Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая

Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:

– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?

Котька почервонів:

– Нічого я не приліпився… Просто…

– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.

– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.

– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…

Котька розгублено закліпав і знизав плечима:

– Та якось… якось…

– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – «розтелепа»…

– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.

– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.

Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:

– Ага… так-так… авжеж… звичайно…

Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.

І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.

Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.

Та повертатися вже було пізно…

Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт «Не стій під стрілою!».

Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…

Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.

Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…

Зойка була вже в класі.

Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.

Зойка усміхнулась і кивнула йому… Минуло кілька днів.

Тепер на великій перерві й після школи Котька гасав із хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.

Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.

На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутись і не дивитися на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.

– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.

– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.

– Бемц! – сказав Валера Галушкинський.

Експедиція в джунглі – то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадоба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні й так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.

Яка спокуса, особливо для хлопців, – залізти у ті «джунглі»!

Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого одинадцятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.

Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.

Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку біля кабінету біології були «джунглі».

Піднявшись сходами, хлопці одразу лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.

Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг. І от – «джунглі».

Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» – і вужем вислизнув із «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).

Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.

«Звалив вазон!» – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.

– Ігорю! – гукнув на бігу Котька. – Стривай! Стій! Ігорю! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігорю!

– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився.

Важко дихаючи, прислухався.

Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.

Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.

І…

Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.

Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.

Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися. І тут, мов із-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.

– А це що таке?! Ах ти ж…

Зойка розгублено усміхнулась:

– Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…

Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу… Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту…

Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…

Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки в тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом із випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.

Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про М а каро ні ну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая