Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 64

• Предыдущая
• 64/104
• Следующая

Якщо Фаш тепер зрозумів, що помилився, то цілком очевидно, чому він наказав Колле чекати. Останнє, чого не вистачало Фашеві, — це щоб Колле штурмував приватний маєток невинного британця і погрожував Ленґдонові зброєю.

До того ж, думав Колле, якщо Ленґдон невинний, то це пояснює один із найбільших парадоксів цієї справи — чому Софі Неве, онука убитого, допомогла підозрюваному втекти. Це мало б сенс, лише якби Софі твердо знала, що Ленґдона звинувачують помилково, Фаш же висунув усі можливі пояснення такого дивного вчинку Софі — навіть те, що вона, як єдина спадкоємиця Соньєра, умовила свого таємного коханця Роберта Ленґдона вбити Соньєра, щоб швидше заволодіти спадком. А Соньєр міг це запідозрити і тому залишив поліції повідомлення: «P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона». Але Колле в цю версію не вірив. Софі Неве мала надто твердий характер, щоб вплутатися в таку гидку історію.

— Лейтенанте! — до нього біг один із агентів. — Ми знайшли якесь авто.

Колле пішов за агентом. Приблизно за п’ятдесят ярдів від брами той показав на протилежний бік дороги. Там за кущами стояло чорне «ауді». Помітити його було майже неможливо. На ньому був знак, який свідчив, що це авто взяли напрокат. Колле торкнувся капота. Ще теплий. Навіть гарячий.

— Мабуть, на цьому авті Ленґдон і приїхав сюди, — припустив Колле. — Подзвоніть до компанії, якій воно належить. Поцікавтесь, чи його не викрали.

— Слухаюсь, капітане.

Інший агент знаком підкликав Колле до огорожі.

— Лейтенанте, гляньте-но сюди. — Він дав йому бінокль нічного бачення. — Он на ті зарості нагорі під’їзної алеї.

Колле спрямував бінокль на вершину пагорба і підкрутив регулятори. Поступово зеленуваті обриси набули чіткості. Він навів бінокль на кінець під’їзної алеї і нарешті побачив зарості, про які казав агент. Дивина та й годі! Там, прихований за вічнозеленими деревами, стояв броньований фургон. Ідентичний із тим, який Колле кілька годин тому випустив із Депозитарного банку Цюриха. Колле молив Бога, щоб це було просто збігом, хоч насправді знав, що таких збігів не буває.

— Тепер зрозуміло, — сказав агент, — як Ленґдон і Неве вийшли з банку.

Колле не міг вимовити ані слова. Він згадав водія броньовика, якого спинив на виїзді з банку. «Ролекс» у нього на зап’ястку. Те, як він рвався їхати. «А я так і не перевірив, що в нього у фургоні».

Наступної миті Колле збагнув, що, очевидно, хтось у банку збрехав поліції про те, що Ленґдон і Софі вже пішли, а тоді допоміг їм утекти. Але хто? І навіщо? Колле подумав: може, це причина того, що Фаш наказав чекати? Може, Фаш зрозумів, що до цієї справи причетні ще якісь люди, а не тільки Ленґдон і Софі? Але якщо Ленґдон і Неве приїхали на броньовику, то хто ж приїхав на «ауді»?

За сотні миль на південь над Тірренським морем летів маленький «Бічкрафт», що виконував чартерний рейс до Парижа. Хоч політ відбувався плавно, єпископ Арінґароса стискав у руках поліетиленовий пакет, знаючи, що його будь-якої миті може знудити. Розмова з Парижем виявилась зовсім не такою, як він очікував.

Арінґароса сидів сам у невеличкому салоні літака і крутив на пальці золотий перстень, намагаючись подолати безмежний страх і відчай. Усе в Парижі пішло не так, як слід. Єпископ заплющив очі і подумки помолився, щоб Безу Фашеві вдалося все владнати.

Тібінґ сидів на канапі, тримав на колінах скриньку і милувався вигадливою інкрустацією на кришці. «Це найдивовижніша й найчарівніша ніч у моєму житті».

— Відкрийте її, — шепнула Софі. Вона і Ленґдон стояли поряд. Тібінґ усміхнувся. «Не квапте мене». Він шукав наріжний камінь понад десять років, тож тепер хотів насолодитися кожною часточкою цієї прекрасної миті. Вій провів долонею по дерев’яній кришці, відчуваючи пальцями контури інкрустації.

— Троянда... — прошепотів він. Троянда — це Марія Магдалина і Святий Ґрааль. Троянда, або ж роза, — це компас, що вказує шлях. Тібінґ почувався дурнем. Роками він обходив собори й церкви по всій Франції, платив за доступ у закриті місця, оглянув сотні арок під вікнами-розетками у пошуках наріжного каменя. La clef de voute — наріжний камінь під знаком Троянди.

Він повільно підняв кришку.

Ледь побачивши те, що лежало у скрйньці, Тібінґ зрозумів: це справді наріжний камінь. Він зачудовано дивився на кам’яний циліндр, утворений із п’яти дисків із літерами. Цей предмет здавався йому на диво знайомим.

— Він створений за проектом із щоденників да Вінчі, — сказала Софі. — Дідусь вирізав їх задля розваги.

Ну звичайно! Тібінґ бачив ці схеми й ескізи. Ключ, що веде до Ґрааля, лежить усередині цього каменя. Тібінґ обережно витягнув важкий криптекс із скриньки. Він не мав гадки, як відкрити цей циліндр, однак відчував, що в ньому захована сама його доля. У моменти відчаю Тібінґ, бувало, замислювався, чи справа, якій він присвятив життя, колись увінчається успіхом. Тепер ці сумніви розвіялися раз і назавжди. Він наче чув слова, що долинали із глибини століть... Вони були основою легенди про Ґрааль:

Неймовірно, але сьогодні ключ до таємниці Ґрааля сам прийшов до його оселі.

Доки Софі й Тібінґ сиділи з криптексом і розмовляли про оцет, диски з літерами і розмірковували, яким би міг бути пароль, Ленґдон переніс скриньку на добре освітлений стіл, аби краще її оглянути. Тібінґ щойно сказав дещо, що не йшло йому з голови.

Ключ до Ґрааля захований під знаком Троянди.

Ленґдон підніс скриньку до світла й уважно оглянув інкрустацію. Хоч його знання в галузі мистецтва не поширювались на вироби з дерева чи інкрустовані меблі, він пригадав знамениту кахельну стелю іспанського монастиря неподалік Мадрида. Будівля простояла три століття, коли раптом зі стелі почали відпадати плитки, а під ними виявились сакральні тексти, що їх колись надряпали на штукатурці монахи.

Ленґдон знову подивився на троянду.

Якийсь звук у коридорі змусив Ленґдона обернутися. Але він не побачив нічого, крім невиразних тіней. Мабуть, це пройшов слуга Тібінґа. Ленґдон знову схилився над скринькою. Він провів пальцями по гладких краях троянди, розмірковуючи, чи не можна якось її витягнути. Але інкрустація була припасована бездоганно. Він сумнівався, що зможе пропхати в щілину навіть лезо бритви.

Ленґдон відчинив скриньку й уважно оглянув внутрішній бік кришки. Поверхня була абсолютно гладка. Тоді він повернув її до світла під іншим кутом і помітив у самому центрі малесеньку дірку. Ленґдон опустив кришку й оглянув інкрустацію. Зверху дірки не було.

Отже, вона не наскрізна.

Залишивши скриньку на столі, він роззирнувся і побачив на іншому столі папери, з’єднані скріпкою. Ленґдон зняв скріпку, повернувся до скриньки, відчинив її і ще раз уважно подивився на отвір. Тоді обережно розігнув скріпку й устромив один кінець й отвір. Легко натиснув. Зусиль докладати не довелося. Він почув, як щось тихо вдарилось об стіл. Ленґдон опустив кришку і побачив шматочок дерева завбільшки як частинка складанки. Дерев’яна троянда відірвалась від кришки і випала на стіл.

Занімілий, Ленґдон дивився на те місце на кришці, де щойно красувалась троянда. Там, у заглибині, чиєюсь вправною рукою було вигравірувано чотири рядки тексту. Мовою, якої Ленґдон іще зроду не бачив.

«Літери наче схожі на семітські, — подумав він, — однак я не впізнаю цієї мови!»

Раптом він почув за спиною якийсь рух, але повернутися не встиг. Сильний удар у потилицю повалив його на коліна.

Коли він падав, йому на мить здалося, що він бачить над собою білого привида з пістолетом у руках. А тоді все потонуло в мороці.

Хоч Софі Неве вже давно працювала в правоохоронних органах, до сьогодні їй не доводилось потрапляти під дуло пістолета. Неймовірно: пістолет, що тепер був націлений на неї, стискала бліда рука здоровенного альбіноса з довгим білим волоссям. Він мав червоні очі, і його погляд вселяв жах: здавалося, це дивиться сам сатана. Одягнений у шерстяну рясу і підперезаний мотузкою, альбінос нагадував середньовічного клірика. Софі не уявляла, хто б це міг бути, але раптом подумала, що, можливо, Тібінґ і має рацію, припускаючи, що за цим усім стоїть Церква.

• Предыдущая
• 64/104
• Следующая