Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 67

• Предыдущая
• 67/104
• Следующая

Ремі тим часом освоївся на незвичній дорозі і збільшував швидкість. Авто з плескотом переїхало якусь калюжу, виїхало на пагорб і знову покотилося донизу.

— Роберте, будь ласка, подайте-но мені он той телефон. — Тібінґ показав на телефон на панелі керування. Ленґдон зняв його й передав Тібінґові. Той набрав якийсь номер і чекав досить довго, доки хтось відповів. — Річарде? Я тебе розбудив? Ну звісно, розбудив, дурне запитання. Пробач, у мене виникла невеличка проблема. Я трохи нездужаю, і нам із Ремі треба на острови, щоб я підлікувався. Власне кажучи, просто зараз. Пробач, що не попередив тебе завчасно. Ти міг би приготувати «Елізабет» хвилин за двадцять? Знаю, зроби все можливе. До зустрічі. — Він відімкнувся.

— Елізабет? — здивувався Ленґдон.

— Мій літак. Коштував мені, як викуп за королеву.

Ленґдон розвернувся всім тілом і витріщився на Тібінґа.

— А що? — мовив той. — Не можете ж ви обоє Залишатися у Франції, коли у вас на хвості сидить вся судова поліція. У Лондоні буде безпечніше.

Софі теж обернулась до Тібінґа.

— Гадаєте, нам треба втікати з країни?

— Друзі, в цивілізованому світі я маю значно більше впливу, ніж тут, у Франції. До того ж за легендою Ґрааль заховано в Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, то напевно знайдемо карту, яка підтвердить, що ми рушили в правильному напрямку.

— Допомагаючи нам, ви дуже ризикуєте, — зауважила Софі. — Французька поліція вам цього не подарує.

Тібінґ презирливо відмахнувся.

— Із Францією покінчено. Я переїхав сюди, щоб знайти наріжний камінь. І от він знайшовся. Тепер мені начхати, чи я ще колись побачу Шато Віллет.

Софі вагалась.

— Але як ми пройдемо через контроль в аеропорту?

Тібінґ усміхнувся.

— Я літаю з Ле Бурже — президентського аеродрому, тут неподалік. Французькі лікарі шарпають мені нерви, тож кожні два тижні я літаю на лікування до Англії. І в обох кінцях оплачую деякі привілеї. Коли піднімемось у повітря, ви вирішите, чи хочете, щоб нас зустрів хтось із американського посольства.

Ленґдон вже не мав ніякого бажання зв’язуватися з посольством. Тепер він міг думати лише про наріжний камінь, про напис під трояндою і про те, чи все це врешті-решт приведе їх до Ґрааля. Він розмірковував, чи й справді наріжний камінь, як зауважив Тібінґ, лежить у Британії. Так говорили найновіші легенди. Навіть Авалон, міфічний острів короля Артура, що згадується в легендах про Ґрааль, тепер уважають не чим іншим, як Ґластонбері, що в Англії. Утім, де б не був Ґрааль, Ленґдон ніколи не припускав, що насправді шукатиме його. Документи Санґріл. Правдива історія Ісуса Христа. Могила Марії Магдалини, Ленґдонові раптом здалося, що цієї ночі він опинився в якійсь химерній реальності, у бульбашці, де знайомий світ його не досягав.

— Сер! — запитав Ремі. — Ви справді думаєте назавжди повернутися до Англії?

— Ремі, тобі нема чого непокоїтись, — запевнив Тібінґ. — Якщо я й повертаюся у володіння її величності, це не означає, що я готовий до кінця днів ґвалтувати свій смак сосисками й картопляним пюре. Сподіваюся, ти переїдеш до мене. Я маю намір купити гарну віллу десь у Девонширі, і ми одразу переправимо туди всі твої пожитки. Це чудова пригода, Ремі. Чуєш? Пригода!

Ленґдон не стримався й усміхнувся. Тібінґ так захоплено описував своє тріумфальне повернення до Британії, що Ленґдон і сам заразився його завзяттям.

Він відвернувся до вікна і розсіяно дивився на кущі обіч дороги, чудні у жовтому світлі протитуманних фар. Бічне дзеркало скосилось від ударів гілок, і Ленґдон побачив у ньому Софі, що спокійно сиділа ззаду. Він довго дивився на неї, і раптом його огорнула радість. Попри всі сьогоднішні неприємності, Ленґдон був вдячний долі, що звела його з такими чудовими людьми.

За кілька хвилин, наче відчувши на собі його погляд, Софі нахилилась і поклала йому руки на плечі.

— Все гаразд?

— Так, — відповів Ленґдон. — Більш-менш.

Софі знову відкинулась на спинку сидіння, і Ленґдон помітив, як на її обличчі промайнула ледь уловима усмішка. А тоді збагнув, що й сам усміхається.

Сайлас, затиснутий у багажнику «рейндж-ровера», ледве дихав. Руки йому закрутили за спину й міцно прив’язали до ніг господарською мотузкою та скотчем. На кожній вибоїні затерплі плечі пронизував гострий біль. Щастя, що його недруги хоча б зняли волосяницю. Рот був заклеєний скотчем, тож дихати він міг лише носом, який поступово забивався пилюкою. Сайлас почав кашляти.

— Здається, він задихається, — зауважив водій-француз.

Англієць, який ударив Сайласа милицею, обернувся і холодно подивився на нього.

— Твоє щастя, що ми, британці, судимо про вихованість людини не за її співчуттям до друзів, а за співчуттям до ворогів. — Британець простягнув руку й різко зірвав скотч, що заліплював Сайласові рот.

Губи йому наче обпалило вогнем, зате в легені нарешті полилося блаженне повітря.

— На кого ти працюєш? — суворо запитав британець.

— Я виконую Божу справу, — відрізав Сайлас, пересилюючи біль у розбитій щелепі.

— Ти належиш до «Опус Деї», — мовив британець. Це не/було запитанням.

— Тебе це не стосується.

— Навіщо «Опус Деї» наріжний камінь?

Сайлас не мав наміру відповідати. Наріжний камінь вів до Святого Ґрааля, а Святий Ґрааль був ключем до захисту віри.

«Я виконую Божу справу. “Шлях” у небезпеці».

Тепер, лежачи в багажнику, зв’язаний по руках і ногах, Сайлас боявся, що підвів Учителя і єпископа без надії реабілітуватися. Він навіть не мав змоги зателефонувати їм і розповісти про останні жахливі події. Наріжний камінь у ворогів! Вони знайдуть Ґрааль першими! У задушливій темряві Сайлас почав молитися. Біль, що терзав його тіло, додавав жару молитві.

«Чудо, Боже милосердний! Зроби чудо!» Сайлас аж ніяк не міг знати, що за кілька годин чудо станеться.

— Роберте! — Софі досі дивилась на нього. — Чому в тебе такий дивний вираз обличчя?

Ленґдон обернувся до неї, усвідомивши, що міцно стискає зуби, а серце його дико калатає. Йому спала на думку неймовірна здогадка. Невже й справді все пояснюється так просто?

— Софі, дозволь скористатися твоїм телефоном.

— Зараз?

— Здається, я щось зрозумів.

— Що?

— Скажу за хвильку. То дай телефон.

Софі, схоже, стривожилась.

— Не думаю, що Фаш прослуховує, але, про всяк випадок, намагайся вкластись у хвилину. — Вона простягнула йому телефон.

— Як дзвонити до Сполучених Штатів?

— Мусиш перевести оплату на адресата. Мій пакет не охоплює трансатлантичних дзвінків.

Ленґдон набрав «нуль», усвідомлюючи, що в наступні шістдесят секунд, можливо, одержить відповідь на запитання, що не давало йому спокою цілу ніч.

Нью-йоркський редактор Джонас Фокман щойно ліг спати, як задзвонив телефон. «Трохи запізно для дзвінків», — невдоволено подумав він і взяв слухавку.

Почувся голос оператора:

— Чи погоджуєтесь ви оплатити дзвінок від Роберта Ленґдона?

Здивований, Джонас увімкнув світло.

— Гм... так, звичайно.

У слухавці клацнуло.

— Джонасе?

— Роберте? Мало того, що ти мене будиш, то ще й хочеш, щоб я за це платив?

— Пробач, Джонасе, — сказав Ленґдон. — Я говоритиму дуже коротко. Мені справді треба терміново дещо дізнатися. Той рукопис, що я тобі дав. Чи ти...

— Роберте, вибач. Знаю, я обіцяв віддати його тобі вже з правками цього тижня, але в мене прірва роботи. У понеділок ти його одержиш, обіцяю.

— Я не про редактуру. Скажи, ти відсилав його комусь для реклами без мого відома?

Фокман завагався. Останній рукопис Ленґдона — екскурс в історію вшановування богині — містив кілька розділів про Марію Магдалину, які могли дуже збентежити читацьку аудиторію. Хоч увесь матеріал підкріплювався вагомими доказами і містив посилання на інших авторів, Фокман не мав наміру видавати цю книжку без хоча б кількох схвальних відгуків видатних істориків і мистецтвознавців. Тож він обрав десять відомих імен науковців і розіслав їм усім частини рукопису із ввічливим проханням написати короткий відгук для обкладинки. З досвіду Фокман знав: більшість людей залюбки на це погоджується, щоб тільки побачити своє ім’я на книжці, хай і чужій.

• Предыдущая
• 67/104
• Следующая