Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/57
• Следующая

– О! Уже вилетіла! Продовжуємо урок!

Вчителі, хоч і бачили, що вона «витворяється», не дуже й лаяли її, бо ставилися до неї з симпатією. Та й класові іноді потрібна розрядка…

Через парту від них сиділи в іншому ряду Вероніка Чорноус та Стелла Гончаренко. То була класна аристократія, яка трималася окремо, ні з ким не контактувала, хіба що іноді з Борею Бородавком. Та й то, коли Борині батьки переживали фінансову скруту і перестали возити Борю до школи на «Мерседесі», то й з ним контакти припинилися. Тато Вероніки був банкіром, а тато Стелли – дипломатом. Вероніка була дуже гарна, справжня красуня – чорноброва, голубоока, з довгими волохатими віями. Стелла не така гарна, але теж вельми приваблива. Від обох пахло неймовірними парфумами. «Прикид», тобто вбрання, – екстракласу. Вероніка казала, що її назвали так на честь мексиканської кінозірки Вероніки Кастро, що грала у серіалі «Багаті теж плачуть». Вона, тобто Вероніка Чорноус, теж збиралася стати кінозіркою або принаймні топ-моделлю. Стелла мала ті ж наміри. Вони обидві вже по кілька разів були закордоном, відпочивали з батьками і на Багамах, і в Греції, і в Іспанії… То про що їм було балакати з тими, хто відпочивав у бабусі в Свиноїдах або у родичів у Бердичеві на річці Гнилоп'яті? Нема про що балакати. От вони й не балакали.

Отак удвох досиділися вони до шостого класу.

А у шостому класі сталася для Вероніки трагедія. Стеллиного тата-дипломата призначили у посольство в якусь арабську державу. І Стелла разом із батьками поїхала туди… Вероніка кілька днів не просихала від сліз – сиділа за партою сама і гірко плакала. Але сльозами горю не поможеш. Треба жити далі. Позаяк тато-банкір ні в які арабські держави їхати не збирався. Йому й тут жилося непогано… Наплакавшись усмак, Вероніка почала оглядати клас – наче вперше його бачила.

І погляд її спинився на Марині.

Якось на перерві Вероніка підійшла до Марини і сказала:

– Ти не допоможеш мені? Задачка у мене щось не виходить. Не доганяю.

– Будь ласка! Давай! – і Марина підсіла за парту до Вероніки. І почала розтлумачувати їй задачку. А коли продзвенів дзвоник на урок, і Марина підвелася, щоб пересісти на своє місце, Вероніка попросила:

– Не пересідай! Будь ласка! Посидь зі мною!

– Але я ж сиджу з Надею. Вона моя подруга! – розгублено сказала Марина.

– Ну й що? Сиділа з нею, а тепер посидиш зі мною. Мені так самотньо, – Вероніка зітхнула. Марина розгублено подивилася на Надю, яка все чула. Надя почервоніла, але усміхнулась і махнула рукою – сиди, мовляв, нічого страшного… І Марина лишилася сидіти з Веронікою. Несподівано Вероніка полізла у свій ранець і витягла дуже гарну американську ручку, електронний записник і велику пачку жувальної гумки:

– Це тобі!.. Бери!.. Не соромся!

– Та ти що?! – зашарілася Марина. – Я не… не заради…

– Не ображай мене! Я від щирого серця!.. Завтра я й Наді принесу.

І справді наступного дня Вероніка принесла й Наді таку саму ручечку, електронний записник і пачку жувальної гумки.

Так почали вони дружити утрьох. Хоча дружба була не дуже рівнозначною. Марина сиділа з Веронікою, і лише на перервах вони спілкувалися втрьох. Надя спершу намагалася продовжувати свої репризи, але Вероніка реагувала зовсім не так, як Марина. Не сміялася, а тільки кривила у зневажливій посмішці губи. Надине комікування було їй явно не до душі. І Надя комікувати перестала.

Якось Марина сказала:

– Надю! Знаєш, Вероніка запрошує покататися на роликах. Тільки в неї дві пари: її і Стеллині. Ми з тобою по черзі будемо. Добре?

– Ну давай… Спробуємо… – знизала плечима Надя.

Після уроків Вероніка завжди обідала у бабусі, яка жила поряд зі школою. І уроки там робила. І була аж до вечора, поки батьки не звільнялися і не забирали її машиною додому. Ролики теж були у бабусі.

Марина була спритною і одразу навчилася кататися на тих роликах, мабуть, тому, що вміла кататися на ковзанах. А от у Наді щось виходило поганенько (вона й на ковзанах їздити не вміла)… І Надя без усякого комікування раз у раз гепалася на асфальт. З цього вже Вероніка весело сміялася, аж захлиналася. Марина співчутливо зітхала. І, геть позбивавши об асфальт коліна й лікті, Надя кататися на роликах припинила. Спершу вона дивилася, як спритно катаються, взявшись за руки, Марина і Вероніка. А тоді сказала:– Ну ви собі катайтеся, а я піду додому – зализувати рани…

– Ну чого ти?! Чого ти?! – загукала Марина. – Почекай! Я ще трошки покатаюся, а тоді підемо додому разом.

Надя бачила, як Марині хочеться кататися, яку неї сяють очі від захвату… І Надя майже годину чекала, поки Марина не накатається. А тоді вони, як завжди, пішли додому разом, бо й жили по-сусідству.

– Ти не сердься! Ти пробач! – зітхала Марина. – Але у мене ж своїх роликів нема. А кататися так класно!

– Та чого ти вибачаєшся? Якби я вміла, я б…

Але наступного дня Надя після уроків одразу пішла додому, а Марина знову каталася з Веронікою.

А потім Вероніка запросила їх додому пограти на комп'ютері. І Надя знову відчула себе третьою зайвою. Марина одразу збагнула, що до чого, а Надя чи то розгубилася, чи то через свою нездатність до точних наук весь час збивалася, робила не те, що треба, і врешті покинула свої комп'ютерні вправи…

А тоді Надя захворіла. І хворіла цілий тиждень. Марина їй дзвонила щодня, питала про здоров'я, але розмовляла недовго, двічі забігала провідати, але теж була недовго, все кудись поспішала, мабуть, із Веронікою. Надя дуже переживала, відчуваючи, як Марина від неї віддаляється.

Після хвороби Надя одержала відразу незадовільні оцінки і з математики, і з фізики – відстала, а Марини поруч не було…

І Марина сказала Вероніці:

– Яз Надею трошки посиджу. Треба її підтягти. І з алгебри, і з геометрії, і з фізики.

– Невже вона така розтелепа, що сама не впорається? Але будь ласка! Я тебе за спідницю не тримаю! – Вероніка стиснула губи.

Надя аж зашарілася від радості, коли Марина пересіла до неї. А в очах Вероніки загорілися недобрі вогники.

Три дні Надя раювала. Весь час позирала на Марину і щасливо усміхалася. А на четвертий день Вероніка схилила голову набік, скривилася і сказала:

– Щось я теж по алгебрі не доганяю. Ти б, Марино, допомогла мені трошки. Хоча раніше проблем з алгеброю у Вероніки не було.

І Марина пересіла до Вероніки.

А наступного дня Марина знайшла у себе в зошиті записку: «Вероніка – задавака і базіка!» Написано було друкованими літерами, щоб не можна було впізнати почерк. Підпису не було. Але хто міг написати таку записку? В кого були для цього підстави?… Марина спалахнула і докірливо глянула на Надю. Надя невинно звела брови (ну й артистка!). Марина демонстративно порвала записку на дрібненькі шматочки.

Вероніка здивовано спитала:

– Що таке? Від кого записка?

– Та! Дурниці! Хтось із хлопців, мабуть, приколовся, – одмахнулася Марина.

– А що, що там усе-таки було написано? – допитувалася Вероніка.

– Та! Навіть повторювати не хочеться.

– Щось лайливе? Хуліганське?

– Типу того.

– А кого стосується? Тебе?

– А кого ж!

– І не можеш сказати? Подруга називається! Штирліц!.. Наче я тебе в гестапо допитую.

– Та ну, перестань! Воно тобі треба? Давай про щось інше!

І Марина так нічого Вероніці й не сказала.

А наступного дня – знову записка. Тими ж самими друкованими літерами і без підпису: «Вероніка – нечупара і нездара! Ха-ха-ха!» І знову Надя здивовано дивилася невинними очима. «А вона таки справжня артистка! – подумала Марина, демонстративно рвучи записку. – Бідна Надя! Як їй хочеться, щоб я тільки з нею сиділа! Але нащо писати такі записки?!»

Та коли й на третій день Марина одержала записку: «Вероніка – відьма конотопська! Ха-ха-ха!» – вона не витримала і на перерві підійшла до Наді:

– Нащо ти це робиш?

– Що?! – вражено спитала Надя.

– Не придурюйся! Ти сама знаєш!

– Нічого я не знаю! Про що ти?! – Ти, звісно, талановита комедійна артистка. Але я не знала, що в тебе ще й амплуа злодійки.

• Предыдущая
• 47/57
• Следующая