Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 42

• Предыдущая
• 42/104
• Следующая

Софі витягла з кишені золотий ключ із вирізаними лазером зарубками і знову подивилась на екран. Під ним був трикутний отвір.

— Щось мені підказує, що ключ підійде, — зауважив Ленґдон.

Софі встромила ключ в отвір так, що весь його трикутний стрижень зник усередині. Очевидно, цей ключ не треба було повертати: брама відразу відчинилася. Софі відпустила гальма, і авто покотилося похилою доріжкою до наступної брами, біля якої теж був екран. Перша брама тим часом зачинилися, і вони опинилися в пастці, наче корабель у шлюзі.

Ленґдонові це відчуття не подобалося. «Сподіваймося, що друга брама теж відчиниться».

На другому екрані була вже знайома команда:

Софі встромила ключ, і брама миттю відчинилась. За кілька секунд вони вже котили цементованою доріжкою у саме черево банку.

Підземний гараж був невеликий, розрахований приблизно на дванадцять автомобілів, у ньому горіло тьмяне світло. У його протилежному кінці Ленґдон розгледів головний вхід до банку. Бетонною підлогою тягнувся червоний килимок, він вів до величезних дверей, неначе викутих із суцільного бруска металу.

«Ось вам подвійний зміст, — подумав Ленґдон. — Ласкаво просимо і водночас стороннім вхід заборонено».

Софі припаркувала авто поблизу входу й заглушила двигун.

— Зброю краще залиш тут.

«Із задоволенням», — подумав Ленґдон і поклав револьвер під сидіння.

Вони вийшли з авта й попрямували червоним килимком до сталевих дверей. Ці двері не мали клямки, але збоку на стіні був іще один трикутний отвір. Цього разу не давалося жодних вказівок.

— Нетямущим вхід заборонено, — сказав Ленґдон.

Софі нервово засміялась.

— Ходімо. — Вона вставила ключ в отвір, і двері з тихим гудінням відхилилися досередини. Софі й Ленґдон глянули одне на одного й увійшли. Двері відразу ж глухо зачинилися.

Такого інтер’єру, як у вестибюлі Депозитарного банку Цюриха, Ленґдонові ще не доводилось бачити. Якщо більшість банків в оздобленні своїх приміщень обмежувалися полірованим мармуром і гранітом, то тут стіни суцільно вкривав метал.

«Цікаво, хто в них дизайнер, — подумав Ленґдон. — “Еллайд Стіл”21?»

Софі теж була вражена. Вона з острахом роззиралася навколо.

Усюди був тільки сірий метал. Підлога, стіни, стійки, двері, навіть крісла у вестибюлі — усе наче відлите з металу. Враження це справляло незабутнє. Відвідувачам відразу ставало зрозуміло: вони заходять до сховища.

За стійкою стояв високий чоловік. Коли Софі з Ленґдоном увійшли, він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітно їм усміхнувся. Попри непомірно розвинуті м’язи й револьвер на поясі, у його голосі чулася вишукана ввічливість швейцарського службовця.

— Bonsoir, — привітав він гостей. — Добрий вечір. Чим можу допомогти?

Таке двомовне привітання було хитромудрим нововведенням у європейських закладах. Воно ні до чого не зобов’язувало і давало відвідувачеві змогу відповісти тією мовою, якою йому було зручніше. Але Софі не відповіла жодною. Вона просто виклала на стійку золотий ключ.

Чоловік подивився на нього й миттєво виструнчився.

— Так, звичайно. Ваш ліфт — у кінці коридору. Я зараз попереджу там когось, щоб вас зустріли.

Софі кивнула й забрала ключ.

— Котрий поверх?

Чоловік подивився на неї здивовано:

— Ключ сам визначить поверх, коли ви викличете ліфт.

Софі чарівно всміхнулась:

— Ай справді.

Охоронець подивився услід новоприбулим гостям. Він бачив, як вони підійшли до ліфта, встромили ключ в отвір на стіні, зайшли досередини й зникли з очей. Щойно двері ліфта зачинилися, він схопив телефон. Але він не збирався нікого попереджати про відвідувачів — у цьому не було потреби. Клерк, що чергував біля сейфів, отримував попередження автоматично, коли клієнт тільки-но встромляв ключ обіч першої брами назовні.

Натомість охоронець телефонував нічному менеджерові банку. Почувши гудки, він знову ввімкнув телевізор і втупився в екран. Сюжет новин, який він дивився, саме закінчувався. Але це не мало значення. Він іще раз подивився на два обличчя, про які йшлося в новинах.

— Слухаю, — почувся в слухавці голос менеджера.

— Маємо проблему.

— Що трапилось?

— Французька поліція розшукує двох людей.

— То й що?

— Обоє вони щойно увійшли до нашого банку.

Менеджер тихо вилаявся.

— Добре. Я вже дзвоню месьє Берне.

Охоронець поклав слухавку і набрав іще один номер. Цього разу — Інтерполу.

Ленґдон із подивом відчув, що ліфт, схоже, не піднімається, а летить донизу. Він не уявляв, на скільки поверхів вони опустилися під землю, коли двері ліфта нарешті розсунулися. Це йому було байдуже. Він був радий вийти на відкритий простір.

Тут на них уже чекали. Відразу біля ліфта стояв літній чоловік із приємною зовнішністю, одягнений у старанно випрасуваний фланелевий костюм, що зовсім не пасував до своєрідного інтер’єру цього закладу. У такому вбранні чоловік нагадував старомодного банкіра, що якимось дивом потрапив у світ високих технологій.

— Bonsoir, — привітався чоловік. — Доброго вечора. Якщо ваша ласка, йдіть за мною, s’il vous plait. — Не чекаючи відповіді, він повернувся і швидко покрокував вузьким металевим коридором.

Софі з Ленґдоном пройшли низкою коридорів, проминули кілька великих приміщень, заставлених комп’ютерами.

— Voici, — сказав їхній провідник, зупинившись перед сталевими дверима й розчиняючи їх. — Ось ми й прийшли.

Софі з Ленґдоном ступили в інший світ. Невеличка кімнатка, в якій вони опинилися, скидалася на розкішну вітальню якогось дорогого готелю. Металу тут не було й сліду, замість нього з’явилися східні килими, темні дубові меблі та м’які крісла. На широкому столі посеред кімнати стояли дві кришталеві склянки й відкрита пляшка пер’є, з якої ще йшли бульбашки. Поряд парував вишуканий срібний кавник.

«Усе працює, як годинник, — подумав Ленґдон. — Швейцарці в цьому неперевершені».

Чоловік із розумінням усміхнувся.

— Здається, це ваш перший візит до нас?

Софі, повагавшись, кивнула.

— Зрозуміло. Ключі часто передають у спадок, і клієнти, завітавши до нас уперше, переважно не знають, що й до чого. — Він показав на стіл із напоями. — Ця кімната у вашому розпорядженні на стільки часу, на скільки ви забажаєте.

— Ви сказали, ключі іноді передаються в спадок? — запитала Софі.

— Звичайно. Ваш ключ — це як швейцарський номерний рахунок, який часто успадковують із покоління в покоління. Для наших «золотих» рахунків найкоротший термін оренди сейфа — п’ятдесят років. Оплачується наперед. Тому сейфи часто переходять від одних членів родини до інших.

Ленґдон здивувався:

— Як ви сказали? П’ятдесят років?

— Щонайменше, — відповів клерк. — Звісно, ви можете орендувати сейф і на значно довший термін. Але стандартно, якщо впродовж п’ятдесяти років на рахунку немає жодних операцій, то вміст відповідного сейфа автоматично знищується. Розпочати процес доступу до вашого сейфа?

Софі кивнула.

— Будь ласка.

Чоловік обвів розкішну кімнату широким жестом.

— Ця кімната повністю у вашому розпорядженні. Як тільки я піду, ви можете залишатися тут, скільки вам заманеться, щоб оглянути чи змінити вміст вашого сейфа, який з’явиться... ось тут. — Він підвів їх до протилежної стіни, де до кімнати, граційно вигнувшись, заходив широкий конвеєр, схожий на той, з якого в аеропорту забирають багаж. — Устромляєте ключ ось у цей отвір. .. — Чоловік показав на великий екран біля конвеєра, під яким виднівся знайомий трикутний отвір. — Коли комп’ютер переконається в автентичності вашого ключа, введете номер рахунку, і ваша скринька автоматично підніметься сюди зі сховища внизу. Коли закінчите, покладіть скриньку знову на конвеєр, вставте ключ, і весь процес повториться у зворотному напрямі. Оскільки все тут автоматизовано, вам гарантовано повну конфіденційність. Навіть працівники цього банку не знають, ані що у вашій скриньці, ані кому вона належить. Якщо вам буде щось потрібно, просто натисніть кнопку виклику на столі в центрі кімнати.

• Предыдущая
• 42/104
• Следующая