Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Уайт Элвин Брукс - Страница 12

• Предыдущая
• 12/15
• Следующая

Стюарт кинувся до дерев'яного ярда й ковзнув додолу — мов пожежник по гладенькому стовпу в пожежні. Він помчав до Гappi, а за ним, позривавшись зі своїх місць, кинулися по проходах і всі учні. Ось вони скупчилися довкола Гappi, а Стюарт крикнув: «Віддай крадене!» Гappi мав зляканий вигляд, дарма що знав: це просто повчальний розіграш. Він віддав дівчинці її подушечку.

— А зараз придивімося краще до цієї подушечки! — закликав Стюарт, відчуваючи, як цікавість у ньому бере гору над обов'язком учителя. Катарін продемонструвала йому подушечку. Завдовжки вона була десь така, як Стюарт заввишки, і він несподівано для себе подумав: «Яке б то було запахуще для мене ліжечко!» Йому закортіло придбати ту подушечку для себе.

— Яка мила річ! — мовив Стюарт, силкуючись приховати своє бажання. — А не хотіла б ти її продати?

— Ой, ні! — відказала Катарін. — Це мені подарували.

— Гадаю, тобі подарував її хлопець, з яким ти потоваришувала минулого літа на озері Гопатконг, і це — пам'ять про нього… — замріяно промурмотів Стюарт.

— Саме так! — зашарілася Катарін.

— Ах! — мовив Стюарт. — Літо — чудова пора, чи не так, Катарін?

— Авжеж! І те літо стало найкращим у моєму житті.

— Можу собі уявити, — провадив Стюарт. — То ти певна, що не хочеш продати цю подушечку?

Катарін рішуче похитала головою.

— Я не засуджую тебе, — тихо сказав Стюарт. — Літо важливе. Воно як промінь світла.

— Чи як правильна нота в музиці, — продовжила Елізабет Ейксон.

— Чи як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає, — додала Мерилін Роберте.

Стюарт зітхнув.

— Ніколи не забувайте жодного вашого літа, мої любі! — побажав він дітям. — Ну, мені треба в дорогу. Приємно було зазнайомитися з вами усіма. Урок закінчено!

І шпарко почимчикував до дверей, заскочив до машини. Махнувши дітям рукою на прощання, він поїхав у північному напрямі. А діти бігли поруч його машинки й вигукували:

— До побачення! До побачення! До побачення!

Ох, як же їм усім хотілось, аби щодня хто-небудь отак підмінював панну Ґандерсон!

У найгарнішому містечку з містечок, де будинки білі та високі, а в'язи зелені-зелені й вищі за будинки; де подвір'я широкі й приємні для ока, а задвірки поросли кущами, в яких варто понишпорити; де вулиці всі збігають до річечки, а та річечка тихо плине собі попід мостом; де моріжки переходять у садочки, а садочки — у поля, а поля — у пасовиська, а пасовиська деруться на пагорби, зникаючи за їхніми вершинами, над якими розкинулося чудове, безмежне небо, — ось у цьому найгарнішому з усіх містечок Стюарт зупинився, аби попити сарсапарельної[10] водички.

Припаркувавшись перед місцевою універсальною крамницею, мишоподібний хлопчик висів із машини. Сонце гріло так приємно, що йому враз стало добре на душі. Тож Стюарт сів на ґанку, аби хоч хвильку натішитися відчуттям, що такого чудового дня ти опинився у новому для тебе місці. Скільки він перемандрував, а ще ніде не натрапляв на таку тихомирну й прегарну місцину. І здалося йому, що тут він залюбки прожив би й усю решту свого життя, якби тільки не острах, що він затужить за краєвидами Нью-Йорка, за рідною домівкою та за родиною: за мамою і татом, і за братом Джорджем, — та коли б щось там, у глибині душі, не спонукало його й далі шукати Марґало.

Через кілька хвилин крамар вийшов на ґанок покурити та й собі сів на верхній сходинці біля Стюарта. Спочатку він хотів і Стюарта пригостити цигаркою, але роздивився, який той дрібненький, то й передумав.

— А чи маєте ви сарсапарель у вашій крамниці? — запитав Стюарт. — Я помираю від спраги!

— Авжеж, маємо, — відповів крамар. — Пляшки, бутлі яких тільки хочеш напоїв! Сарсапарель, шипучка з коренеплодів, березове пиво, імбирний ель, моксі, содова з лимоном, кока-кола, пепсі-кола, діпсі-кола, піпсі-кола, тонік із малиною та вершками… Чого тільки твоя душа бажає!

— То продайте мені пляшечку сарсапарелі, будь-ласка, — попрохав Стюарт. — І паперовий стаканчик.

Крамар повернувся до крамниці й виніс пляшку напою. Відкоркував, налив трохи, а стаканчик поставив на нижчу сходинку; тож Стюарт, лігши на живіт, скинув свою шапочку й зачерпнув нею, мов ковшиком, освіжливого напою і напився донесхочу.

— Ох, як гарно освіжився! — мовив Стюарт. — Ніщо не зрівняється із затяжним ковтком прохолодного питва посеред спекотного дня, коли ти в мандрах!

— А далеко ти мандруєш? — поцікавився крамар.

— Можливо, й дуже далеко, — відповів мишоподібний хлопчик. — Я шукаю пташечку, яку звати Марґало. Чи не бачили ви її часом?

— Навряд чи, — сказав крамар. — А яка вона з виду?

— Вона бездоганно красива, — пояснив Стюарт, утираючи рота рукавом. — Це особлива пташина. Хто тільки побачить, не забуде її. Вона прилетіла з полів, де повно будяччя.

Тут крамар пильніше придивився до крихітного мандрівця.

— А який у тебе зріст? — запитав він.

— Тобто який без взуття? — уточнив Стюарт.

— Атож.

— Сім сантиметрів із половиною, — відповів малючок. — Хоча я давно вже не міряв зросту. Може, й підріс трішечки за останній час?

— Знаєш, — задумано мовив крамар, — є в цьому містечку така дівчинка, з якою тобі неодмінно треба зазнайомитись.

— Хто ж це? — позіхнув розімлілий Стюарт.

— Звати її Гарієт Еймс, — повідомив крамар. — Вона якраз твого росточку — хіба, може, на який міліметр нижча?

— І яка ж вона? — запитав Стюарт. — Гарненька-товстенька і їй сорок років?

— Ні, (арієт молоденька й дуже вродлива. А ще всі вважають тут, що вона — модниця на все містечко. Одяг вона замовляє тільки у найкращих кравчинь.

— Та невже? — іронічно перепитав Стюарт.

— Атож, Гарієт — дівчинка що треба, її родина, Еймси, належить до найвидатніших людей містечка. Один з її предків був місцевим перевізником за часів Революції.[11] Він перевозив через річку всіх — не зважав, хто просить перевозу: чи британські, чи американські солдати, аби тільки гроші платили. Либонь, гріб гроші лопатою (чи то веслом). Хай там як, а в Еймсів грошики ніколи не переводилися. Живуть вони у великому будинку, тримають купу слуг. Я певен: (арієт залюбки познайомиться з тобою.

— Дякую за люб'язно надану інформацію, — мовив Стюарт. — Але я останнім часом надто відійшов від світського життя. Весь час у дорозі. Ніде не зупиняюся надовго. Заскочу в це чи те містечко та негайно й вискочу. Сьогодні тут, завтра там — мов мандрівний вогник. Автостради й путівці — ось де я повсякчас, і завжди й скрізь шукаю тільки Марґало. Іноді я відчуваю, що вона десь тут, зовсім поруч, — може, за наступним поворотом? А в інші моменти мені видається, ніби я ніколи не розшукаю її, не почую вже ніколи її голосу І це мов нагадування мені: пора знову в путь!

Стюарт заплатив за напій, попрощався з крамарем і поїхав собі.

Але Еймсів Перевіз недаремно видався крихітному подорожанину найгарнішим із містечок, які він тільки бачив. Не доїжджаючи трохи до кінця головної вулиці, Стюарт круто звернув ліворуч і покотив путівцем, що вивів його до тихої місцини на березі річки. Того надвечір'я він плавав і вилежувався, заклавши руки під голову, на порослому мохом березі, а думками знай повертався до тієї розмови з місцевим крамарем.

— Гарієт Еймс… — промимрив він.

Настав вечір, а Стюарт усе ще сидів над річкою, не поспішаючи від'їздити. Трохи підвечеряв бутербродом із сиром, запивши водою, і проспав ту ніч серед теплої трави, заколисуваний тихим лепетом річки.

Вранці сонце зійшло тепле, яскраве. Стюарт улаштував собі ще й ранкове купання. Поснідавши, заховав свою автомашину під заячою капустою, а тоді подався до пошти. Він саме набирав авторучкою чорнило із громадської чорнильниці, коли підвів погляд на двері й побачив… Побачене так його вразило, що він мало не впав у чорнильницю. Дівчинка, сантиметрів п'ять заввишки, увійшла до приміщення й попрямувала до поштових скриньок. Вона була у спортивному одязі й гордовито несла свою голівку, заквітчану тичинкою з якоїсь квітки.

• Предыдущая
• 12/15
• Следующая