Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 49

• Предыдущая
• 49/104
• Следующая

Ленґдон на мить завагався, не знаючи, як краще висловитись.

— Софі, ти розумієш: якщо це й справді той самий наріжний камінь і твій дідусь мав до нього доступ, то це означає, що він займав дуже високе становище в Пріораті Сіону. Очевидно, він належав до найвищої четвірки.

Софі зітхнула.

— Він і справді займав високе становище в якомусь таємному товаристві. Я це знаю напевно. Думаю, це був Пріорат Сіону.

Ленґдон здивувався.

— Ти знала, що він належав до якогось таємного товариства?

— Десять років тому я побачила щось таке, чого не повинна була бачити. Відтоді ми з ним не розмовляли. — Вона помовчала. — Дідусь не просто належав до найвищого ешелону... Гадаю, він був найголовнішим.

Ленґдон не міг у це повірити.

— Великим магістром? Але... як ти могла про це дізнатися?

— Я б не хотіла про це говорити. — Софі відвернулась. Ленґдон побачив на її обличчі рішучість і страждання.

Він був приголомшений. Жак Соньєр? Великий магістр? Попри всі неймовірні наслідки, що випливали з такого відкриття, Ленґдон мав дивне відчуття, що це було б цілком логічно. Зрештою, попередні великі магістри Пріорату теж були видатними громадськими діячами, відданими мистецтву. Доказ цього багато років тому знайшли в Паризькій національній бібліотеці, в паперах, які стали відомі під назвою «Les Dossiers Secrets».

Ці папери читав кожен історик, що цікавився Пріоратом Сіону, і кожен шукач Ґрааля. «Dossiers Secrets» значились у каталозі під номером 4° lml 249, їх автентичність не викликала сумнівів. Вони підтвердили те, що історики підозрювали вже віддавна: великими магістрами Пріорату свого часу побували Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо і, вже пізніше, Жан Кокто, відомий паризький художник.

То чом би й не Жак Соньєр?

Сумніви Ленґдона поглибшали, коли він подумав, що минулого вечора мав зустрітися із Соньєром. «Великий магістр Пріорату Сіону призначив мені зустріч. Навіщо? Щоб потеревенити про мистецтво? Малоймовірно». Але зрештою, якщо інтуїція Ленґдона не підводила, великий магістр Пріорату Сіону щойно передав онуці легендарний наріжний камінь і водночас наказав знайти Роберта Ленґдона.

Це неможливо збагнути!

При всій своїй багатій уяві Ленґдон не знаходив пояснення вчинкам Соньєра. Навіть якщо той думав, що його життя в небезпеці, то залишалося ж іще троє сенешалів, які теж знали таємницю, і це гарантувало безпеку Пріорату. Навіщо було Соньєрові так ризикувати і віддавати наріжний камінь онуці, тим паче що вони давно розірвали стосунки? І навіщо було втягувати в це Ленґдона... практично незнайомця?

«Якоїсь частини у цій складанці бракує», — подумав Ленґдон.

Але з відповідями, очевидно, доведеться почекати. Авто різко сповільнило рух, і Софі з Ленґдоном насторожились. Під шинами зашурхотів гравій. Навіщо він з’їжджає на узбіччя? Берне сказав, що вивезе їх якнайдалі за місто, де вони будуть у безпеці. Фургон тепер їхав повільно, очевидно, дуже нерівною дорогою. Софі стривожено подивилась на Ленґдона і поспішно замкнула скриньку з криптексом. Ленґдон знову прикрив її піджаком.

Фургон зупинився, але двигун не затих. Заскреготіли замки на задніх дверях. Коли вони відчинилися, Ленґдон із подивом побачив, що фургон стоїть посеред лісу, далеко від дороги. Підійшов Берне. Погляд напружений, в руці пістолет.

— Мені шкода, — мовив. — Але я не маю іншого вибору.

З пістолетом у руці Андре Берне мав доволі недоладний вигляд, але в очах у нього світилась рішучість, і Ленґдон відчув, що краще не випробовувати його терпіння.

— Пробачте, але я наполягаю, — сказав Берне, націливши зброю на них обох. — Поставте скриньку.

Софі притиснула скриньку до грудей.

— Ви ж сказали, що дідусь був вашим другом.

— Мій обов’язок — охороняти майно вашого діда, — відказав Берне. — Саме це я й роблю. А тепер поставте скриньку на підлогу.

— Дідусь залишив її мені! — заявила Софі.

— На підлогу! — наказав Берне і підніс пістолет.

Софі поставила скриньку біля ніг.

Ленґдон побачив, що дуло пістолета тепер повернулось до нього.

— А тепер ви, месьє Ленґдон, — сказав Берне, — принесіть скриньку мені. І майте на увазі, я прошу про це саме вас, тому що у вас я вистрелю, не вагаючись.

Ленґдон здивовано витріщився на банкіра.

— Навіщо ви це робите?

— А ви як думаєте? — роздратовано кинув Берне. Тепер в його голосі сильніше чувся французький акцент. — Я захищаю майно свого клієнта.

— Тепер ми ваші клієнти, — сказала Софі.

Обличчя Берне наче скам’яніло — дивне перетворення.

— Мадемуазель Неве, я не знаю, як саме ви роздобули цей ключ і номер рахунку, але цілком очевидно, що це ви зробили не чесним шляхом. Якби я знав раніше про всі ваші злочини, то нізащо не допоміг би вам вийти з банку.

— Я вже вам сказала, — мовила Софі, — ми не причетні до смерті мого діда!

Берне подивився на Ленґдона.

— А от по радіо сказали, що вас звинувачують у вбивстві не тільки Жака Соньєра, а й трьох інших чоловіків.

— Що?! — Ленґдон аж підскочив. Убили ще трьох чоловіків? Те, що вбивств було рівно три, вразило його більше, аніж те, що він головний підозрюваний. Троє сенешалів? Погляд Ленґдона впав на скриньку трояндового дерева. Якщо сенешалів убито, то Соньєр не мав виходу. Він мусив передати комусь наріжний камінь.

— Поліція все з’ясує, коли я вас здам, — сказав Берне. — Я вже й так занадто вплутав свій банк у це.

Софі подивилася на Берне з люттю.

— Щось не схоже, щоб ви збиралися здавати нас поліції! Тоді б ви відвезли нас назад до банку, а не тримали б тут під дулом.

— Ваш дід найняв мене з однією метою — щоб я тримав його майно в безпеці й подалі від сторонніх очей. Що б не було в цій скриньці, я не збираюся допустити, щоб вона стала доказом у поліцейському розслідуванні. Месьє Ленґдон, дайте мені скриньку.

Софі заперечливо похитала головою.

— Не слухай його.

Гримнув постріл, куля вцілила в стіну над головою Ленґдона. Фургон затрясся, об підлогу брязнула порожня гільза.

Чорт! Ленґдон завмер.

— Месьє Ленґдон, візьміть скриньку. — Зараз Берне говорив упевненіше.

Ленґдон підняв скриньку.

— А тепер дайте її мені. — Берне знову навів пістолет. Тепер він стояв одразу за заднім бампером, і його рука з пістолетом сягала аж усередину фургона.

Зі скринькою в руках Ленґдон рушив до відчинених дверей.

«Я мушу щось зробити! Не можу ж я отак узяти й віддати наріжний камінь!» Наблизившись до дверей, Ленґдон збагнув, що стоїть набагато вище від Берне, і гарячковито метикував, як скористатися цією перевагою. Пістолет Берне був приблизно на рівні його колін. «Може, спробувати вибити його ногою?» Але Берне, мабуть, відчув небезпеку і відступив на кілька кроків. Тепер він був недосяжний.

— Поставте скриньку біля дверей.

Почуваючись у безвиході, Ленґдон став навколішки і поставив цінну ношу на край фургона, просто перед відчиненими дверима.

— Тепер устаньте.

Ленґдон почав було вставати, але затримався, помітивши на підлозі біля акуратного порога фургона маленьку гільзу від кулі.

— Встаньте й відійдіть від скриньки.

Ленґдон затримався ще на якусь мить, розглядаючи металевий поріг. Тоді підвівся. А перед тим непомітно перекинув гідьзу через край фургона на вузеньку планку, що на неї заходили двері, Тоді випростався й відступив назад.

— Підійдіть до задньої стіни й поверніться до неї обличчям.

Ленґдон скорився.

Берне відчував, як шалено калатає в нього серце. Тримаючи пістолет у правій руці, лівою він потягнувся до скриньки, Виявилося, що вона надто важка. Потрібні обидві руки. Він знову подивився на своїх заручників і оцінив ризик. Обоє стояли за добрих п’ятнадцять футів від нього, всередині фургона, обличчям до стіни. Берне зважився. Він швидко поклав пістолет на бампер, узяв двома руками скриньку, поставив на землю й одразу знову схопив пістолет. Жоден із заручників ані поворухнувся.

• Предыдущая
• 49/104
• Следующая