Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/57
• Следующая

І, ясна річ, саме собою виникло змагання. Ну, просто не могло воно не виникнути. Де ви бачили, щоб поряд працювали три бригади – і кожна не хотіла зробити свою роботу краще і швидше!

Відверто кажучи, бригаду батьків можна було б із нашого змагання виключити одразу. Хоч батьки участь брали найактивнішу і теж щогодини бігали до дошки з показниками записувати свої досягнення. Але було ясно з самого початку, що бригада батьків програє і опиниться на третьому призовому місці. Бо де ж таки ви бачили, щоб у змаганнях батьків і дітей батьки коли-небудь вигравали?…

Отже по-справжньому змагалися тільки бригади п'ятого «А» і п'ятого «Б».

Від усіх трьох бригад були виділені представники у спеціальну комісію по підбиттю підсумків змагання. І та комісія щогодини виводила бали кожній бригаді, записуючи їх на спеціальній дошці, що висіла на сцені табірної літньої естради.

Між іншим, бралися до уваги не лише голі показники ходу робіт. Ні! Голі показники ще не свідчили про перемогу. Не менш важливим був іще ряд обставин. Наприклад, дружна весела атмосфера під час роботи протягом цієї години. Відсутність суперечок і, так би мовити, сума сміху. Як ото у газетах пишуть «сміх у залі», так і члени комісії зазначали у своїх блокнотах, потім на дошці – «сміх» і ставили плюс. Кількість плюсів обов'язково входила у показники. Сміх без причини, так званий дурносміх, не зараховувався.

Або ще був один показник – трудова пісня, тобто пісня, яка допомагала в роботі. Причому знову ж таки шумові ефекти, так звана горлопанівка, не зараховувалися.

Тут, на превеликий жаль п'ятого «А», показники п'ятого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі – і діти, і дорослі – вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків.

Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно рвонули вперед.

Зате за сміхом кращими були «ашники». Тут показали себе справжніми молодцями Кум Цибуля та Боцман Вася. Вони так весело, так дотепно один одного жартома під'юджували, що вся бригада аж вибухала дружним реготом.

У роботі поступово з'ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.

Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.

Накульгуючи, він обходив бойові порядки своєї армії та повторював:

– Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю…

Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».

І кожен з них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, ужитті.

Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Миркотан Андрюха не тільки не відставав від п'ятиклашок, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, які не помічали інші.

– Ну, характер! – захоплено розводив руками Іринарх Іванович.

І коли по обіді п'ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді на годинку поспати і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан…» – Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.

Звичайно, і сміх, і пісні – річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.

І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався (ясна річ, він був коротший за дорослий), чесно визнав перед усіма:– Звісно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба…» Але… хоча мій п'ятий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією… але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним. Якщо вдатися до військової термінології, то я лише старший сержант, а він – генерал.

Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Коли сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!

Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.

Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол… Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу… Шурочка Горобенко і Тая Баранюк належали саме до таких.

І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.

І раптом побачили Андрюху.

Сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою в кулаку гіллячкою просто на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось недозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх іще не помітив.

Шурочка приклала палець до губ, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.

На дорозі великими літерами було написано: «Весь». А під ним здоровеннецька, метра на півтора п'ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.

Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.

– Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! – почервоніла Тая. – А Люба, значить, приносила і клала на парти, – сказала Шурочка. – Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…

… Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і схилила голову:

– Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П'ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось двійку саме так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…

– А я знаю хто, – сказала Шурочка. – Тобто не знаю, а думаю…

– Аллочка? Правда? – підвела на неї погляд Тая.

– По-моєму, вона…

Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:

– Тільки ви не кажіть йому, добре?… Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…

– Авжеж… авжеж, – почервоніла Тая.

– Не скажемо. Хай думає, – кивнула Шурочка.

Так перестала існувати перша таємниця п'ятого «А» класу.

А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.

Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, певна річ, їх оточили хлопці. Ну що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..

І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, опершись на радіатор машини:– Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?

– Уяви собі, що якраз випадково знаю, – усміхнувся лейтенант. – Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз учора казав…

• Предыдущая
• 38/57
• Следующая