Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 100

• Предыдущая
• 100/104
• Следующая

Усередині було майже порожньо, лише кілька туристів слухали молодого гіда, що проводив останню на сьогодні екскурсію. Вони йшли за ним вервечкою звичним маршрутом — невидимою стежкою на підлозі, що сполучала шість ключових архітектурних точок всередині храму. Цими прямими лініями ходило вже багато поколінь відвідувачів, і за довгі роки від їхніх ніг на підлозі утворився величезний символ.

«Зірка Давида, — подумав Ленґдон. — Це не збіг». Відома також як Соломонова печатка, ця гексаграма колись була таємним символом жерців-астрономів, а пізніше її прийняли як символ влади юдейські царі — Давид та Соломон.

Молодий гід побачив Софі й Ленґдона, і хоч уже настав час зачинятися, привітно їм усміхнувся і жестом запросив зайти й оглянути каплицю.

Ленґдон кивнув на знак подяки й повільно пішов у глиб храму. Софі ж завмерла при вході, явно чимось збентежена.

— Що сталося? — запитав Ленґдон.

Софі з подивом розглядала каплицю.

— Здається... я вже тут була.

— Але ж ти казала, що ніколи навіть не чула про Рослін, — здивувався Ленґдон.

— Не чула... — Вона наче сумнівалась. — Мабуть, дідусь привозив мене сюди, коли я ще була зовсім маленька. Не знаю. Усе тут здається знайомим. — Уважно оглядаючи внутрішнє оздоблення каплиці, вона закивала впевненіше. — Так. — І показала вперед. — Ці дві колони... Я їх уже бачила.

Ленґдон подивився на дві колони з вигадливою різьбою в дальньому кінці каплиці. У західне вікно світили останні промені сонця, і здавалося, що білі кам’яні мережива випромінюють рожеве сяйво. Колони стояли на тому місці, де зазвичай розташований вівтар, і здавалися дивною парою. На тій, що ліворуч, були вирізьблені прості вертикальні лінії; та ж, що праворуч, була прикрашена складним спіральним візерунком із квітів.

Софі вже йшла до них. Ленґдон поспішив за нею. Наблизившись до колон, Софі здивовано підтвердила:

— Так, я впевнена, що бачила їх!

— Мабуть, що бачила, — мовив Ленґдон, — але не обов’язково тут.

Вона обернулась до нього.

— Тобто?

— Ці дві колони мають стільки двійників по всьому світу, як жодна інша архітектурна споруда. За століття їх безліч разів копіювали.

— Каплицю Рослін копіювали? — здивувалась Софі.

— Не каплицю. Лише ці колони. Пам’ятаєш, я вже казав тобі, що сама каплиця Рослін — це копія храму Соломона? Ці дві колони — точна копія колон, що стояли в передній частині храму Соломона. — Ленґдон показав на колону зліва. — Цю називають Боаз, або колона Масона. Друга — Яхін, або колона Учня. — Він помовчав. — Насправді у кожному масонському храмі на світі є такі дві колони.

Ленґдон уже розповідав Софі про тісний історичний зв’язок між орденом тамплієрів і сучасними таємними масонськими товариствами. їхня градація — масон першого, другого й третього ступеня — походить іще з раннього періоду історії тамплієрів. В останньому вірші Соньєра було чітке посилання на масонів-майстрів, що прикрасили каплицю Рослін мистецькою різьбою по каменю. Крім того, в ньому згадувалася стеля каплиці із вирізьбленими на ній зорями та планетами.

— Я ніколи не була в масонському храмі, — сказала Софі, все ще не відводячи погляду від колон. — І майже впевнена, що бачила саме ці колони. — Вона знову почала розглядати каплицю, наче сподівалася знайти тут для більшої впевненості ще щось знайоме.

Інші відвідувачі вже виходили, і молодий гід тепер ішов до них, привітно всміхаючись. Це був вродливий чоловік, якому ще, мабуть, це виповнилося й тридцяти років, зі світлим рудуватим волоссям. У його мові чувся шотландський акцент.

— За хвилю я зачиняю каплицю. Може, допомогти вам щось знайти?

«Так. Святий Ґрааль, якщо ваша ласка», — хотів сказати Ленґдон.

— Код, — раптом мовила Софі, наче щось пригадавши. — Тут є код!

Гідові сподобалось, що вона промовила це з такою зацікавленістю.

— Справді, міс, тут є код.

— На стелі, — сказала Софі, обернувшись до стіни праворуч. — Десь... отам.

Він усміхнувся.

— Бачу, ви тут не вперше.

«Код», — думав Ленґдон. Він і забув про цю деталь. До численних таємниць каплиці Рослін належить склепінчаста арка, з якої виступають сотні кам’яних блоків, утворюючи чудернацьку багатогранну поверхню. На кожному блоці вирізьблений якийсь символ — на перший погляд, випадковий — і разом усе це виглядає, як один величезний код. Хтось уважає, що тут зашифровані вказівки, як знайти вхід до підземелля. Інші думають, що це правдива історія Ґрааля. Криптографи століттями намагалися розгадати цей код, та все марно. До сьогодні фонд каплиці Рослін пропонував щедру винагороду тому, хто розкриє значення цих символів. Але код, як і раніше, залишався таємницею.

— Я з радістю покажу вам...

Голос гіда поволі стих.

«Мій перший код», — думала Софі, йдучи, наче в якомусь трансі, до арки з кодом. Віддавши скриньку Ленґдонові, вона вмить забула про Святий Ґрааль, Пріорат Сіону і всі таємниці попереднього дня. Коли вона опинилась під цим дивовижним склепінням і побачила над собою сотні символів, її захлеснули спогади. Вона пригадувала перший приїзд сюди, і — дивно — її несподівано огорнув сум.

Вона була маленькою дівчинкою... після загибелі її родини проминув лише рік. Дідусь привіз її до Шотландії на короткі канікули. Перш ніж їхати додому до Парижа, вони вирішили оглянути каплицю Рослін. Був вечір, і каплицю вже зачинили. Але вони й досі залишалися всередині.

— Їдьмо вже додому, Grand-pere, — попросила втомлена Софі.

— Уже їдемо, люба. — У його голосі чувся сум. — Я маю тут ще одну маленьку справу. Може, ти почекаєш в авті?

— Це доросла справа?

Він кивнув.

— Я швидко. Обіцяю.

— А можна, я ще раз подивлюся на код в арці? Мені він сподобався.

— Не знаю. Я мушу вийти назовні. Ти тут не боятимешся сама?

— Звичайно, ні! — фиркнула вона. — Ще ж навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Що ж, добре. — І повів її до незвичної арки, яку вже показував раніше.

Софі миттю впала на кам’яну підлогу, лягла на спину і почала розглядати неймовірну суміш символів над головою.

— Я розгадаю цей код, ще доки ти повернешся!

— Тоді побачимо, хто швидше впорається. — Він нахилився, поцілував її в чоло і пішов до виходу. — Я буду тут, надворі. Двері залишу відчиненими. Якщо я буду тобі потрібний, просто поклич. — І він вийшов у м’яке світло вечора.

Софі лежала на підлозі й дивилася на символи. Захотілося спати. За кілька хвилин знаки почали розпливатися перед очима. А ще за мить і зовсім зникли.

Коли Софі прокинулась, підлога здалася їй холодною.

— Grand-pere!

Ніхто не відповів. Вона підвелась, обтрусилася. Двері були й досі відчинені. Надворі сутеніло. Вона вийшла й побачила, що дідусь стоїть на порозі невеличкого будинку із грубого каменю відразу за церквою. Він говорив із кимсь, кого неможливо було розгледіти крізь двері із сіткою.

— Grand-pere! — покликала вона.

Дідусь повернувся і помахав їй, попросивши знаком почекати ще хвильку. Тоді неквапно попрощався і послав до дверей повітряний поцілунок. Коли він повернувся, в очах у нього були сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-pere?

Він узяв її на руки і міцно обійняв.

— Ох, Софі, цього року нам із тобою довелося попрощатися з багатьма людьми. Це тяжко.

Софі подумала про автокатастрофу, про те, що попрощалася з матусею й татусем, з бабцею й молодшим братиком.

— Ти прощався зараз іще з кимсь?

— З дорогим другом, якого дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І я боюся, що тепер дуже довго її не побачу.

Стоячи з гідом, Ленґдон оглядав стіни каплиці, і в ньому наростало тривожне відчуття, що це, можливо, глухий кут. Софі пішла подивитися на арку з кодом і залишила Ленґдонові скриньку трояндового дерева з картою Ґрааля, від якої зараз, схоже, не було жодної користі. У вірші Соньєра чітко йшлося про Рослін, але тепер, коли вони приїхали сюди, Ленґдон не знав, що робити далі. У вірші говорилося про «чашу й лезо», яких Ленґдон тут ніде не бачив.

• Предыдущая
• 100/104
• Следующая