Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 56
- Предыдущая
- 56/57
- Следующая
– А що?! Це таки с-супер! – сказав Супер-Джон.
– Однозначно! – поспішив підхопити Вася Цюцюрський, тоді зітхнув і додав: – Правда, тато мене вб'є, як я свій годинник віддам…
– Невже твій тато такий міліметровий?! – зневажливо пхикнув Супер-Джон.
– Ні… Але… А! Скажу, що загубив. Може ж людина загубити годинника. Правда?
– Ще б пак! – вигукнув Стасик. – Фотоапарат теж загубити можна!
– Тільки – одна умова! Попереджаю! Якщо хтось схитрує, віддасть те, що йому по барабану, до лампочки, того Святий Миколай покарає. Я загадав!.. Може, хтось не вірить. А я вірю!.. Це, до речі, і не моя ідея. Мені її підказав один святий чоловік.
– Який чоловік?
– А я вчора у Лаврі був. Брата зі Жмеринки на екскурсію водив. Зустрів там того чоловіка… Звісно, перевірити буде неможливо. Все залежатиме від вашої совісті, від сумління. Але саме на цьому рівні відбувається зв'язок із силами незбагненними – чи з чистою совістю перескочите ви утретє тисячоліття? Чи справді наш клас – Супер «Б»?
– Правильно! – сказав Супер-Джон. – Це історична подія!.. Ми запишемо її на папірусі. Мій тато привіз із Єгипту кілька папірусів із малюнками пірамід, Сфінкса і фараонів. Один подарував мені. Я його для цього даю. Напишемо, всі підпишемося, згорнемо у рурку, засунемо в алюмінієву трубку, засмолимо і закопаємо на Трухановому острові… А через п'ятдесят років відкопаємо – у день Святого Миколая дві тисячі п'ятдесятого року! – вигукнув Вовочка. – Щоб уже не лише діти, а й онуки були в кожного. І побачимо, чи по совісті ми прожили своє життя у третьому тисячолітті, чи не соромно нам буде дивитися в очі дітям і онукам нашим.
– Однозначно! – як завжди, сказав Вася Цюцюрський. І ніхто-ніхто не знав, що в нього в цю мить було на душі…
Весь Супер «Б» у цю ніч спав неспокійно. Що не кажіть, а розлучатися з найдорожчим, найціннішим для тебе нелегко. Простежити все, що кому снилося, ми, певна річ, не зможемо. Але у сон до Васі Цюцюрського давайте зазирнемо.
Снилося Васі, що іде він голий, у самих трусах, босоніж по білому засніженому полю, але холоду зовсім не відчуває. Іде до церкви, що виблискує золотими банями і хрестами на крайнебі. І так йому сумно, так совісно, що плакати хочеться. Аж от від церкви назустріч йому прямує хтось у білому, наближається, і вже бачить Вася, що то дідусь у білій шубі розстебнутій, у сорочці-вишиванці під нею А на голові – смушева шапка. Хто це? Дід Мороз? Санта-Клаус? Але ж ні Діди Морози, ні, тим паче, Санта-Клауси сорочок-вишиванок не носять. І раптом Вася усвідомлює, що це ж Святий Миколай, якого так шанують у нас в Україні.
«Правильно! Святий Миколай! – усміхається, наблизившись, дідусь. – Що, Васю, совість замучила? Каятися до церкви йдеш?»
«Ой, не кажіть, Святий Миколаю! – зітхає Вася, – Вталапалися ми зі Стасиком! Я сказав, що мені найдорожчий годинник, а він – що фотоапарат. А в натурі неправда ж це! І йому, і мені найдорожчі солдатики, в яких ми й досі граємося. І в мене, і в нього цілі армії тих маленьких пластмасових солдатиків… Та хіба можна було признатися, що ми, здоровенні лобуряки-шестикласники, у солдатиків досі граємося. Що робити, не знаю. І з годинником, і з фотоапаратом ми засвітилися. Тепер, якщо правду сказати, подумають, що нам шкода стало годинника й фотоапарата…»
– Однозначно! – сказав Святий Миколай. – Таки подумають. Вихід, здається, лише один…»«Який?»
«А ти не догадуєшся?»
«Невже і годинника і солдатиків оддати?» – мало не заплакав Вася.
«Однозначно!» – усміхнувся Святий Миколай.
На цьому Вася й прокинувся.
Стасик і Вася були сусідами, жили поряд, на одній площадці. І через п'ять хвилин, навіть не поснідавши, Вася уже дзвонив у двері до Стасика.
– Що таке? Чого так рано? Я ще й не вмивався! – вразився розпатланий Стасик.
– Стас! Я буду признаватися! – трагічно сказав Вася.
– У чому?
– У брехні! І годинника віддам, і… солдатиків!
– Ти що – з ліжка впав, головою вдарився?! Щоб усі реготали?
– Хай регочуть!.. А мені неприємності на все тисячоліття для всього мого роду не потрібні!
– Ти у це віриш?!
– Вірю! Як хтось серйозно наврочить, не відмолишся. Це факт! Ти ж пам'ятаєш, ми читали, які нещастя спіткали тих, хто відкрив гробницю фараона. Мені це не потрібно! Не хочу я! Не хочу! Не хочу!
– От той Вовочка зі своєю ідеєю! – скреготнув зубами Стасик.
– Я й тобі раджу: не ризикуй! Залишмо по кілька солдатиків для розради. В нас же їх сотні!
– Ага! Що то за армія – кілька!
– Мені ще й сон наснився… – і Вася розказав Стасику свій сон. – А може, то й не сон навіть…
– А що?
– Може, то й справді Святий Миколай до мене приходив, щоб напоумити. Чогось же вірять у нього люди стільки століть…
Стасик у дискусію встрявати не став. Справді – хто його зна… Стільки у тому житті таємничого, незбагненного…
Ніколи, мабуть, Стасик і Вася так не хвилювалися, як оце, несучи у школу своїх солдатиків. А виявилося – даремно.
Бо й Боря Бородавко приніс цілу армію з артилерією, з літаками, з «катюшами», з ракетними установками. А Супер-Джон приніс електронний танк з дистанційним управлінням, що стріляв маленькими гумовими снарядами.
А Лариска Литвак принесла ляльку Барбі. І Марина з Надею принесли ляльок. А Шурик Нечипоренко – велику кольорову, але стару й пошарпану, сорок років тому видану дитячу казку «Про відважного Барвінка і Коника Дзвоника», яку читало вже третє покоління Нечипоренків. Стьопа приніс футбольний м'яч.
Та коли Стасик і Вася разом із солдатиками поклали на стіл годинник і фотоапарат, Супер-Джон перезирнувся з Вовочкою Таратутою і сказав:
– Суду все ясно!.. Годинник і фотоапарат віднесіть додому!
– Однозначно! – усміхнувся Вовочка.
А після уроків під'їхав присланий Борисом Борисовичем Бородавком здоровецький автобус «Ікарус» із мішками новорічних подарунків, які закупив тато Супер-Джона вкупі з іншими «крутими» батьками, бо ж треба було обдарувати всю школу-інтернат.
Супер «Б» сів на той «Ікарус» і, супроводжуваний заздрісними поглядами учнів інших класів, поїхав.
А коли вони передавали інтернатівцям разом з новорічними подарунками своє найдорожче і пояснювали, що то таке, і бачили, якою несподіваною радістю спалахували очі сиріт, кожен з них уперше в житті відчув радість справжнього доброчинства.
А тоді раптом худорлявий блідий хлопчик, якому Вовочка Таратута подарував свій «усміхнений» камінь із Коктебелю, кинувся до своєї тумбочки, витяг з неї коробочку з фломастерами і простягнув Вовочці. І враз усі інтернатівці почали діставати своє «найдорожче», нещодавно, мабуть, їм подароване, і дарувати «супербешникам»… Це було так несподівано і зворушливо, що у класної керівнички Ольги Яківни на очі навернулися сльози. І дівчата теж заморгали зволоженими очима. А хлопці позакусювали губи. Відмовлятися було неможливо.
Такого таки, мабуть, у ДЕНЬ Святого Миколая ще не було. Це були таки справді подарунки тисячоліття.
Коли вони вийшли з інтернату, Супер-Джон сказав Вовочці:– Знаєш що? А давай заїдемо у Лавру, знайдемо того святого чоловіка і подякуємо йому за ідею. І розкажемо йому про інтернатівські подарунки. Він же не знав, що вони нам теж даруватимуть.
– Давайте, давайте заїдемо! – залунало звідусіль.
– Однозначно! – сказав Вася Цюцюрський.
Вовочка несподівано розгубився і почервонів. А тоді зітхнув і сказав:
– Нетреба нікуди їхати. Той святий чоловік і так усе знає, усе бачив.
– Як?! – здивувався Супер-Джон.
– Та він тут… серед нас…
– Хто?!
– Та… Шурик Нечипоренко. у Гоголівському «Ревізорі» є так звана «німа сцена», коли всі завмирають насамкінець, дізнавшись, що приїхав справжній ревізор. Ото на якусь мить німа сцена відбулася із «супербешниками». Всі завмерли, вражено глянувши на непоказного тихого Шурика Нечипоренка, який усі п'ять із половиною років непомітно просидів на задній парті з такою ж тихою Ірочкою Ігнатюк, нічим особливим ніколи не заявивши про себе ні в навчанні, ні в поведінці. Шурик стояв червоний як помідор, якось зіщулившись під їхніми поглядами.
- Предыдущая
- 56/57
- Следующая
