Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 13

• Предыдущая
• 13/52
• Следующая

Щоб вивести пана Вольдемара з гіпнотичного трансу, я скористався звичайними пасами. Якусь часину вони не давали результату. Першою ознакою пробудження стало опускання зіниць, яке супроводжувалося рясним виділенням з-під повік жовтуватої сукровиці з гострим і страшенно прикрим запахом.

Мені запропонували спробувати покерувати рукою пацієнта, як раніше. Я спробував — нічого не вийшло. Тоді лікар Ф*** виявив ненав’язливе бажання, щоб я поставив запитання. Я так і зробив:

— Пане Вольдемаре, ви можете пояснити нам свої теперішні відчуття і бажання?

Тої ж миті на щоки хворого повернулися сухотні плями, язик затремтів (чи радше різко завертівся у роті, хоча щелепи й губи не поворухнулись ні на йоту), аж пролунав той жахливий голос:

— Заради Бога, швидше… швидше приспіть мене! О ні, швидше розбудіть мене… кажу вам, я помер!

Я дуже розхвилювався і якусь мить не міг вирішити, як діяти. Спершу я спробував приспати пацієнта, мені це не вдалося через повну ослабленість волі, тому я повернувся до попередніх маніпуляцій і щосили намагався розбудити його. Незабаром я побачив, що зусилля не будуть марними — принаймні я уявив собі, що успіх мій буде беззаперечним і певен був, що всі в кімнаті приготувалися побачити, як пацієнт прокинеться.

Одначе до того, що сталося потім, жодна людина на світі не могла бути готовою.

Поки я швидко робив гіпнотичні паси, під вигуки «мертвий, мертвий!», що зривалися з язика, але не з губ страждальця, все його тіло раптом умить зморщилося, розпалося і згнило просто на очах. На ліжку лежав перед нами бридкий, наполовину зотлілий кістяк.

Я ставився до своєї подруги Морелли з почуттям глибокої, але незвичайної прихильності. Багато років тому випадково перетнулися наші шляхи, і з першої зустрічі запалала моя душа невідомим досі вогнем, та не полум’ям Ероса було те почуття — гірке й болюче було для духу поступове усвідомлення, що неможливо визначити незвичайну природу цього вогню чи керувати його невловною силою. Але ми зустрілися; доля поєднала нас перед вівтарем; я ніколи не говорив про пристрасть і не думав про кохання. Морелла уникала товариства і, проводячи час зі мною наодинці, зробила мене щасливим.

Морелла відзначалася глибокою освіченістю. Таланти її були непересічні, сила розуму потужна. Я мав безліч нагод в цьому переконатися; ставши незабаром її «учнем», я дізнався, що, мабуть, завдяки отриманій у Пресбурзі[4] освіті вона вирішила познайомити мене з великою кількістю містичних творів, котрі зазвичай вважаються грубою рудою, з якої виплавилася рання німецька література. Вони, з не відомої мені причини, були її улюбленим читанням і предметом постійного вивчення, а з плином часу привабили й мене, що я приписую простому, але дієвому впливу звички та прикладу.

У всьому цьому, якщо я не помиляюся, мій розум знаходив мало відради. Мої переконання, якщо я правильно їх пам’ятаю, не були пов’язані з ідеалізмом і не мали містичного відтінку. Переконаний у цьому, я беззастережно перейшов під оруду дружини і ввійшов з непохитним серцем у лабіринт її навчання. Саме тоді, міркуючи над забороненими сторінками, я відчув, як розгоряється в мені заборонений дух — ось Морелла кладе свою холодну руку на мою і викликає з попелу мертвої філософії тихі неповторні слова, їхнє дивне значення випалює собі місце у моєму мозкові.

Мою душу, віддану тобі, Твоя милість привела до тебе. Коли ж доля моя у пітьмі, Сум повив сьогодні і учора, Хай засяє майбуття мені, Будь мені надія ти й опора!

Немає потреби викладати точну суть досліджень, котрі, народжуючись зі згаданих томів, на тривалий час стали єдиною темою розмов поміж мною та Мореллою. Хто вивчав те, що називають «теологічною мораллю», легко здогадаються, про що йдеться, а не знайомі з нею зрозуміють мало. Нестримний пантеїзм Фіхте,[5] видозмінена палінгенезія[6] Піфагора, доктрина тотожності, дітище Шеллінга,[7] були здебільшого питаннями для дискусій, що викликали захоплення у наділеної багатою уявою Морелли. Тотожність, що називається особистою, на мою думку, чітко визначає Джон Локк,[8] кажучи, що вона полягає у раціональній розумності створіння. Оскільки під особистістю ми розуміємо думаючу сутність, наділену розумом, і оскільки здатність думати завжди передбачає наявність свідомості, вона робить нас тими, ким ми є, таким чином вирізняючи нас серед інших думаючих істот і даючи нам нашу неповторну особистість. Але principium individuationis, індивідуалізація, поняття про те, втрачається чи не втрачається особистість назавжди при фізичній смерті, часом ставало для мене предметом непідробної зацікавленості, не стільки через складні та бентежні супутні обставини, як через особливе і глибоке зацікавлення, яке викликало воно у Морелли.

Та прийшла нарешті мить, коли таємничість дружини стала мене вбивати, як темні чари. Не міг я витримувати дотику її блідих пальців, чути її тихий мелодійний голос, бачити блиск сумних очей. Вона знала це, але не докоряла мені; вона, схоже, розуміла слабкість мою чи дурість і, всміхаючись, називала її долею. Здавалось інколи, що не була для неї таємницею не відома мені причина мого поступового відчуження, та Морелла не давала жодного натяку чи пояснення його природи. Але була вона жінкою — і згасала щодня. З часом темно-червоні цяточки назавжди поселилися на її щоках, а на блідому чолі виступили жили. Одної миті душа моя розчинялася в співчутті, а наступної я зустрічав погляд її виразних очей, душа наповнювалася болем — і світ починав обертатися переді мною, наче у людини, що поглянула вниз, у жахливу безодню.

Чи варто казати, що я щиро бажав, аби врешті настав той день, коли Морелла покине цей світ? Так воно й було; та змучений дух міцно тримався в тілі. Мої розладнані нерви ставали сильнішими за докази розуму, я казився від того, що смерть так довго зволікає; у серці поселився лютий демон, що проклинав дні, години й гіркі миті, котрі, здавалося, дедалі довшали в міру того, як наближалося життя дружини до кінця, як ото довшають тіні, коли має згаснути день.

Одного осіннього вечора, коли вітри завмерли на небесах, Морелла покликала мене до свого ліжка. Землю оповила пелена туману, тепла пара здіймалася над водами, а серед багатих кольорів жовтневого листя у лісі спустилася з небес веселка.

— Ось день, не схожий на інші, — сказала дружина, коли я підійшов. — Чудовий день для життя або для смерті. Гарний день для синів землі й життя, а ще кращий для доньок неба і смерті!

Я поцілував її в чоло, й вона сказала:

— Я помираю, але буду жити!

— Морелло!

— Кажу тобі знову, я помираю. Та живе у мені свідчення тої прихильності — яка вона була коротка! — котру ти колись почував до мене, Морелли! Коли відлетить мій дух, дитя житиме — твоє дитя і моє, дитя Морелли! Але дні твої стануть днями печалі, бо печаль найдовша з почуттів, як той кипарис поміж дерев. Закінчились години твого щастя, радість не дається двічі у житті, як не квітнуть двічі на рік пестумські троянди! Не будеш ти більше гратися з часом, але не помічатимеш мирту і виноградної лози, ходитимеш у савані по землі, як ходять мусульмани у Мецці!

• Предыдущая
• 13/52
• Следующая