Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 37

• Предыдущая
• 37/104
• Следующая

— Біля посольства?

— Ні. На вокзалі. Вони купили два квитки. Потяг щойно рушив.

Фаш жестом показав Ґруарові, що той може йти. Тоді відвів Колле до найближчого алькова і стишеним голосом запитав:

— У якому напрямку?

— До Лілля.

— Це, мабуть, облудний маневр. — Фаш видихнув повітря, обдумуючи план дій. — Що ж, попередьте поліцію на наступній станції, нехай про всяк випадок зупинять і обшукають потяг. Залиште її авто на місці і поставте біля нього чергових у штатському — раптом вони надумають повернутися. Пошліть людей, хай обшукають усі вулиці довкола вокзалу на випадок, якщо вони втекли пішки. Від вокзалу відходять якісь автобуси?

— Не о цій порі, капітане. Зараз там тільки таксі.

— Чудово. Опитайте таксистів. Може, вони щось бачили. Тоді сконтактуйтеся з диспетчером таксі і перешліть опис утікачів. А я тим часом дзвоню до Інтерполу.

Колле здивувався.

— Ви хочете оголосити розшук?

Фаш знав, що це небажано, але не бачив іншого виходу.

Тенета треба розставити спритно й не випустити здобич.

Перша година після втечі завжди вирішальна. У першу годину поведінка втікачів ще передбачувана. їм завжди потрібно те саме. Транспорт, житло, гроші — «свята трійця». Інтерпол може вмить зробити всі ці три речі недоступними втікачам. Коли Інтерпол покаже по телебаченню фотографії Ленґдона й Софі та розішле їх до паризьких транспортних служб, готелів та банків, то в тих не залишиться шансів — вони не зможуть виїхати з міста, десь сховатися чи зняти з рахунку готівку так, щоб їх не впізнали. Переважно втікачі панікують, опинившись у такому становищі, і роблять якусь дурницю. Викрадають авто. Грабують крамницю. В розпачі розраховуються кредитною карткою. Хоч би яку помилку вони робили, їхнє місцеперебування швидко стає відоме місцевій владі.

— Йдеться тільки про Ленґдона, правильно я розумію? — запитав Колле. — Ви ж не здаватимете Софі Неве. Вона наш агент.

— Ще й як здам! — відрізав Фаш. — Який сенс здавати Ленґдона, якщо вона може робити за нього всю чорну роботу? Я маю намір проглянути її досьє: перевірити друзів, родину, особисті контакти — одне слово, всіх, до кого вона могла б звернутися по допомогу. Не знаю, що вона там собі думає, але все це коштуватиме їй дуже дорого! Самим звільненням вона не відбудеться!

— Мені залишатися на зв’язку чи теж зайнятися пошуками?

— Займіться пошуками. їдьте на вокзал і керуйте там усім. Даю вам карти в руки, але доповідайте мені про кожен крок.

— Слухаюсь, капітане. — Колле побіг виконувати наказ.

Фаш залишився стояти в алькові. За вікном виблискувала скляна піраміда, вогні відбивалися у збуреній вітром воді фонтанів. Вони прослизнули крізь пальці. Він наказав собі заспокоїтися.

Витримати тиск, який от-от застосує Інтерпол, навряд чи під силу навіть досвідченому агентові.

«Шифрувальниця і шкільний учитель? Та вони не протримаються навіть до світанку».

Густий лісистий парк, відомий як Булонський ліс, називали по-різному, однак справжні парижани знали його як «Сад земних утіх». Цей начебто схвальний епітет насправді означав протилежне. Усяк, хто бачив однойменне скандальне полотно Босха, розумів, у чому тут річ: ця картина, як і Булонський ліс, була порочна й сороміцька — рай для всіляких збоченців і фетишистів. Уночі на звивистих алеях парку з’являлися сотні лискучих тіл, які можна було найняти для земних утіх. Тут задовольняли найглибші, найпотаємніші бажання — чоловіків, жінок й усіх посередині між тими й тими.

Доки Ленґдон збирався з думками, щоб розповісти Софі про Пріорат Сіону, таксі в’їхало до Булонського лісу й рушило мощеною алеєю на захід. Ленґдон ніяк не міг зосередитися, бо на світло фар із темряви постійно виникали й демонстрували свої принади нічні мешканці парку. Ось попереду з’явилися дві напівоголені дівчинки-підлітки, вони кидали на таксі звабливі погляди. За ними стояв негр із пов’язкою на стегнах і неймовірно лискучою шкірою, він повернувся задом і порухав голими сідницями. Далі якась пишна- блондинка задерла міні-спідницю й показала, що насправді вона зовсім і не жінка.

О Боже, поможи! Ленґдон відвернувся від вікна й глибоко зітхнув.

— Розкажи мені про Пріорат Сіону, — попросила Софі.

Ленґдон кивнув. Важко було уявити менш відповідне тло для легенди, яку він збирався розповісти. З чого почати? Історія цього братства налічувала понад тисячу років... Це була дивовижна хроніка таємниць, шантажу, зради і навіть жорстоких тортур за наказом одного підступного папи.

— Пріорат Сіону, — почав Ленґдон, — заснував у Єрусалимі 1099 року французький король на ім’я Ґодфруа де Буйон одразу після того, як його військо захопило це місто.

Софі кивнула. Вона уважно ловила кожне слово.

— За легендою король Ґодфруа володів однією могутньою таємницею — цю таємницю його родина оберігала ще від часів Христа. Боячись, що з його смертю таємницю буде назавжди втрачено, він створив таємне братство — Пріорат Сіону — й доручив йому оберігати цю таємницю й передавати її від покоління до покоління. За роки перебування в Єрусалимі братство довідалося, що під руїнами храму Ірода, побудованого на останках іншого храму — царя Соломона, заховано важливі документи. Ці документи начебто підтверджували таємницю Ґодфруа і були такі «вибухові», що Церква не зупинилася б ні перед чим, аби заволодіти ними.

Софі начебто не дуже вірила.

— Братство вирішило, що ці документи треба видобути з-під руїн, хоч би скільки на це пішло часу, і зберігати довіку, щоби правда не вмерла. Для цього воно навіть створило окремий військовий підрозділ — групу з дев’яти рицарів, яку назвали орденом бідних рицарів Христа і храму Соломона. — Ленґдон на мить замовк. — їх більше знають як тамплієрів.

Софі ця назва була знайома.

Ленґдон досить часто читав лекції про тамплієрів і знав, що майже кожна людина на землі чула про них хоча б щось. Науковцям історія тамплієрів видавалася доволі темною: в ній факти так тісно переплелися з вигадкою, що встановити істину стало майже неможливо. І тепер Ленґдон боявся навіть згадувати про тамплієрів у своїх лекціях, бо це неминуче викликало шквал складних запитань, пов’язаних із різними легендами про цей таємничий орден.

Софі занепокоїлась:

— Ти кажеш, це Пріорат Сіону заснував орден тамплієрів, аби добути якісь таємні документи? Я думала, тамплієри з’явилися, щоб захищати Святу землю.

— Це типова помилка. Захист паломників був лише прикриттям, під яким тамплієри виконували свою місію. їхньою справжньою місією на Святій землі було добути документи з-під останків храму.

— І вони їх добули?

Ленґдон усміхнувся.

— Цього ніхто не знає напевно, але науковці сходяться на тому, що тамплієри таки справді знайшли щось під тими руїнами... Щось, що принесло їм неймовірне багатство й владу.

Ленґдон швидко виклав Софі загальноприйняту версію історії тамплієрів. Розповів, як ці рицарі з’явилися на Святій землі під час другого хрестового походу й пообіцяли королю Болдвіну II, що захищатимуть на шляхах паломників-християн. Тамплієри не отримували жодної платні й заприсяглися жити в бідності, вони лише сказали королю, що потребують хоч якогось житла, і попросили дозволу оселитися в стайнях під руїнами храму Ірода. Король задовольнив це прохання, і рицарі облаштувалися в своїй убогій оселі всередині розграбованої святині.

Тамплієри зовсім не випадково обрали собі таке незвичне житло, пояснив Ленґдон. Вони думали, що документи, які шукає братство, заховані глибоко під руїнами цього храму — під Святая Святих, де за легендою колись жив сам Господь Бог. Буквально в самому серці юдейської віри. Майже десятиріччя дев’ятеро рицарів жили серед руїн і таємно довбали твердий ґрунт у пошуках скарбу.

— І ти кажеш, вони щось знайшли? — запитала Софі.

— Стовідсотково, — підтвердив Ленґдон. Він розповів, як тамплієри довгих дев’ять років шукали скарб і нарешті таки знайшли. Із ним вони подалися до Європи, де їхній вплив умить зріс стократ.

• Предыдущая
• 37/104
• Следующая