До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/15
• Следующая

Якусь хвилину вони мовчали. Потім капітан Попенко спитав:

— Ти думаєш, той хлопець, що дзвонив, і є Тринадцятий Апостол?

— Ні. Щось не схоже, — сказав Горбатюк. — І тон, і лексика не та. А головне — психологічна характеристика… Там зухвалість, цинізм. Тут щира схвильованість, доброзичливість.

— Не виключено, що так і задумано.

— Для чого?

— Щоб ти повірив.

— Взагалі й таке можливо. Хоча інтуїтивно я відчуваю, що хлопець був щирий. Шкода, якщо помилився.

— А як, до речі, з тим «бусиком», що зник?

— Знайшовся. Приїхав. Серед поля, на ґрунтовій дорозі застряв, поламався. А сповістити не було можливості. Гадаю, до крадіжки він не причетний. А от те, що Дармовис, який намагався його «засвітити», несподівано вигулькнув у іншій справі поряд із Борею Ультразвуком, наводить на роздуми. Тому й хочу, не відкладаючи, зустрітися ще сьогодні і з Борею, і з Дармовисом. І взагалі понюхати ту Троянду. Ниточки ведуть явно до неї. А сама атмосфера, мікроклімат місця, де зріє злочин, може дати певний поштовх у розслідуванні. Тим більше часу обмаль.

— Згоден! У Троянду треба їхати сьогодні.

До кімнати, рвучко розчинивши двері, увійшов диспетчер.

— Давайте каністру! Домовився — був у хлопців запас.

— Я завжди казав — поки є на світі добрі люди, з будь-якого безвихідного становища можна знайти вихід, — весело сказав капітан Попенко.

Першим не витримав дідусь:

— Що там у вас за секрети? Либонь, знову щось неймовірне.

Хлопці перезирнулися.

«Якщо він утаємничив Дармовиса, то, значить, та його засторога: „Не кажіть про мене нічого!“ — стосувалася тільки Бодні. Мабуть, він таки ховається від міліції, — подумав Женя. — І татові з дідом можна розказати. Тим більше, не розказавши, як ми зможемо побачитися увечері о десятій? Нас же просто не пустять. Та й не буде нас тут о десятій. Поїдемо додому. Їм же завтра на роботу».

Тато й дід взяли сьогодні на роботі відгули, щоб попрацювати на городі. Бо в неділю мамин день народження. І в суботу треба буде закупити харчі. А далі чекати з тими бур’янами не можна було. Пропала б уся картопля. Вітасик все це теж розумів.

Тільки Шурик, не знаючи ситуації, розгублено переводив погляд з одного на другого.

— Давай розказуй! — махнув рукою Вітасик.

Женя розповів татові й діду все про загадкового Нолика.

— Гм, — заклопотано мовив тато. — Літає… слідів не лишає… Важезні блоки однією рукою переставляє… Чортівня якась!

— Щастить нам на чортівню! — усміхнувся дід. — Либонь, хлопці мають якусь особливу тонку екстрасенсорну властивість…

— Тату! — благально звів Женя очі на Василя Сергійовича. — Ти ж розумієш, що нам треба, отак-о треба о десятій вечора…

Тепер уже тато з дідом перезирнулися.

— Останній автобус на станцію іде о пів на дев’яту, — сказав дідусь. — Якби не так потомилися, можна було б і пішки… Але… І на електричку останню не втрапимо… Аж до четвертої ранку чекати доведеться… Краще вже ночувати, а о шостій зразу на роботу.

— Мабуть, доведеться, — зітхнув тато.

Шурик Дармовис і собі зітхнув:

— Жаль, я не зможу… Сьогодні тато на дачі ночує. Не пустить. Я вже мушу повертатися. А то не встигну…

Але видно було, що він не дуже шкодує, що так складається. Шурик був не вельми сміливий, щоб не сказати боязкий.

— Спасибі тобі, що не полінувався, приїхав, попередив, — мовив Женя.

— Ну, чого це… — одмахнувся Шурик. — Але й ви… потім розповісте… Мені ж цікаво…

— Аякже! — сказав Вітасик.

Шурик побіг на автобус, тато з дідом пішли дзвонити додому, що вони сьогодні не приїдуть, ночуватимуть у баби Секлети. А Женя з Вітасиком нервово походжали по подвір’ю в нетерплячому чеканні. До десятої лишалося ще дві години, довжелезні дві години.

— Він хоче нам щось сказати. Дуже важливе! Я відчуваю, — сказав Женя.

— Я теж, — хитнув головою Вітасик. — Хто ж усе-таки він такий?

— Не знаю… Може, й злочинець. Хоча… чогось мені не віриться.

— Мені теж. Але… Якщо все-таки… і якщо він попросить, щоб ми йому допомогли… Злочинці, ти ж знаєш, іноді використовують пацанів… Що робитимемо?

Женя знизав плечима:

— Не знаю… Побачимо по ситуації.

— Мені б не хотілося бути стукачем.

— А мені б, думаєш, хотілося?.. Але й допомагати злочинцям не дуже приємно.

— Хто говорить…

— А мені все-таки здається, що він не злочинець.

— Мені теж…

Повернулися тато й дід.

— Ледве додзвонилися, — сказав дід. — Мобільний зв’язок тут зовсім поганий.

— Я вже думав, що комусь із нас доведеться їхати, — мовив тато. — Хоча мені й самому вже цікаво, що ж це за такий Нолик і чого він хоче.

— І мені цікаво, — усміхнувся дід.

— Тільки ж ви не… — насторожився Женя. — А то все зірветься.

— Та ні, ні, не бійтесь, — заспокоїв тато.

— Що ж ми — не розуміємо, чи що? — зняв руку догори дід. — Усе розуміємо! Ми здаля спостерігатимемо. Для страховки. Про всяк випадок…

— Ні-ні-ні! — замахав руками Женя. — Ні в якому разі!

— Та мало що може бути! Хлопці! Ви не жартуйте, — насупив брови дід.

— Ні-ні! Не треба! — вперто сказав Женя.

— Ну, добре, — примирливо поклав йому руку на плече тато. — Ми станемо біля хати секретаря сільради, що проти церкви. Коли що — кричіть, ми почуємо.

— Тільки не ближче.

— Гаразд.

І от наблизилася десята…

З вулиці біля церкви горів на стовпі ліхтар. А за церквою на цвинтарі — темрява непроглядна. Вечір був хмарний, небо беззоряне. Але те, що проти церкви біля хати секретаря сільради стоять тато і дід, вселяло впевненість. І хлопці сміливо йшли у ту темряву, орієнтуючись по пам’яті і навпомацки. Минули густі кущі. Он уже бовваніє склеп. Вітер, що був знявся, коли вони підійшли до цвинтаря, раптом вщух. Запанувала якась неприродна, дзвінка тиша. І враз вони почули з темряви негучний голос:

— Привіт! Ви таки хлопці надійні. Не вмикайте ліхтарик, не треба.

— Чому? — спитав Женя. Не стільки по суті, як для того, щоб подати голос. Було якось моторошно слухати, не відповідаючи.

— Не треба, — не пояснюючи, повторив невидимий Нолик.

— Ну, гаразд, — сказав Женя, хоча йому дуже хотілося увімкнути ліхтарик, який він стискав у руці.

— А що таке? — подав нарешті голос Вітасик.

— Готується страшний злочин, — сказав Нолик.

— Де? — відчуваючи холод у грудях, спитав Женя.

— У Троянді.

— Звідки ти знаєш? — тремтячим голосом спитав Вітасик.

Нолик не відповів, а сказав:

— Я думав попросити того Шурика, але він ненадійний. Хоча до злочину стосунку не має, імпульси ідуть звідти. Треба щось зробити, тому що буде багато жертв.

— Треба, мабуть, негайно заявити в міліцію, — сказав Вітасик.

— Я не знаю, про що заявляти, — зітхнув Нолик.

— Як?! — здивувався Женя.

— Та й міліція, мабуть, не зможе нічого… — знову зітхнув Нолик і раптом схвилювався: — Ідуть! Двоє! Тікаю! Врешті, все сказав… Думайте самі. Прощайте!

І хлопці враз побачили, як на тлі прояснілого неба над темною громадою дерев майнула і зникла тінь.

Якусь хвилю хлопці мовчали, прислухаючись. Потім Женя увімкнув ліхтарик. Біля склепу нікого не було.

— Ой! Дивись! — вигукнув раптом Вітасик. — Ану, посвіти сюди!

У траві біля склепу стояли кросівки Нолика — яскраві, червоно-сині, з білою оторочкою. На товстій підошві Вітасик нахилився, хотів підняти і… не зміг.

— Що таке? — спитав Женя і теж нахилився, взявся рукою. — Тю! Вони що — прибиті чи смолою приклеєні?!

Підняти кросівки з землі було неможливо. І раптом ліхтарик згас. Женя його не вимикав. Ліхтарик згас сам. Хоча Женя вчора поміняв батарейки. І вмить хлопців охопив страх. Вони обидва мимоволі скрикнули.

— Що таке? — почувся з-за кущів схвильований голос діда.

— Де ви? Ідіть сюди! — вигукнув тато. — У нас чогось ліхтарики не працюють.

— І… і у нас, — пробелькотів Женя.

• Предыдущая
• 7/15
• Следующая