Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Уайт Элвин Брукс - Страница 5

• Предыдущая
• 5/15
• Следующая

— Ну, тоді, — не здавався Стюарт, — я несхибно вестиму «Осу» твердою рукою, а «Ліліан Б. Вомрат» хай собі петляє туди-сюди по озеру.

— Браво! — вигукнув господар шхуни. — Хай тобі щастить!

І, по цих словах, відпустив «Осу». Порив вітру наповнив передні вітрила суденця, і воно відгукнулося — рвонуло вперед, граційно накренившись лівим бортом. А Стюарт крутив туди-сюди штурвал, упершись спиною в кріпильну планку.

— До речі, — гукнув навздогін господар шхуни, — ти ж не сказав мені, як тебе звати!

— Звати мене Стюарт Маля! — прокричав хлопчик-миш на всю силу своїх легень. — Я менший син Фредерика С. Маляти, уродженця цього міста!

— Щасливого плавання, Стюарте! — гучно побажав йому старший друг. — Бережись та приведи «Осу» щасливо в гавань!

— Обіцяю! — вигукнув Стюарт. Гордість і щастя переповнили йому душу, аж він випустив на мить кермо й станцював буйний танчик на похилій палубі, навіть не помітивши, що мало не врізався в заблуканого пароплава, що дрейфував собі, із заглухлими двигунами й затопленими палубами, впоперек його курсу.

Коли відвідувачі Центрального парку прочули, що одним із вітрильників керує миша в матроському костюмі, всі збіглися поглянути на таку чудасію. Хвилина — і на берегах озера зібралася велика юрба, тож поліційне начальство послало туди полісмена, аби оголосив усім, що слід перестати штовхатися. Але ніхто на нього не зважав, і штовханина тривала собі далі. Адже ньюйоркців хлібом не годуй, а дай їм поштовхатися. А найдужче розхвилювався той хлопчина, кому належав шлюп «Ліліан Б. Вомрат». Це був гладкий, понурий підліток дванадцяти літ, і звали його Лерой. На ньому мішком сидів синій костюмчик із саржі, а білу краватку йому ганебно заплямував помаранчевий сік.

— Вернись! І причаль сюди! — загукав він до Стюарта. — Пересядь на мій шлюп! Я хочу, щоб ти його повів. Я платитиму тобі по п'ять доларів на тиждень, а по четвергах ти матимеш вихідний на другу половину дня і радіо в твоїй каюті!

— Дякую тобі за люб'язну пропозицію, — відказав Стюарт. — Але я щасливий на борту «Оси», і таким щасливим я не був іще ніколи в житті!

Мовивши так, він хвацько крутнув штурвал, спрямувавши шхуну до лінії старту, де Лерой розвертав уже свого шлюпа, тицяючи в нього паличкою. Пора розпочати перегони!

— Я вам посуджу, — зголосився чоловік у ясно-зеленому костюмі. — Чи «Оса» готова?

— Готова, пане! — крикнув Стюарт, торкнувшись пальцями капелюха.

— А «Ліліан Б. Вомрат» готова? — запитав суддя.

— Авжеж, готова, — відгукнувся Лерой.

— До північного краю озера й назад! — прокричав суддя. — На старт! готуйся! Вперед!

— Вперед! — ревнули люди, що всіяли берег.

— Вперед! — крикнув господар «Оси».

— Вперед! — заволав і полісмен.

І два кораблики рвонули з місця, прямуючи до північного краю озера. А вгорі ширяли, кигичучи, чайки, а таксі сигналили своїми клаксонами з Сімдесят другої вулиці, а західний вітер, промчавши пів-Америки, аби долетіти до Центрального парку Нью-Йорка, співав-висвистував у снастях, жбурляючи жмені бризок на палуби та шмагаючи Стюартові щічки дрібнесенькими шматочками арахісової шкаралущі, піднятої з пінявих глибин.

— Отаке життя я люблю! Оце для мене! — мимрив Стюарт собі під ніс. — Що за корабель! Що за день! Що за перегони!

Але ще не встигли два кораблики-суперники відпливти бодай на кілька метрів, як на березі стався нещасливий випадок. Усім людям кортіло якнайкраще розгледіти забаву, тож вони штовхалися все дужче й дужче, аж поки хтось, сам того не бажаючи, так штурхонув полісмена, що той упав із бетонного муру та й плюхнувся просто в озеро. Ударився він об плесо в сидячому положенні й намок аж до третього ґудзика свого мундира. Він геть промок!

Але це було ще не все. Річ у тім, що ось цей страж порядку був не тільки огрядним, тілистим чолов'ягою, а він ще й добряче попоїв допіру, тож і здійняв він своїм падінням величезну хвилю. Із крутим вигином та ще й із пінявим гребенем, ринула та хвиля — справжній вал! — від берега на простір широкого плеса, перевертаючи й затоплюючи дрібні човники. І всі господарі вітрильників, що саме пливли озером, загорлали від захвату й переживання за долю своїх плавзасобів.

Коли Стюарт уздрів, що на нього мчить водяна гора, він кинувся до снастей, але було вже запізно. Вал із гуркотом упав на «Осу», вода підхопила хлоп'я-мишеня і змила за борт. Усі глядачі подумали, що тут Стюартові й кінець. Але малюк зовсім не збирався тонути! Він завзято забив по воді всіма своїми кінцівками та ще й хвостом. Хвилину чи там дві похлюпався і видерся на борт шхуни, мокрий і змерзлий, але нітрішечки не ушкоджений. Ось він зайняв своє місце за штурвалом і почув, як люди вітають його, вигукуючи: «Давай-давай, Стюарте! Давай, мишо!» Стюарт роззирнувся довкола й побачив, що хвиля перекинула й «Ліліан Б. Вомрат», але шлюп ізнову набув правильного положення й поплинув далі по курсу зовсім поруч. І так «парочкою», майже борт у борт, обидва кораблики й досягли північного кінця озера. Тут Стюарт розвернув «Осу» на сто вісімдесят градусів, але й Лерой виконав зі своєю «Ліліан» такий самий маневр своєю паличкою, і обидва суденця попливли назад, до фінішу «Перегони ще зовсім не скінчилися», — подумав Стюарт.

Але попереду на нього чекала ще одна прикрість. Маленький шкіпер зиркнув на барометр у кабіні «Оси»: він різко падав! Лишенько! У морі це могло означати лиш одне — зміну погоди на гірше. І справді: ось чорна хмара насунула на сонце й закрила його, кинувши на землю похмуру тінь. Стюартові в його мокрій одежі стало зимно, він затремтів. Спробував укутати шию коміром своєї тільняшки, а тоді, укмітивши господаря «Оси» в юрбі на березі, помахав йому безкозиркою та гукнув:

— Кепська погода попереду, пане! Вітер міняється на зюйд-вест,[3] море хвилюється, барометр падає.

— Ти не зважай на негоду! — крикнув йому власник шхуни. — Гляди не вріжся в плавуче сміття прямо по курсу!

Стюарт напружив зір, углядаючись у близьку бурю, але так і не побачив нічого, крім сірих хвиль із білими баранцями. Все довкола здавалося тепер холодним і лиховісним. Тоді маленький шкіпер озирнувся назад: суперницький шлюп, розтинаючи хвилю носом, був уже зовсім близько — от-от наздожене «Осу»!

— Обережно, Стюарте! Дивися, куди пливеш!

Шкіпер-мишеня знову напружив зір і зненацька, справді прямо по курсу «Оси», уздрів на поверхні озера величезного паперового пакета. Пакет був порожній і широкий — от ніби яка печера роззявила свою пащеку. Стюарт крутонув штурвал, але було вже пізно: «Оса» своїм бушпритом увігналася, із жахливим звуком «шууурх!» — просто в пакет і зупинилась, безсило хляпаючи вітрилами. А наступної миті Стюарт почув, як затріщала корма від удару ззаду як здригнувся весь кораблик, і побачив: своїм носом «Ліліан» рве йому снасті!

— Зіткнення! — загорлала юрба на берегах.

Мить — і два кораблики безнадійно заплуталися. Хлопчаки на берегах верещали й стрибали. А в паперовому пакеті з'явилася тим часом дірка, й він почав наповнюватися водою.

«Оса» не могла й ворухнутися, бо застрягла в пакеті. І «Ліліан Б. Вомрат» ні туди, ні сюди — бо ніс її заплутався в снастях «Оси».

У відчаї Стюарт замахав руками, а тоді метнувся на ніс і вистрелив зі своєї гармати. Тільки потім розчув, крізь ревище публіки, голос власника «Оси» — той викрикував Стюартові вказівки, що слід зробити.

— Стюарте! Стюарте! Опусти клівер![4] Опусти стаксель![5]

Крихітний шкіпер метнувся до фалів,[6] і клівер зі стакселем опали донизу, згортаючись м'якими складками.

• Предыдущая
• 5/15
• Следующая