніла!

– Атож.

– А чого ж ти була така голодна?

– Бо впорола дурницю й утекла з дому до того, як отримала водійські права. Справжньої роботи я знайти не могла, а злодюжка з мене вийшов нікчемний.

– Від чого ж ти тікала?

Я на мить завагалася. Коли я добре зосереджувалася, спогади начебто прояснювалися, та я не була певна, що хочу їх іще раз пережити.

– Ой, та годі тобі, – підохотив мене Дієго, – я ж тобі все розповів.

– Так, розповів. О’кей. Я втікала від батька. Він мене весь час лупцював. Мабуть, так само він обходився і з матір’ю, поки вона не накивала п’ятами. Тоді я була зовсім маленька – нічого не розуміла. З роками все тільки погіршувалося. Я подумала, якщо затримаюся вдома ще трохи, можу взагалі позбутися життя. Батько казав, якщо я втечу, то здохну з голоду. Як виявилося, він мав рацію – за все життя тільки в цьому він мав рацію. Але я про це стараюся не згадувати.

– Важко викликати в пам’яті давні події, правда ж? – із розумінням кивнув Дієго. – Все таке розмите й тьмяне!

– Це наче дивитися очима, в які понабивалося багнюки.

– Непогано сформульовано, – зробив він мені комплімент. Він прискалив до мене око, наче силкувався роздивитися, а тоді заходився терти очі.

Ми розсміялися одночасно. Дивно.

– Здається, я ще ні з ким так не сміявся відтоді, як зустрів Райлі, – зауважив Дієго, озвучуючи мої власні думки. – Мило. І ти мила. Не така, як решта. Ти бодай колись пробувала з кимось із них побалакати?

– Нє-а, і не намагалася.

– І нічого не втратила. Отож, як я і казав – невже Райлі не хотілося трішки підвищити планку й оточити себе гідними вурдалаками? Якщо він збирається захищати її, то чи не краще залучати до цього кмітливих вампірів?

– Значить, Райлі зовсім не потрібні кебетні спільники, – припустила я. – Він дбає тільки за чисельність.

Дієго поміркував, стиснувши губи.

– Наче в шахах – йому не потрібні ферзі та слони.

– Тільки пішаки, – втямила я.

Довгу хвилю ми просто витріщалися одне на одного.

– Щось мені не хочеться про це думати, – зронив Дієго.

– Гаразд, то що нам робити? – спитала я, автоматично вживши множину. Наче ми з Дієго – команда.

Він якусь хвильку міркував над моїми словами, і видно було, що йому ніяково, тож я пошкодувала про оте «ми». Аж раптом він сказав:

– А що ми можемо робити, коли гадки не маємо, що відбувається?

Виходить, він був не проти команди, і від цього мені стало неймовірно добре – я вже й не пригадувала, коли востаннє мені було так добре.

– Гадаю, – мовила я, – нам варто нашорошити вуха, триматися насторожі, спробувати все з’ясувати.

Дієго кивнув.

– І ще слід добре обмізкувати все, що казав і робив Райлі, – він замислився на хвильку. – Знаєш, я колись уже намагався витягнути з Райлі інформацію, але він просто не звернув на мої питання уваги. Сказав мені перейматися важливішими справами – наприклад, спрагою. Тоді я здебільшого тільки про спрагу й думав. Райлі відіслав мене на полювання, і я про все забув…

Я спостерігала, як погляд його туманиться, коли він намагається зосередитися на давніх спогадах про Райлі, й не могла не подумати: для мене Дієго був першим другом у моєму новому житті, та я не була першим другом у його новому житті.

Зненацька він знову пильно глянув на мене.

– Отож, що ми знаємо про Райлі?

Я напружилася, пригадуючи останні три місяці.

– Знаєш, він небагато нам розповідає. Тільки ділиться азами вурдалацького життя.

– Отже, треба слухати уважніше, читати між рядків.

Ми посиділи мовчки, зважуючи останні слова. Я усвідомлювала, як багато я ще не знаю. І чому я до сьогодні ні про що й не думала хвилюватися? Наче розмова з Дієго дивним чином прочистила мені мізки. Вперше за три місяці кров відсунулася з чільного місця.

На довгу хвилину запала мовчанка. Чорна діра, з якої в печеру просочувалося свіже повітря, більше не була такою чорною. Зараз вона стала радше темно-сірою і щохвилини світлішала. Дієго зауважив, як я нервово поглядаю в той бік.

– Не хвилюйся, – заспокоїв він мене. – В сонячні дні сюди пробивається тільки слабеньке тьмяне світло. Але воно не пече, – знизав він плечима.

6
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело