Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 19

• Предыдущая
• 19/104
• Следующая

Це приманка.

Очевидно, дід відчайдушно хоче побачитися з нею. Задля цього він не гребує нічим. Софі відчула ще більшу відразу до цієї людини. А може, він захворів і вирішив хитрістю заманити Софі до себе востаннє? Що ж, якщо так, то це непогана ідея.

«Моя родина...»

Тепер у напівтемряві чоловічого туалету в Дуврі Софі наче знову чула уривки недавнього телефонного повідомлення: «Софі, нам обом загрожує небезпека. Подзвони мені».

Вона не подзвонила. Навіть і не збиралась. І тепер її охопили сумніви. Діда вбито в стінах його ж музею. І він написав на підлозі якесь загадкове послання.

Послання для неї. У цьому вона не сумнівалась.

Софі поки що не розуміла значення цього послання, однак знала напевно: те, що дід закодував його, лише зайвий раз свідчило, що свої останні слова він призначав для неї. Софі свого часу захопилася криптографією здебільшого завдяки тому, що її виховував Жак Соньєр, який і сам шаленів від кодів, ребусів і головоломок. «Скільки неділь ми провели за розгадуванням криптограм і кросвордів у газетах!»

У дванадцять років Софі вже самостійно розв’язувала кросворди в газеті «Де Монд», згодом дідусь навчив її розв’язувати кросворди ще й англійською мовою, а також розгадувати різні математичні головоломки й підставні шифри. Софі опановувала цю науку з небувалим завзяттям. Згодом захоплення перетворилось на професію — вона стала криптографом в управлінні судової поліції.

І сьогодні Софі як криптограф не могла не оцінити того, як майстерно зумів її дід за допомогою простого коду звести двох зовсім незнайомих людей — Софі Неве і Роберта Ленґдона.

Залишалося зрозуміти: навіщо?

З того, як розгубився Ленґдон, Софі вирішила, що й він не має про це жодної гадки.

Але вона не хотіла здаватися.

— Ви сьогодні мали зустрітися з моїм дідом. Для чого?

Ленґдон ще більше збентежився.

— Про цю зустріч домовлялася зі мною його секретарка. Вона не назвала причини, а я не допитувався. Думаю, Соньєр просто почув, що я виступатиму в Парижі з лекцією про поганську іконографію французьких соборів, зацікавився й забажав зустрітися.

Софі така версія видалася непереконливою. Її дід знав про поганську іконографію більше, ніж будь-хто. А крім того, він був неохочий до розмов. Важко повірити, щоб йому заманулось зустрічатися з якимось заїжджим американським професором, просто щоб потеревенити на загальні теми. На те мусила бути якась особлива причина.

Софі глибоко зітхнула і спробувала ще раз:

— Сьогодні дід телефонував мені. Сказав, що ми з ним опинилися в небезпеці. Вам це про щось говорить?

У синіх очах Ленґдона з’явилась тривога.

— Ні, але після того, що трапилось...

Софі кивнула. Після того, що трапилось, було б дивно, якби вона не злякалась. Розпитувати далі не було сенсу. Вона Підійшла до маленького віконця і мовчки глянула крізь переплетіння дротів сигналізації, вмонтованих у шибку, вниз на вулицю. Вони були високо — приблизно сорок футів над землею.

Софі зітхнула й на мить задивилась на чудову панораму нічного міста. Ліворуч по той бік Сени височіла яскраво освітлена Ейфелева вежа. Просто попереду — Тріумфальна арка. А праворуч над Монмартром здіймався до неба орнаментальний купол собору Серця Ісуса. Було враження, що його гладенькі білі стіни самі випромінюють якесь таємниче сяйво.

Софі й Ленґдон перебували в західному кінці крила «Денон», і в цьому місці шосе, що перетинає площу Карузель із півночі на південь, майже впритул наближається до будівлі Лувру — від зовнішньої стіни музею його відділяє лише вузенький тротуар. Далеко внизу виднілась вервечка вантажівок, що розвозять вночі товари. Вони чекали перед світлофором, доки ввімкнеться зелене світло, і Софі здалося, що їхні бічні фари насмішкувато підморгують їй.

— Не знаю, що й сказати, — Ленґдон підійшов і став поряд із нею. — Ваш дід намагався щось нам передати, це очевидно. Прикро, що з мене так мало користі.

Софі відвернулась від вікна. У голосі Ленґдона чувся щирий жаль. Попри всі негаразди, що звалились на нього, він і справді хотів їй допомогти. «Це в ньому говорить учитель», — подумала Софі. Вона читала матеріали, які зібрало управління судової поліції. Це був справжній науковець, якому важко змиритися з тим, що він чогось не розуміє.

«Це нас єднає», — подумала Софі.

Як криптограф Софі заробляла собі на життя тим, що знаходила зміст у начебто зовсім безглуздих даних. Сьогодні в неї було відчуття, що Роберт Ленґдон, свідомо чи несвідомо, володіє якоюсь інформацією, яка надзвичайно потрібна їй. «Принцесо Софі, знайди Роберта Ленґдона». Здається, чіткіше висловитися неможливо. Софі був потрібен час, аби зрозуміти, що вона має довідатися від Ленґдона. Час, щоб подумати, щоб разом розгадати цю таємницю. А час, на жаль, невблаганно спливав.

Залишалось лише одне.

— Безу Фаш може заарештувати вас кожної миті. Я можу вивести вас із музею. Але мусимо діяти швидко.

Ланґдон витріщився на неї.

— Ви що, пропонуєте мені втікати?

— Це найкраще, що ви можете зараз зробити. Якщо Фаш вас заарештує, то ви проведете у французькій в’язниці багато тижнів, доки наше управління й американське посольство сперечатимуться, який суд має розглядати вашу справу. Якщо ж ми вислизнемо звідси й дістанемося до вашого посольства, то ваші права захищатиме американський уряд, а тим часом ми з вами доведемо, що ви не причетні до цього вбивства.

Ленґдона це начебто зовсім не переконало.

— І не думайте про це! Фаш на кожному виході поставив озброєних охоронців! І навіть якщо нам пощастить втекти звідси живими, то сама втеча стане доказом моєї вини. Ви мусите сказати Фашеві, що текст на підлозі призначений для вас і що моє ім’я там не слід тлумачити як звинувачення.

— Я так і зроблю, — поспішно відповіла Софі, — але лише тоді, коли ви будете в безпеці, в американському посольстві. Звідси до нього лише миля, а моє авто стоїть біля самого виходу. Переконувати Фаша тут, у Луврі, надто ризиковано. Хіба ви не розумієте? Сьогодні Фаш заприсягся довести, що ви винні. Він зволікає з арештом, бо сподівається, що ви зробите щось таке, що зміцнить його позицію.

— Отож-бо. Наприклад, спробую втекти!

Раптом у Софі в кишені задзвонив мобільний телефон. Мабуть, Фаш. Вони вимкнула телефон, не витягаючи.

— Месьє Ленґдон, — швидко сказала вона. — Я мушу запитати вас ще одне, останнє. І від цього може залежати все ваше майбутнє. Напис на підлозі, вочевидь, не є доказом вашої вини, однак Фаш сказав нашим людям, ніби знає напевно, що це ваша робота. Чи можете ви назвати ще якусь причину, чому він уважає вас винним?

Ленґдон хвильку подумав.

— Та ні, жодної.

Софі зітхнула. Це означає, що Фаш бреше. Чому, Софі не знала, але зараз це було не так важливо. У кожному разі Безу Фаш був рішуче налаштований сьогодні ж запроторити Роберта Ленґдона За ґрати. А Ленґдон був потрібний самій Софі, і тому вона мала лише один вихід.

«Я мушу доправити Ленґдона до американського посольства».

Софі повернулась до вікна й подивилася крізь сплетіння дротів сигналізації униз на землю. Якщо Ленґдон скочить з такої висоти, то неминуче переламає собі ноги. Якщо тільки ноги...

Утім, Софі вже вирішила.

Роберт Ленґдон мусить утекти з Лувру, хоче він цього чи ні.

— Як це вона не відповідає? — здивувався Фаш. — Ви ж дзвоните їй на мобільний? Я знаю, вона завжди носить його з собою. Колле намагався додзвонитись Софі ось уже кілька хвилин. Після розмови з директором відділу криптографії Фаш виглядав стурбовано. Поклавши слухавку, він наказав Колле негайно зв’язатися з агентом Неве. Але Софі не відповідала, і тепер Фаш шаленів, наче поранений тигр.

— Навіщо дзвонили з відділу криптографії? — ризикнув запитати Колле.

Фаш різко обернувся.

— Щоб сказати, що вони не знайшли жодного зв’язку з Драконовими дияволами й кульгавими святими.

— І все?

• Предыдущая
• 19/104
• Следующая