Пігмаліон - Шоу Бернард Джордж - Страница 26

• Предыдущая
• 26/26

Отже, Елізі знову пощастило — відкриття квіткової крамниці пройшло безболісно. Тепер вона торгує в галереї вокзалу, неподалік музею Вікторії та Елберта, і якщо ви живете неподалік, то можете будь-коли завітати й купити в Елізи бутоньєрку.

І ось тепер лишається останній шанс для романтичного фіналу цієї історії. Хіба не хотілося б вам почути, що Елізин магазин процвітав завдяки її чарівності й діловому досвіду, набутому ще на базарі? Та, на жаль, від правди не сховаєшся: довгий час магазин не давав жодних прибутків саме тому, що ні Еліза, ні Фреді не вміли вести справи. На щастя, Елізі не треба було починати все з нуля, бо назви та вартість простіших і дешевших квітів вона пам’ятала. Радість її не знала меж, коли з’ясувалося, що Фреді, як і всі юнаки, що навчались у нікчемних дешевих — хоча й претензійних — школах, трохи знав латину. Зовсім трішки, але цього вистачало, щоб освоїти ботанічну номенклатуру і стати в Елізиних очах і Порсоном,[29] і Бентлі.[30] На жаль, цим його знання і обмежувались. А Еліза, хоч і вміла рахувати приблизно до вісімнадцяти шилінгів і свого часу набула деякого знайомства з мовою Мілтона, все ж не могла виписати рахунку, добряче не скомпрометувавши своєї крамниці. Вміння Фреді сказати латиною, що Бальб спорудив мур, а Галлія поділяється на три частини, ще не означало, що він мав бодай найменше уявлення про бухгалтерський облік і взагалі діловодство. Отож Пікеринґу довелося самому пояснювати йому, що воно таке — чекова книжка й банківський рахунок. Слід відразу сказати, що наша парочка не так уже й легко піддавалася навчанню. Фреді підтримував Елізу в її впертому небажанні найняти бухгалтера, який би знався на продажу квітів. «Та це ж додаткові витрати, — протестували вони в один голос, — а ми й так ледве кінці з кінцями зводимо!» Але полковник, що якраз тим і займався, що зводив для них кінці з кінцями, делікатно наполіг на своєму. Елізі й самій давно вже було незручно просити в Пікеринґа гроші. До того ж їй добряче допікав Гіґінс своїми безцеремонними кпинами: для нього образ заможного Фреді був мішенню для нескінченних жартів. Тому Еліза принишкла й нарешті усвідомила, що торгівлі, як і фонетики, треба навчатися.

Не стану багато розповідати про жалюгідне видовище, коли наші двоє почали щовечора відвідувати курси стенографії та політехнічні класи, опановувати бухгалтерію та машинопис разом з іншими клерками-початківцями. До згаданої освіти додалися заняття в Лондонській економічній школі. Фреді з Елізою звернулися до директора цього закладу з наївним проханням порекомендувати їм курс, який мав би відношення до квітів. Дотепний директор ознайомив їх із методом одного пана із діккенсівського нарису про китайську метафізику: той спочатку читав статтю про Китай, потім статтю про метафізику, а потім поєднував отриману інформацію. Директор запропонував нашій парочці поєднати Лондонську економічну школу з ботанічним садом. Еліза, якій підхід діккенсівського героя видався цілком слушним (бо так воно й було) і ні трохи не смішним (а це вже свідчило про її неосвіченість), сприйняла пораду дуже серйозно.

Одного з найбільших принижень Еліза зазнала, коли звернулася до Гіґінса з проханням навчити її каліграфії. Одразу після мілтонівської поезії, другою натхненною одержимістю в Гіґінса була каліграфія, і сам він писав прекрасним почерком. Еліза попросила навчити її писати так само. На це Гіґінс заявив, що вона незугарна вивести й однієї літери, гідної стояти поруч навіть із мілтонівською крапкою. Однак Еліза не відступала, аж поки Гіґінс знову, з властивим йому запалом, не взявся її навчати, а його навчання, як завжди, складалося з шаленого натиску, останніх решток стоїчного терпіння та вибухів елоквенцій про велич, красу, шляхетність і сакраментальне призначення людського почерку. В результаті Еліза набула зовсім не ділової манери писати. Це значно збільшило її особисті принади, і вона почала витрачати на папір утричі більше, ніж будь-хто, оскільки аркуші певного ґатунку й формату стали для неї життєвою необхідністю. Вона навіть відмовлялася писати адресу на конверті в загальноприйнятий спосіб, бо поля виходили не так гарно.

Дні навчання комерції були для молодого подружжя часом сорому й розчарувань: знань про квіткову справу в них не додалося. Нарешті вони облишили всі надії чогось навчитися і назавжди обтрусили порох курсів стенографії, машинопису й бухгалтерського обліку зі своїх ніг. Аж раптом їхня торгівля в якийсь незбагненний спосіб пішла вгору сама собою. Вони й не помітили, як забули про колишнє небажання наймати новий персонал, і дійшли висновку, що їхній метод найправильніший і що вони мають незаперечний хист до комерції. Упродовж кількох років полковник був змушений тримати на своєму рахунку досить значну суму, щоб покривати їхні збитки. Тепер же Пікеринґ побачив, що цей запас не потрібен: молодята стали на ноги. Хоча, в інтересах істини, слід сказати, що вони були в кращому становищі за своїх конкурентів: заміські уїк-енди обходилися їм задарма — і вони могли заощадити собі на недільні обіди; автомобіль належав полковнику, і той разом із Гіґінсом сплачував для них ще й готельні рахунки. Манери пана Ф. Гіла, торговця квітами й городиною (дуже скоро молодята відкрили, що спаржа — то вигідний товар, а за спаржею з’явилися й інші овочі), надавали крамниці шику. До того ж у приватному житті Фреді йменувався Фредеріком Айнсфорд Гілом, есквайром. Але він ніколи не зазнавався з цього приводу: одній лиш Елізі було відомо, що при народженні його нарекли Фредерік Челонер. Еліза, натомість, зарозумілася вкрай.

От, власне, і все. Так і закінчується ця історія. Просто дивом дивуєшся, що Елізі й досі вдається відігравати помітну роль у домашньому господарстві Вімпол-стріт, і це попри свою крамницю та родину. Зауважмо, що над чоловіком своїм Еліза ніколи не збиткується, до полковника ставиться з теплотою рідної дочки, але пошпиняти Гіґінса ніколи не пропустить нагоди — від того знаменного вечора, коли вона виграла для нього заклад. Вона дає йому перцю з приводу й без приводу. Він більше не сміє дошкуляти їй репліками про те, який нетямущий Фреді і який інтелектуал він сам. Гіґінс шаленіє, погрожує, глузує, та Еліза щоразу дає йому таку безжальну відсіч, що іноді полковник заступається і просить її бути м’якшою до Гіґінса. Це єдине з прохань Пікеринґа, котре викликає в неї на обличчі вираз непохитної впертості. І ніщо, крім надзвичайних обставин, не спроможне змінити цього стану речей: хіба що катастрофа великої сили (вибави нас Боже від цього випробування) змогла б похитнути їхні усталені симпатії та антипатії й навернути їх до простих людських взаємин. Еліза знає, що Гіґінсові вона не потрібна, як, зрештою, і своєму батькові. Та відвертість, із якою Гіґінс колись зізнався, що «призвичаївся до неї, що звик до її дрібних послуг і що йому бракуватиме її присутності» (ані Фреді, ані полковнику й на думку б не спало таке їй сказати), лише зміцнює Елізину впевненість, що вона цікавить Гіґінса «ще менше, ніж оця пантуфля». І в той же час Еліза відчуває, що Гіґінсова байдужість варта більшого, ніж палка закоханість людей пересічних. Вона надзвичайно зацікавлена Гіґінсом. Буває навіть, що в ній прокидається зловтішне бажання опинитись із ним самим десь на безлюдному острові, далеко від будь-яких уз, де ні з ким не треба буде рахуватися, і там стягнути його з п’єдесталу і подивитись, як він упадатиме коло неї, мов звичайний смертний. Усіх нас навідують такі потаємні мрії. Та коли ми вернемося на землю, до реального життя від життя уявного, то побачимо, що Елізі до вподоби Фреді й полковник, але зовсім не до вподоби Гіґінс та її батько. Як видно, Галатеї не до кінця імпонує Пігмаліон: надто богоподібну роль відіграє він у її житті, а це не кожному сподобається.

• Предыдущая
• 26/26