Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/71
• Следующая

І дівчина чарівна крутить собі руки,

А тим часом роки, юнь мчалися в Прилуки.

А за ними все життя, всі дівочі мрії,

Роки ж ви мої, літа, роки молодії.

Тихим вечором гулять вже не йшла дівчина,

Бо в хатині, де жила, плакала дитина.

Стали в дівчини вже інші і думки, і мрії,

Роки ж ви мої літа, роки молодії.

Роки ви мої літа, де ви? – їх не стало,

Бо в колисці, де жила – дитинча кричало.

Він, поїхав і забувсь батьківську повинність,

То ж хотілось би спитать: – Ну, а син, що винен?

Що ти думав, коли їй – в щасті присягався,

Як співали солов’ї, Місяць посміхався.

Як вона тобі усе віддала, що мала,

Ти від неї нишком втік, бо дитя кричало.

27.6.1958 р.

ЩОБ ДО ТЕБЕ Я ПРИПАВСЯ

Щоб до тебе я припався –

То весь світ всю б ніч хитався!

16.2.1983 р.

І ЧОМУ ТАК?

І чому так? – як щиро любиш,

Кохаєш ніжністю душі,

До безкінечності їй віриш,

Поеми пишеш їй, вірші –

Вона від тебе відвернеться,

Немов водою набереться,

І піде геть в простір полів

Шукати знаю – віслюків.

Чому, чому в нас так ведеться?

Саме ж нікчемне і мале,

Нема ні гострого розсудку,

А ні краси, ні прямоти,

Таланту б трохи хоч би в «шутку»,

А як побачиш ти її –

Співають зорі, солов’ї.

Яка причина? Де шукать?

Чому так хочеться співать?

Чому, чому в нас так ведеться?

11.10.1958 р.

НЕ ВМІЮ ГОВОРИТЬ

Хоч вже мені й за сімдесят,

Та говорить я не навчився,

Що, навіть, соромно сказать,

Хоч й не зовсім погано вчився.

1.1.2012 р.

РАНКОВА РОСА

Дивлюсь я на Київ, аж серце радіє,

На кожнім провулку дім новий видніє,

На кожнім провулку будови такі,

Що світ,– запевняю,– не бачив і в сні.

І люди прекрасні, душевно-прості,

І духом величні й самі чарівні.

На кого не глянь – і внизу, і вгорі

Усі, ніби з епосу – богатирі.

А ось, подивіться, на наших красунь,

То де ж ви знайдете таких, як в нас – Дунь?

Це ж гордість епохи, це ж наша краса,

Бо кожна із них, як ранкова роса.

3.8.1957 р.

ПРОЩАЙ!

Я все обдумав як потрібно,

Тому й пишу тобі листа,

Правда і соромно, й противно,

Що ти зустрілася не та.

Я не таку шукав подружку,

Яку мої лякають дні,

За те що мав я іншу шлюшку,

Яка подобалась мені.

Я все врахую і відвикну,

Адже хто ворог сам собі?

І вже якщо колись я гикну,

То вже, пробач, не по тобі.

Ну, а якщо тебе й згадаю,

Тоді прошу тебе, прости,

Не ти придумала кохання,

То й не відмінеш його ти.

Я не збираюсь тебе гудить,

І не збираюся хвалить,

Хоч ті твої шовкові груди

Хотів би вічно їх любить.

Але сьогодні запевняю,

І свідком стане всім вам Русь:

Я краще вже женюсь на мавпі,

А ніж до тебе повернусь!

19.11.1958 р.

ЇЇ ОЧІ

Так і хочу обійняти,

Алі губки цілувать,

Задушевне щось сказати,

І коханою назвать.

За її чорняві брови,

За гнучкий дівочий стан,

За приємний тон розмови,

Що приносить ураган.

І, мабуть, чорняві очі –

В темноті не роздививсь,

Цілував би дні і ночі,

Все б життя на їх дививсь.

29.7.1958 р.

ПОМОЖИ ТИ, ТРАВЕНЬ!

Небо – скільки зору без кінця і краю,

Я ж стою над річкою, а чого? – не знаю.

Я дивлюсь на зорі, що над лісом світять,

І на землю променем світло-ніжним мітять.

Може вони хочуть серце моє вкрасти,

А тому і мітять, щоб у ціль попасти?

Може вони хочуть серце застрахати,

Щоб воно не сміло зразу трьох кохати?

Тільки я й понині сам, чому? – не знаю,

Очі карі, сірі й голубі кохаю.

А тому й веселий і сумний, як хмара,

Ну навіщо треба ця безмежна кара?

Поможи ж ти, Травень, зорями над полем,

Як розвіять смуток і розстатись з болем?

Щоб одна по-справжньому зіронька світила,

І на всіх не тратив свій неспокій, мила.

Тільки Травень з поля квітами клянеться,

Що у всіх та ж доля, хто в маю знайдеться.

Я пішов над річкою, а куди? – не знаю.

Ну чому так ніжно й досі трьох кохаю?

Тільки верби голосно на весь гай шепочуть,

Я стою і думаю: що й вони ще хочуть?

Небо скільки зору без кінця і краю,

Я ходжу по березі. А чому? – не знаю.

Річка хвилі кидає, мов грозить грозою.

Зрозумів я, зіроньки, врешті, що зі мною.

І пішов, де зимують білі ведмедиці,

Хай мене скупають в крижаній водиці.

Серце мені кригою щоб вони натерли,

Почуття надмірні зникли, або вмерли.

Тільки серце кригою й трішки не взялося,

Крига вся розтанула, серце – зайнялося.

І горить, й палає, і болить, й щемить.

Так, скажіть, хто знає ?– як надалі жить?

Щоб я міг, нарешті, з трьох одну кохати,

І отій – єдиній щастя дарувати.

7.5.1959 р.

ТРОН І СЛОН

Поки в кріслі Барс сидів,

Трон стояв, хоч і скрипів,

А як Слон туди забрався,

Трон відразу захитався.

18.1.2012 р.

КОЛИ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ВЕСНА

Як в гаю проснеться Сонце,

І сріблиться скрізь трава,

Кожен раз в моє віконце

Повертається весна.

І завжди радіє серце,

То замовкне, то кричить,

Бо вона ніби і близько,

Та не надто в дім спішить.

То, як тінь промчить проз мене,

Посміхнеться і мовчить,

То сидить в гаю зеленім

І дерева молодить.

19.9.1958 р.

КОЛИ Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ

Чому, як я дивлюсь на тебе,

Ніби пливу по морю я,

То я пірнаю, виринаю,

То, ніби знов на хвилях я.

Чому в той час так жити хочу

І слухать вічно солов’я?

Немов знайшов підкову щастя,

Щоб ти завжди була моя.

Чом, як на тебе подивлюся,

То ніби хтось приворожив,

І я тоді – реву і злюся,

Ніби я тільки що ожив.

Чому, чому? – одні питання.

Де на їх відповідь шукать?

А роки йдуть, роки минають,

Й не знаю, де себе дівать?

21.4.1959 р.

ФАНТАЗІЯ ПРО ІРПІНЬ

О, ви не знаєте, є дім

Десь в Ірпені біля базару,

А в тому домі щастя всім,

І хмари димного угару.

О, там зійшлись богині всі –

Красуні вічного кохання,

І хто в той палац попадав –

То міг здійснить любе бажання.

Там ясний Місяць по ночах

Чарує смілих і вродливих,

О, знали б всі ви скільки там

Дівчат веселих і сміливих.

О, ви не знаєте, о ні

Куди іти на вечорниці,

Де хлопці в бутсах, як півні,

Де шелестять в кущах спідниці.

Отож, зберіться і підіть,

Підіть хоч оком подивиться,

І ви побачите тоді,

Чи нам на світі жить годиться.

І я там був. Мед, пиво пив,

Всю ніч до ранку розважався,

Й дививсь, як Місяць в небі плив

І ніби п’яний спотикався.

А на галявці, де паркан,

Гармонь частушки награвала,

І вся краса зібралась там,

І каблучками вибивала.

Я став, аж рота розтулив,

От, де фантазія, де сила!

І цілу ніч там ніжність пив,

Поки душа мене носила.

О, ви! – хто буде в Ірпені –

Заходьте, не минайте,

Заходьте краще на весні,

Й спішіть, часу не гайте.

А я з думками завжди там,

Бо там живуть земні богині.

Колись не вірив чудесам,

• Предыдущая
• 16/71
• Следующая