Выбери любимый жанр

Квітка кохання - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 2

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Я не являюсь членом Спілки Письменників, хоч видав уже багато книг. І пишу я для таких як сам - обездолених, а тому наперед вдячний всім тим, хто її прочитає і мене підтримає. І якщо хтось з вас буде з чимось незгодний, не судіть мене жорстоко, бо я Писав для вас. Я - будівельник, але не знімаю з себе відповідальності за те, що в ній написано і не ховаюсь за цими словами, бо пишу свої творіння в першу чергу для України і, упевнений, що вони багатьом сподобаються і навіть більше того, вірю що для більшості українців ця книга стане настільною. І це для мене буде - найбільшою шаною. Бо писав цю книгу не для слави і не за гонорар. Бо хочу, щоб мій народ був господарем своєї країни і ходив завжди з гордо піднятою головою і гордився своєю Україною, бо вона того варта, інакше я б цієї книги не писав.

З великою повагою до всіх своїх читачів - автор книги.

м. Київ 23.6.2011 р.

Над Києвом Сонце заходить,

З кущів підкрадається ніч,

Яка, мов циганка патлата,

Прикрила красу своїх пліч.

А очі задумливі, чорні,

Неначе вони з темноти,

Можливо, такі, як у тебе,

Можливо, не ніч то, а ти –

Пригнічена. Вийшла у місто,

Щоб тишею сум розігнать,

Бо в хаті закоханим тісно,

Як хочеться дуже кохать..

Як хочеться душу відкрити,

Та тільки кому, де шукать?

І знов ти незримою стала,

І знову ти стала мовчать.

Набравши з травинок росинок,

Ти ними сипнула в гаю,

Щоб той, хто проснеться раненько,

Досхочу любов пив твою.

Туманом припудрила поле,

В квітках запалила вогні,

Від чого горить все навколо

Жаринками геть вдалині.

Сама ж, як спустилась незримо,

Всміхалась уже з далени,

Щоб люди, проснувшись, дивились

На срібні оті тумани.

Спливають дні, немов пекельні муки,

Проклятий Місяць серце роздира,

Сміються зорі, ніби чорні круки,

Коли тебе – коханої – нема.

О, біль душі! Навіщо серце людям?

Й навіщо нам ті зоряні світи,

Якщо вони приносять людям муки –

Коли до мене не приходиш ти?

Як страшно це, спокуснице, о знала б,

Чому ж мовчиш, як риба в Ірпені,

Можливо, ти не вперше обіцяла,

То ж нащо в душу вкралася мені?

Навіщо моє серце полонила,

Невже й без тебе горя я не знав?

Душа і так мовчала, як могила,

Так на тобі – й тебе ще Бог послав,

Навіщо?

Ти не жалій за тим, чого немає,

А те, що є, із рук не випускай,

І хай душа твоя завжди співає,

Навіть тоді – коли лютує гай.

Бо все пройде, як цвіт із яблунь білий,

Пройде любов і молодість пройде,

І лишаться у серці тільки болі

Та смерть, яка невтомно всіх нас жде.

Ти не жалій мене, не треба,

Твоєї жалості не жду,

Не закривай собою небо,

Оце єдине, що прошу.

Не закривай собою зорі,

Поля, діброви і гаї,

Бо й так пливу, немов по морю,

Й до тебе мчусь, як до Землі.

А до Землі тяжка дорога:

То бурі, зливи, то дощі,

Й ніде ні смертних, ані Бога,

Тільки колючки та кущі.

Моя русалочко-лебідко,

Моя веселко чарівна,

Я знаю розпачу твоєму

Нема кінця, як в небі дна.

Я бачу повні сліз очата,

Бій розуму і почуттів,

Любов омріяна, як свято,

Але й вона, як бій биків.

То переможе білий зразу,

А то, дивись, уже рябий

І місять піну, ніби кашу,

Аж поки хоч обох добий.

Хочеш, я прилюдно поцілую,

Хочеш, я прилюдно обніму,

Хочеш, я тобі на зберігання

Всю любов до грама переллю.

Знайдеш місце де її сховати –

Честь тобі навіки і хвала,

А не знайдеш – нічого й гукати,

Бо любов розлючена – страшна.

Отак завжди в житті, я – знаю,

Коли щось вимрієш, знайдеш,

То раптом вимріяний Янгол

Тут же зника, як кінь в овес.

Страшенно хочеться кричати,

Поки хтось з нас не упаде,

Ламать, трощить, перекидати

Все, що під руки попаде.

Я співчуваю, навіть вірю:

Який критичний в тебе стан,

Та ще в той час, коли найбільше

Не міг я вірити в обман.

Помста, вона межі не знає,

Вона страшніша, як капкан,

Бо з нього вибратись ще можна,

Обман же, він – як океан.

Я ніс тобі своє кохання

І цілі бурі почуттів,

Та що зробити міг, русалко,

Як поки ніс – перегорів?

Я не вдаю святого з себе,

Й тобі я вдячний, так сказати,

За радість ту, що разом з небом

Мені несла подарувати.

Я не молю твого кохання,

Бо вже давно не вірю в рай,

І все ж пишу не для прощання,

Хоч і кажу тобі: «Прощай!»

Переплелась і грубість, й ніжність,

Немов з балконом виноград,

Бо там, де – ніжність, там і вірність,

Але не тим про вірність знать,

У кого вся краса – в бабетах,,

В високих шпильках-каблучках,

Бо я люблю такі сонети,

Де воля, простір і розмах.

Хочеться до тебе притулитись,

І тебе, як досі, обійнять,

Хочеться з тобою поділитись

Тим вогнем, що нікуди дівать.

Хочеться розслабитись порою

І поговорить в тіні дібров,

Або десь зайнятись тею… грою,

Що в народі названа «любов».

Бо у те, що ти казала, вірю,

Бо як раз я того й сам хотів,

Тільки від тих спогадів так гірко,

Ніби хтось полином напоїв.

Я тебе ні в чому не виную,

Ти – вогонь, а значить, щоб пекти,

Може б той вогонь і погасили,

Так пішла, петляючи сліди.

Дивно мені якось і журливо,

Боляче й не вірити людям.

Пропливають спогади, як диво,

А за ними швендяюсь і сам.

По полях, аби нарвати квітів,

Щоб тобі на згадку залишить

І тобою чарувати літо

Те, що солов’ями аж кишить.

І в твоїх очах ловить бажання,

Пити ніжність з губ, немов з троянд,

І не думать, що десь ходять муки,

Ніби по етапу арештант.

Так хотілось ні про що не думать,

Хоч про тебе я не забував,

Бо не міг залишить твої губи,

Аби їх хтось інший цілував.

Важко зрозуміть чиюсь тривогу,

А тим більш відчути на собі,

В час, як п’є веселка з річки воду,

Ніжить в полі квіти голубі.

А мені лишилась тільки злива,

Ніби десь прорвався неба край,

І біжать калюжі полохливі,

Все ж я не кажу тобі: «Прощай!».

Бо так хочу й хочу тебе бачить

Хоч деньок, хоч хвиленьку, хоч мить,

І хоч небо цілий тиждень плаче,

Я ж не плакать хочу, а – любить

Тебе.

За полем, за лісом,

Ой там, за горами,

Де зорі гуляють всю ніч,

Регочуть русалки патлаті з вітрами

І хлопців заманюють в ніч.

14.7.1969 р. – 19.7.1969 р

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ

Наша добра й славна мати,

В день, коли Вам п’ятдесят,

Шлють вітання Вам столичне –

Ваша доця і Ваш зять.

Хай весна Вас щиро любить

І теплом своїм голубить!

І бажаєм многі літа,

Щоб було завжди вам літо,

Хай вам ручки не болять!

Ваша доця і ваш зять.

20.4.1976 р.

НЕСТЕРПНИЙ СУМ

Ну і сум такий на серці,

Хоч ховайся в комиші,

Та куди втечеш, дружище,

Від своєї ти душі?

Життя людське незвідане,

Насичене грою,

А тому людина мусить

Думати порою

Що сказати, що робити,

З ким пожартувати,

З ким податися у Ялту,

А з ким – у Карпати.

25.4.1976 р.

КОЛИ СПАТЬ ЛЯГАЛА

Коли з мужем спать лягала,

Щось їй спати заважало,

А щоб спать не заважало,

Вона ноги розставляла.

28.3.1976 р.

ЩОБ ЛЮБИЛИ ЛЮДИ

Хочеш, щоб любили люди,

Не ховай від них ти груди,

Піднімай до неба ноги

І не зіб’єшся з дороги.

21.4.1976 р.

ПОВНОГРУДА

Я не знаю, де у світі краще –

На Кавказі, Ялті чи в Москві?

Може, комусь краще на Канарах?

А мені – у рідному селі.

Та, проте, не стану виясняти

Те чого не відав і не знав,

Та хотів би повногруду мати,

Тільки б мені Бог її послав.

Я не відав ще, яке те щастя,

Тільки відчував, що чарівне,

А тому й чекав свою я Настю,

Ту, що по сусідству в нас живе.

І Господь почув бажання Лева,

Адже в тій дівчині все те є.

Ось вона моя йде королева,

Й в пазусі, що я прохав – несе.

8.8.1988 р.

ЯКЩО ЖІНКА ЧАРІВНА.

Якщо жінка чарівна,

То яка ще тре’ весна?

20.10.2010 р.

ХИТРА ХВОРОБА

Як в колгоспі працювала,

– Ой, болить! – весь час кричала,

Як пішла в кооператив,

Хтось мов жінку підмінив.

Й «безнадійно» хвора жінка

Не кричить: – Болить печінка...

От, як жінку колектив

Хитрувати відучив.

25.11.1988 р.

Я КРОКУЮ ПО МІСТУ

Де пройду я – там школи з будинками

Строєм башенних кранів ідуть,

А за мною, неначе гірляндами,

Мами діточок в школу ведуть.

А за ними крокують бульвари –

Розмаїті, святкові, як май,

По яких в нас розгулюють дами

І коханих вигулюють в гай.

Все це зветься в нас – ленінським сяйвом,

Що веде до нових перемог,

Це нова наша віра і свято,

Як колись був для предків в нас Бог.

Та різниця між ними у тому,

Хай простять нас ті боги живі,

Які рай обіцяли на небі,

Ну а Ленін всім нам – на землі.

Ми лишаєм людям свою молодість

І тепло молодих своїх рук,

І крокуєм у вічність із гордістю,

Щоб сміявся дідусь і малюк.

Все це вказує: ми – довговічні,

Все це вказує: ми – хазяї,

Бо сміливо крокуємо в вічність,

Як космічні у вись кораблі.

12.12.1976 р.

ЛЮБОВ І ПОДАРУНКИ

Я б за норку й торбу сала

І сама будь-кому б стала…

7. 12. 1976 р.

ЯКЩО СТАВ ЖАДІБНИМ

Якщо відчув, що жадібним ти став,

То, значить, час вже твій настав...

Бо хто під себе все гребе,

Невдовзі так і знай – помре.

20.10.2010 р.

ПРО ДРУЖИНУ І ЧУЖУ МАШИНУ

Проміняла жінка мужа

На коханця й «Волгу»,

Бо набридло їй додому

Добиратись довго.

Очерет, очерет

Та дубові діжки.

Чому жінка в вік космічний

Має човгать пішки?

12.12. 1976 р.

РІВНОПРАВ’Я

На будові я працюю,

Стелю кахель рачки,

За що маю в нагороду

Я одні болячки.

На будові я працюю –

Ні двора, ні хати,

Зате може хто як хоче

Мене обізвати.

Я – людина працьовита,

Я – землі хазяїн,

Та який же я хазяїн,

Якщо я не Хаїм?

Я працюю двадцять років,

А живу в бараку,

А він ходить – руки в боки

Й погляда на с…ки.

Отаке в нас рівноправ’я,

І така нам милість,

Тож, кому така, пробачте,

Треба «справедливість»?

15.12.1976 р.

ЧОРНЕ СОНЦЕ

Був хлопчина, жив хлопчина,

І нема хлопчини.

Біля нього мати плаче,

Обнімає сина.

І ніколи не збудеться

Вже хлопчини мрія,

А у матері ніколи

Біль не заніміє.

Плаче мати через горе

Нічого не бачить,

Бо над нею чорне Сонце,

Разом з нею плаче.

15.12.1976 р.

СЕБЕ НЕ БАЧАТЬ

Як дружину з чоловіком

Залишили гості,

Жінка тут же:

– А ти бачив, як на мене

Задивлявся Костя?

А Микола, той, Одарчин,

Петро Соломіїн,

Цілий вечір очей з мене

Не зводили змії!

Посміхнувся муж до жінки

Хитро з холодочком:

– А на мене їх дружини

Та ще й їхні дочки.

– Що сказав ти? Повтори! –

Гримнула Наталка. –

– Що ж їм, сучкам, своїх мало?

І взяла качалку.

Ось вони які жінки,

А ще дай їм чачі…

А як вип’ють – бачать всіх,

А себе не бачать.

8.12.1976 р.

ПРОТЯГИ В ПІДСОБЦІ

Цілий тиждень на дільниці

Виконроб мотався

Щоб по техніці безпеки

Кожний розписався.

– Я не буду й я не буду, –

Відказали хлопці, –

Бо нема тепла в будинку,

Протяги в підсобці.

3.12.1976 р.

ЯКЩО ВМІЄШ ПИСАТИ

Як чорний віл я працював,

Діток професії навчав,

А план писати не встигав,

То й доведи, що працював!

А інший майстер тільки й знав,

Що плани цілий день писав.

І поки плани ті писав,

То часу вчить дітей не мав.

Зате начальство – «о-го-го!»

У приклад ставило його.

Отож, як будеш план писати,

То можеш і не працювати.

І хоч в нас Київ – не Каховка,

Тут головне – перестраховка.

28.11.1988 р.

ЧОРНІ ДУШІ

Всі стали занадто «культурними»

І злими, неначе хорти,

А тих, які сіють і орють,

Уже й не вважають людьми.

Й хоч душі в начальників часом

Чорніші, як в бочці мазут,

Та їм нагороди із «квасом»,

Для них і концерти дають.

28.11.1988 р.

ЯКЩО НЕМАЄ ЖІНКИ

В кого з вас немає жінки,

Зразу їдьте у Гребінки,

Там пригостять і напоять,

Покохають і… подоять.

Там така «культурна знать»,

Що аж хочеш лома взять.

Стелять м’ягко – твердо спать,

Отуди їх, в кості, мать.

Лиш два рази в місяць раді

Вам Гребінківські ті… леді:

Як аванси та получки –

Отакі вони, ті сучки.

Від такої їх любові –

Аж вітри гудуть в діброві.

16.9.1976 р.

КУЗЯ І ЗЮЗЯ

Цілий день в підсобці холод,

Як шакал, голосить,

А тут Гриць промок до кісток

І погрітись просить.

– Де ти, друже, обізвися,

Рятуй мене, Кузя,

Зуб на зуб не попадає,

Бо замерз, як зюзя.

– Я б тебе, мій любий друже,

І пустив в підсобку,

Але ж з неї, як із неба,

Небагато толку.

Тож, як хочеш іще більшу

Ти схопити нежить,

То заходь до нас в підсобку,

То й вуха відмерзнуть.

30.9.1976 р.

НАРОДНА ВЛАДА

Безумовно, в нас в країні

Влада вся – народна,

Та вона, як в медицині,

Тіло інородне.

15.12.1976 р.

РІДКІСНИЙ ФЕНОМЕН

Луценку Анатолію

Прийшов якось виконроб

Втомлений з роботи,

Хоче спати, а заснути

Не дають турботи.

Тільки вії ледь закриє,

Зразу ж тут – рогаті,

І за ним із рогачами

Бігають по хаті.

– Ой, ти! Звідки ти такий

Принциповий взявся,

Інші дурять і крадуть

Ти ж, немов найнявся?

Через тебе Бог і нам

Не дає спокою,

Каже: – Поки Толя є

Значить, я – «спокоєн».

Значить, ще не всі злодії

І не всі Іуди,

Хоч таких не любить чорт,

Та шанують люди.

6.2.1976 р.

ЖАХЛИВИЙ СОН

Виконробові ЛЬОВІ

Льові сон кошмарний сниться,

Що нема з ким полюбиться,

Бо вже всіх він пере…брав,

Тих, кого в житті він знав.

Ту вже мав, і ту, і ту,

Бо любив роботу цю.

Раптом Дід Мороз з трубою

Йде й киває головою:

– Ну ж бо йди мерщій за мною,

Познайомлю з Сінельгою.

Щоб не портив ти дівчат,

Треба тебе обвінчать.

А як цю в жінки візьмеш,

То вже хрін куди підеш.

5.1.1976 р.

КУДИ Ж БІДНИМ ДІВАТИСЯ?

Сміх і горе в нашім місті

На кожній будові,

Де не глянеш – скрізь начальство –

«Хлопці пречудові!»

Всі настільки роботящі,

Що не підступитися:

Той цемент з будови тягне,

Той мчить похмелитися.

Всі настільки ділові вже,

Що не відірвешся,

І до нього, вибачайте,

Ти не придерешся.

Той зайнятий – в дурня ріже –

Не підходь, не підступись,

Той вже так «напрацювався»,

Що, неначе сніп, зваливсь.

А той, бачте, й ворухнутись

Вже не може – Масік,

Бо всю ніч пропрацював

У обіймах Асі.

А той везе десь на дачу

Тещі передачу,

Ну а хлопці без цементу

Ледве аж не плачуть.

І шеф тягне, і зам. тягне,

То ж кому жалітися?

Світ великий не для бідних,

Куди ж бідним дітися?

18.3.1976 р.

НЕ ЛЮБЛЮ ХИТРУНІВ

Не люблю, як люди брешуть

І хитрують всі без міри!

До таких людей у мене

Не було й не буде віри.

Ось, наприклад, Катерина,

Що не скаже – то брехне,

А хто бреше, то від того,

Мов з болота, вічно тхне.

21.4.1976 р.

ЖИТО ХВИЛЯМИ ГУЛЯЄ

Петя – Яну, я взяв Олю

І пішли гулять по полю.

Там ромашки чарівніші,

Й там дівчата сміливіші.

Там волошки синьоокі

Вас вітають на всі боки.

Там душа від щастя п’яна.

І Петру сказала Яна:

– Тут відмовить неможливо,

Нумо, хлопці, в жито живо!

Жито хвилями гуляє

Й всім нам розум присипляє.

– Й не пила, – сказала Яна,–

А яка від щастя п’яна!

– І я теж, – сказала Оля,–

Може це і справді доля?

І нехай поб’є матуся,

Все одно люблю Петруся.

9.1.1976 р.

НЕ РОБОТА, А РОЗВАГА

Миколі Гайдамаченку

А Миколі сон приснився,

Що не може без дівчат.

То ж нащо йому жениться,

Як говорить: – Можна й так?..

Бо в Миколи у бригаді

Всі такому хлопцю раді.

Поки Дід Мороз дрімав,

Коля всіх дівчат зібрав.

Дід прочумався, устав

І Миколі так сказав:

– Ти люби лише дівчат,

А жінок не можна,

Чи як ти вже бригадир,

То повинна… кожна?

А як хочеш ще й жінок,

То бери шампанське

І спіши, поки у цех

Не прийшло начальство. 5.1.1976 р.

«АРТИСТУ ЕСТРАДИ»

РЕПІКУ ОЛЕКСАНДРУ

Як ніколи, Репік радий,

Він тепер – артист естради,

Виступає на параді

У Баку і Волгограді.

А як був він у Тбілісі –

Вив, неначе вовк у лісі.

І під нього всі тягли,

Хоч не вміли й не могли.

А як Саша перебрав –

До Кудрицького пристав:

– Ти чому це не співаєш,

Чи того, хто я, не знаєш?

Я сьогодні в нашім главку,

Щоб ти знав, вже – самий главний.

Ось чекай, приїдеш в Київ,

То отримаєш ще й києм.

Адже я сьогодні цар,

Так що ти не плюй на жар.

Бо якби не я в цім світі –

Спав би ти ще й досі в стрісі.

Тож кому, крім мене, знати

Що, кому і як співати?

А в начальство той годиться,

Хто на смертних вміє злиться.

Ти ж родився, щоб трудиться,

Тож і мусиш нам кориться.

25.3.1976 р.

ДУША, ЯК ДЕТОНАТОР

Пора кінчать експерименти,

Пора вже людям дать пожити,

Бо скільки можна за копійки

Всім жидам служити?

Пора кінчать експерименти,

Пора вже людям дать пожити,

Бо вже душа у всіх, як бомба,

Що вже й фітиль не тре’ палити.

21.12.1976 р.

НА БУДОВІ

Сміх і горе, слово честі

На нашій будові,

Куди глянеш, подивися –

Хлопці всі чудові.

Ті в підсобці в дурня ріжуть –

Не підходь і не чіпай,

Ну а там козла так душать –

Хоч з дільниці утікай!

Тому, бачте, похмелитись

Не дали, біднязі,

І він тут рвонувсь галопом

У буфет до Язі.

Той дівчину притискає,

А та, мов, не хоче,

Тільки в очі заглядає

Й не діждеться ночі.

А начальство – руки в боки –

/Вони бач працюють!/,

Дівку жодну не пропустять,

Якщо десь почують.

Ну а розчину начальство

Так і не привезло.

Їм байдуже, бо в них ставка

Нам – по лікоть – жезла.

18.3.1976 р.

ВІСЛЮК

Я трудився, мов віслюк,

Тільки й знав, що кирку,

Все ж мені ніхто не дав

Ні медаль, ні зірку.

24.1.1976 р.

ЧОМУ РОЗЛУЧИЛАСЯ?

– Ти чому, – кума питає,–

З кумом розлучилася?

– Бо як ляже, цицьку смокче,

А туди… й не дивиться.

12.5.1976 р.

БАЛАМУТ

А Павлу чомусь не спиться,

Бо не встиг ще він напиться,

Бо, коли як слід нап’ється,

То й до чорта добереться.

Але чорт страшний, рогатий,

То мабудь до Каті краще,

Не до Каті, так до Маші,

Все одно до кого Паші.

Так і ходить баламут

Щоб кого-небудь вщипнуть.

Придивіться, Бога ради,

Не у вашій він бригаді?

Бо хвилина до хвилини

І дивись – уже й година.

Через того баламута

Плаче план, зарплата дута.

5.1.1976 р.

МЕФОДІЙ

Павленку Юрію

Виконробу сон приснився,

Ніби слідчим народився,

Що злодії на будові

І старі, і ті, що нові;

Бо всі тягнуть – хто що може,

І масиви, все що гоже,

Він в міліцію не дзвонить,

Бо злодіїв сам тих ловить.

От Мефодій, так Мефодій!

Кого ж ловить, як сам – злодій?

Бо такі, як він, у моді,

Не даремно ж бо «народні».

Бо крадуть ті не торбину,

А як тільки – так машину,

Ми – начальство, нам все можна,

І ловить, і красти тоже.

2.1.1976 р.

ЦІКАВА ДРЯНЬ

Я дивлюсь на тебе і не знаю:

Чи мені радіти, чи кричать?

Надто ти ефектно виглядаєш,

Що тебе аж хочеться злизать.

А як ближче підійдеш до тебе,

То бери за небо хоч чіпляйсь,

Тож уже сьогодні, будь ласкава,

Бурями на мене не кидайсь.

Ти поглянь, троянди відцвітають,

Вигоряє волошкова синь,

Й де колись бажання гарцювали,

Там сьогодні – туга і полин.

І тебе чекати не збираюсь,

Годі вже і втіх, і запевнянь,

Бо хіба таких, як ти, кохають,

Що себе ведуть, неначе дрянь?

Що пройшло, вже того не повернеш,

А тому, про мене ти забудь,

Хай до тебе доля посміхнеться,

Я ж якось й без тебе обійдусь.

Любов – свята, бо там свої закони,

Вона сильніша мук і умовлянь,

І я моливсь до тебе, як ікони,

Хоча і знав, що ти велика дрянь.

11.5.1976 р.

КОЛИ ДІВЧИНА ПОСМІХАЄТЬСЯ

Коли дівчина іде

Й хлопцям посміхається,

Значить, в дівчини тієї

Літо починається.

12.5.1976 р.

КОЛИ ВИКИДАЮТЬ ХЛІБ

Коли бачу, як людина

В урну кидає хлібець,

То у мене, їй же Богу,

Уривається терпець.

9.12.1976 р.

КОХАННЯМ Я НИВИ ЗАСІЮ

Коханням я ниви засію,

Хай родять для щастя вони,

Бо я, як і всі люди, мрію,

Щоб вічно шуміли лани.

КОЛИ Я НАД МОРЕМ ГУЛЯЮ

Коли я над морем гуляю,

Де стільки грайливих пупків,

То от я одного не знаю:

Як можна прожить без гріхів?

26.5.1976 р.

МОЖЕ БОГ ПОМОЖЕ

Цілий день за виконробом

Бігають робочі:

– Коли розчин привезете,

Не чекати ж ночі?

– Не чекайте, бо не буде,

Робіть, хто що може,

Сходіть в церкву помоліться,

Може, Бог поможе.

У всіх – сім’я, у всіх – дітки,

Треба ж якось жити.

Давай бідні роботяги

Самі все носити:

Воду – з моря, тирсу – з лісу,

А цемент… зі Львова

Тягнуть бідні, як кінь – воза,

Ніби плуг – корова.

Увірвали хлопці пупа –

Начальству байдуже,

А тим дулю дали з маком,

Хто старався дуже.

Так воно було віками,

Так воно і буде,

Поки нами править будуть

Із Кремля надлюди.

24.4.1976 р.

СВОЇХ ВИСТАЧАЄ

Пам’ятаю, в Якутії

В якута питаю:

– Хто державою твоєю,

Скажи, управляє?

Той на мене подивився,

Як ведмідь на кому,

– Хто керує? звісно Перший

Секретар крайкому.

– А хто перший? Росіянин? –

Знову я питаю.

– Не хватало б нам чужинців,

Своїх вистачає.

12.1.2011 р.

ГОЛАНДСЬКИЙ СИР

Колеснику Юрію

Майстру сниться: він – в Одесі

Тихо шепче стюардесі:

– Не лякайсь, що я, як глобус,

Зате в мене є автобус.

Й хоч люблю голландський сир,

Але я тут командир.

Ти не думай, що я – псих,

Що люблю дівочий сміх.

Чхати я хотів на очі,

Якщо очі не дівочі!

І так сильно чортихнувся,

Що одразу і проснувся.

Дід Мороз штовхає в боки:

– Скільки ж тобі, майстре, років?

Як ти міг у вік прогресу

Честь мінять на стюардесу?

4.1.1976 р.

ЯК МЕНІ ЖИТЬ?

Ой, ви, людоньки рідненькі,

Як мені, порадьте, буть?

Як мене начальство хвалить,

То робочі всі… – довбуть.

4.7.1989 р.

ЩОБ БУТИ ЛЮДИНОЮ

Старшому виконробу Комару Б.Л.

Дуже гарний сон приснився

Комару Борису,

Ніби він під Новий рік

Одягнувся в ризу.

І поклони б’ють йому

Всі, немов святому,

Ну, а Савченко несе

Шефу пляшку рому.

Що два Юри вмить забули,

Геть про акробатику,

І замовили в їдальні

Там таку пиятику.

Що куди там королям,

І Богам не снилося!

Перед ним чарівні феї

Стегнами світилися.

І підходять всі до нього,

Аж блищать пупочки,

Й так стараються, бідненькі,

Аж тріщать сорочки.

А Борис цвіте, баскує,

Як відомий Немо:

– Хай ось в партію поступлю –

Ще й не так гульнемо!

То посидить не одна

На хур…мі дівчина,

Бо як вручать партквиток,

Значить, я – ЛЮДИНА.

7.2.1976 р.

ДЯДЬКО З КОЛУНОМ

Під Новий рік

Ліс шумить невимовно-тривожно,

І ялинки стогнуть над Дніпром,

І тремтять, немов дитина, кожна,

Як побачать дядька з колуном.

Цей хижак нікого не жаліє,

Не зупинить навіть сніговій,

Бо одна у того дядька мрія –

Як побільше заробить на ній.

19.5.1976 р.

В ТБІЛІСІ

Поселили нас у люкс,

Що там і казати!

Телефон, люстерки, крісла,

Що шкода й сідати.

Уявляю, скільки праці

Вкладено в споруду,

Щоб пишалися приїзджі

З різних кінців люди.

Кахлі в ванній аж до стелі,

Килими квітчасті,

Дуже гарно у готелі,

Але ми не вчасні.

Ні води тобі, ні світла.

Оце так Тбілісі!

– Краще, – хлопці вже сміються,-

Десь напевно – в лісі.

А як хочете, щоб світло

Вам було з водою,

То везіть в циберках воду

Й каганця з собою.

13.2.1976 р.

НАЙКРАЩІ ІДЕЇ

Скільки я себе вже знаю –

Все неправильно живу,

Того, кого тре’ любити,

Того, бачте, не люблю.

А чому? Яка причина

Робить дурнями людей?

Може, та причина в чині,

Може, в кольорі очей?

Все-таки щось явно діє

В нас на психіку людей,

Бо нема на світі кращих

Від кохання в нас ідей.

24.4.1976 р.

А КАЖЕШ, СОВІСТІ НЕ МАВ

Я все, що мав, тобі віддав,

А кажеш, совісті не мав.

16.3.1998 р.

ЩОБ КАРАСІ НЕ ДРІМАЛИ

Дементьєву В. – виконробу

У Володі не язик

А немов вібратор,

Якби жив на світі Бендер

Остап-комбінатор,

То і він би не повірив

В чудеса стихії,

Як начальство наше вміє

Люд дурить Росії.

І за те лиш, що ці люди

Люблять працювати,

І що їх батьки привчили

Людям довіряти.

У яких скрізь мозолями,

Неначе гвіздками,

До кісток прибита шкіра

Власними руками.

Але так вам, люди, й треба,

Щоб ви не дрімали,

І себе від іноземців

Вміло захищали.

А тому, хто хоче жити:

Не складайте руки,

Пам’ятайте: там, де риба,

Там живуть і щуки.

Щоб карасі не дрімали.

31.1.1976 р.

РОЗЦВІЛА ГАЛИНА

Розцвіла Галина,

Як в гаю калина,

Серед трав пахучих,

Де біжить ріка.

Горда, непокірна,

Тільки Вітру вірна,

Й хто б не посміхнувся їй,

Каже всім: – Пока!

26.1.1976 р.

НОВОРІЧНЕ ВІТАННЯ

З Новим роком, з Новим щастям

Вас вітаю, друзі,

Щоб ви всі були щасливі

В нашому Союзі!

Ще бажаю всім здоров’я

На тисячоліття,

Щоб Держави квітували

Як одне суцвіття!

Всім бажаю вам удачі

В творчому єднанні,

І щоб всім світило Сонце,

І були бажанні!

Щоб у всіх в житті збувались

Всі найкращі мрії!

Щоб до всіх вас посміхались

Галі і Марії!

Щоб у кожного стояло…

Три дівки під боком,

А тому і ще вітаю

Всіх вас з Новим роком!

10.12.1976 р.

НАЧАЛЬНИКУ ЦЕХА

Невже ж ти, братику, не знаєш,

Що люблять всі жінки поспать,

Навіщо ж ти її соромиш,

Що не змогла та рано встать?

Краще б до себе придивився,

А сам хіба ти не такий?

Хай хоч яка розставить ноги –

Не обжене і молодий.

30.11.1989 р.

Вы читаете книгу

Квітка кохання

Кудрицький Валентин Олександрович

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Квітка кохання - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 2

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело