Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 16

• Предыдущая
• 16/104
• Следующая

— Взагалі-то, мені треба до туалету.

Фаш подумки вилаявся — ця затримка була ні до чого.

— Туалет. Ну звичайно. Перепочиньмо кілька хвилин. — Він махнув рукою в бік довгого коридору, звідки вони прийшли. — Туалети там, біля кабінету куратора.

Ленґдон вагався. Тоді показав на протилежний кінець Великої галереї.

— Здається, там теж є туалет, і це значно ближче.

Фаш мусив визнати, що Ленґдон має рацію. Вони подолали вже дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.

— Піти з вами?

Ленґдон похитав головою і швидко рушив коридором.

— Не обов’язково. Я б хотів на кілька хвилин залишитися сам.

Фаш не був у захваті від того, що Ленґдон ітиме до кінця коридору сам, але його втішало, що з Великої галереї був лише один-єдиний вихід на протилежному кінці — ті ґрати, під якими вони проповзли. І хоч у Франції правила пожежної безпеки вимагали, щоб таке велике приміщення мало кілька запасних виходів, усі ці виходи автоматично заблокувались, щойно Соньєр активував систему безпеки. Зараз уже, напевно, цю систему вимкнули і відкрили додаткові виходи на сходи, але це не мало значення — якби хтось відкрив зовнішні двері, то спрацювала б пожежна сигналізація, і до то ж ці двері охороняли агенти управління судової поліції. Ленґдон ніяк не міг вислизнути без відома Фаша.

— Мені треба на хвильку повернутися до кабінету месьє Соньєра, — сказав Фаш. — Я чекатиму на вас там. Нам треба обговорити ще дещо.

Ленґдон кивнув і зник у темряві.

Фаш розвернувся й сердито покрокував у протилежному напрямку. Дійшовши до ґрат, проповз під ними, вийшов із Великої галереї, швидко проминув коридор й увірвався в кабінет Соньєра.

— Хто дозволив впустити Софі Неве до цієї будівлі? — заревів він.

Колле отямився перший.

— Вона сказала охоронцям, що розшифрувала код.

Фаш розглянувся.

— Вона пішла?

— А хіба вона не з вами?

— Ні. Вона пішла. — Фаш виглянув у темний коридор. Очевидно, Софі була не в гуморі, тому й не зайшла сюди по дорозі до виходу, щоб перемовитися з хлопцями.

Фаш хотів було подзвонити охоронцям і наказати, щоб не випускали Софі й притягли її сюди, назад. Однак потім передумав. Це було тільки його самолюбство... воно хотіло, щоб останнє слово було за ним. Але він і так вже достатньо відвертався на різні дурниці.

«З агентом Неве розберемося пізніше», — сказав він собі, наперед уявляючи, як він її звільнить.

Переставши думати про Софі, Фаш на мить задивився на мініатюрного рицаря, що стояв на столі Соньєра. Тоді звернувся до Колле:

— Ви стежите за ним?

Колле кивнув у відповідь і розвернув комп’ютер екраном до Фаша. На поверховому плані чітко було видно червону цятку, вона методично блимала у приміщенні, підписаному TOILETTES PUBLIQUES.

— Добре, — сказав Фаш, прикурив цигарку й попрямував у коридор. — Мені треба подзвонити. Простежте, щоб, крім туалету, Ленґдон нікуди не заходив.

Роберт Ленґдон втомлено йшов до кінця Великої галереї, у голові в нього паморочилось. У вухах знову й знову звучало телефонне повідомлення Софі. Наприкінці галереї світилися таблички з прийнятими в усьому світі символами туалетів; самі ж туалети були приховані за цілим лабіринтом вузьких коридорів з італійською графікою.

Знайшовши вхід до чоловічого туалету, Ленґдон увійшов й увімкнув світло.

Всередині було порожньо.

Підійшов до умивальника й плеснув собі в обличчя холодної води, щоб освіжитись і зібратися з думками. Яскраве флуоресцентне світло відбивалось від однотонних кахлів, чувся запах аміаку. Він витер обличчя серветкою, і раптом за спиною рипнули двері. Ленґдон різко повернувся.

Увійшла Софі Неве, в її зелених очах світився страх.

— Слава Богу, ви тут. У нас мало часу.

Ленґдон стояв біля умивальників і збентежено дивився на криптографа з Центрального управління судової поліції Софі Неве. Лише кілька хвилин тому, слухаючи її повідомлення, він було подумав, що ця жінка, мабуть, божевільна. Однак що більше він слухав, то більше відчував, що Софі Неве не жартує. «Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу». Не знаючи, кому вірити, Ленґдон усе ж вирішив послухатися Софі. Сказав Фашеві: повідомлення було про те, що з одним його другом сталося нещастя. А тоді додав, що йому треба до туалету.

І от Софі стоїть перед ним, усе ще відхекуючись, бо їй, очевидно, довелося бігти довгим коридором назад до туалетів. У яскравому світлі флуоресцентних ламп Ленґдон із подивом відзначив, що, попри силу й упевненість, які випромінювала ця жінка, риси її обличчя були м’які, навіть ніжні. Лише погляд вона мала гострий, проникливий, і це незвичне поєднання нагадувало образи з портретів Ренуара... злегка затуманені й водночас чіткі... виразність у них якось незбагненно була оповита таємницею.

— Я хотіла попередити вас, месьє Ленґдон, — почала Софі, все ще важко дихаючи, — що ви перебуваєте sous surveillance cachee. За вами таємно стежать. — Її голос з французьким акцентом відлунював від кахельних стін.

— Але... чому? — запитав Ленґдон. Софі вже все пояснила йому по телефону, але він хотів почути це наживо.

— Тому, — сказала вона й підійшла ближче, — що Фаш підозрює у цьому вбивстві передусім вас.

Ленґдон уже був готовий до такого пояснення, однак воно й досі видавалося йому цілковитим абсурдом. Якщо вірити Софі, то його сьогодні привезли до Лувру не як знавця символів, а насамперед як підозрюваного, і він, сам того не відаючи, став об’єктом улюбленого методу допиту управління судової поліції — так званого surveillance cachee — коли поліція спокійно викликає підозрюваного на місце злочину і ставить йому найрізноманітніші запитання, сподіваючись, що в того нерви не витримають і він сам себе викаже.

— Подивіться, що у вас в лівій кишені, — сказала Софі. — Доказ, що за вами стежать.

Ленґдон ще більше збентежився. Подивитися в кишеню? Це нагадувало якийсь дешевий фокус.

— Та ви подивіться, подивіться.

Ленґдон розгублено запхав руку в ліву кишеню свого твідового піджака — туди він ніколи нічого не клав. Порився й не знайшов нічого. «Що за дурнуваті жарти? Може, ця Софі таки божевільна»? Раптом пальці щось намацали. Щось маленьке й тверде. Затиснувши предмет пальцями, Ленґдон обережно витягнув його і почав розглядати. Це був металевий ґудзичок, схожий на батарейку для годинника. Раніше він його не бачив.

— Що за?..

— Спеціальний маячок стеження, — пояснила Софі. — Постійно передає сигнал про пересування об’єкта через супутник Глобальної системи орієнтування на комп’ютер в управлінні судової поліції. За допомогою таких маячків ми визначаємо місцеперебування людей з точністю до двох футів у будь-якій точці земної кулі. Отже, ви в них на прив’язі. Агент, що приїжджав по вас до готелю, підкинув його вам у кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.

Ленґдон миттєво згадав усе, що відбулося в готелі... як він нашвидкуруч приймав душ, одягався... і як поліцейський догідливо подав йому твідовий піджак, коли вони виходили з номера. «На вулиці прохолодно, месьє Ленґдон, — сказав агент. — Весна в Парижі зовсім не така, як у ваших піснях». Ленґдон подякував і одягнув піджак.

Оливкові очі Софі дивилися суворо.

— Я не розповіла вам раніше про цю річ, бо не хотіла, щоб ви полізли до кишені на очах у Фаша. Він не має знати, що ви її знайшли.

Ленґдон не знав, що й казати.

— Вони організували стеження, бо боялися, що ви втечете. — Вона помовчала. — Хоч насправді вони дуже сподівались, що ви спробуєте втекти; це розв’язало б їм руки.

— Але навіщо мені втікати? — вигукнув Ленґдон. — Я ж ні в чому не винний.

— А от Фаш думає інакше.

Ленґдон сердито рушив до урни зі сміттям, щоб раз і назавжди позбавитися цього маячка.

— Ні! — Софі схопила його за руку. — Залиште його в кишені. Якщо викинете, сигнал не рухатиметься, і вони зрозуміють, що ви його знайшли. Фаш залишив вас самого лише тому, що може стежити за вашим пересуванням. Якщо він запідозрить, що ви розкрили його карти... — Софі не закінчила, а натомість вихопила в Ленґдона металевий ґудзичок і поклала знову йому до кишені. — Хай буде при вас. Принаймні, поки що.

• Предыдущая
• 16/104
• Следующая