Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 79

• Предыдущая
• 79/104
• Следующая

— Ми з ним навіть не були знайомі.

— То й що? Мені здається, ти зробив усе, чого він хотів: допоміг мені знайти наріжний камінь, розповів про Санґріл, пояснив суть того ритуалу в підземеллі. — Вона помовчала. — Сьогодні дідусь став мені ближчий, ніж був усі ці роки. Знаю, його б це дуже потішило.

Удалині крізь ранкову мряку почав вимальовуватися Лондон. Колись над цим пейзажем височіли Біґ-Бен і Тауерський міст, а тепер їх замінило «Око Мілленіуму» — величезне ультрасучасне оглядове колесо заввишки п’ятсот футів, з якого відкривалась захоплива панорама міста. Одного разу Ленґдон спокусився на цей атракціон, але оглядові кабіни нагадали йому запечатані саркофаги, і він вирішив залишатися на землі і милуватися містом з берегів Темзи, де гуляв свіжий вітерець.

Ленґдон відчув, що рука Софі стискає його коліно. Це вивело його із задуми. Софі дивилась на нього своїми зеленими очима і щось говорила.

— А як ти вважаєш, що нам слід зробити з документами Санґріл, якщо ми їх знайдемо? — пошепки запитала вона.

— Що я вважаю — не має значення, — відповів Ленґдон. — Твій дідусь віддав криптекс тобі. Роби те, що тобі підказує серце. Те, чого хотів би твій дідусь.

— Мені цікаво знати твою думку. Очевидно, в твоєму рукописі було щось таке, що викликало в дідуся повагу й довіру до тебе. Він призначив тобі зустріч. Це велика рідкість.

— Можливо, він хотів сказати мені, що я все написав неправильно.

— Навіщо б він казав мені знайти тебе, якби йому не імпонували твої ідеї? У рукописі ти висловився за те, щоб документи Санґріл оприлюднити чи щоб залишити все, як є?

— Ні за те, ні за інше. Я взагалі про це не висловлювався. У рукописі йдеться про символіку священної жіночності — я простежив її іконографію з найдавніших часів до наших днів. У жодному разі я не натякав, що знаю, де Ґрааль, і не казав, чи треба ці документи оприлюднити.

— Але ж ти пишеш про це книжку, отже, хочеш поділитися інформацією.

— Є величезна різниця між тим, щоб гіпотетично розглядати альтернативну історію Христа і... — він замовк.

— І чим?

— І тим, щоб показати світові тисячі давніх документів, які засвідчують, що Новий Завіт — це брехня.

— Але ж ти сам сказав мені, що Новий Завіт ґрунтується на вигадках.

Ленґдон усміхнувся.

— Софі, кожна віра на землі ґрунтується на вигадці. У цьому суть віри — прийняття того, що ми вважаємо істиною, того, чого не можемо довести. У кожній релігії Бога описують за допомогою метафор, алегорій і перебільшень — усі, від давніх єгиптян до сучасних недільних церковних шкіл. Метафори допомагають нашому розумові прийняти неприйнятне. Проблеми з’являються, коли ми починаємо тлумачити власні метафори буквально.

— Отже, ти за те, щоб документи Санґріл довіку залишалися там, де є?

— Я історик. Я проти знищення будь-яких документів, і я б хотів, щоб релігієзнавці мали більше інформації, аби скласти правильне уявлення про виняткове життя Ісуса Христа.

— Виходить, ти проти і того, й іншого.

— Та невже? Біблія — це непорушний дороговказ для мільйонів людей на планеті. Так само, як Коран, Тора і буддистський Канон — дороговкази для людей інших релігій. Якби ти чи я могли викопати десь інформацію, що суперечила б священним історіям ісламу, юдаїзму, буддизму, поганських вірувань, то чи варто було б нам це робити? Чи мали б ми розмахувати прапором і казати буддистам: ми маємо доказ того, що Будда з’явився не з квітки лотоса? Або що Ісуса народила не Непорочна Діва в буквальному сенсі? Хто по-справжньому розуміє свою віру, розуміє також і те, що ці історії метафоричні.

Софі, схоже, з цим не погоджувалась.

— Мої друзі, щирі католики, дійсно вірять, що Ісус справді ходив по воді, справді перетворював воду на вино і що Його народила справді Непорочна Діва.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Ленґдон. — Релігійні алегорії стали частиною нашої дійсності. Мільйонам людей вони додають сили і допомагають стати кращими.

— Але виходить, що їхня реальність — ілюзія.

Ленґдон хмикнув.

— Не більша ілюзія, ніж реальність криптографа-математика, який вірить в уявне число «і», бо воно допомагає йому розгадувати коди.

Софі насупилась.

— Це не чесно.

Вони помовчали.

— То про що ти запитувала? — перепитав за мить Ленґдон.

— Не пам’ятаю.

Він усміхнувся.

— Спрацьовує завжди.

Годинник із Мікі-Маусом показував майже пів на восьму, коли Ленґдон, Софі й Тібінґ вийшли з лімузина на Іннер-Темпль-лейн і, обминувши кілька будинків, опинилися на невеличкому дворику перед церквою Темпля. Стіни з грубого каменю блищали під дощем, десь нагорі туркотіли голуби.

Церква Темпля побудована повністю з канського каменю. Ця незвична кругла споруда з дивовижним фасадом, вежею в центрі і довгим нефом з одного боку більше нагадує військову фортецю, аніж храм. Церкву освятив 10 лютого 1185 року Гераклій, патріарх Єрусалимський, і вона пережила вісім століть політичних баталій, велику лондонську пожежу, Першу світову війну і серйозно постраждала лише 1940 року від запальних бомб німецьких військово-повітряних сил. Після війни її повністю відбудували.

«Простота кола, — думав Ленґдон, милуючись церквою, яку бачив уперше. — Архітектура грубувата й проста, більше нагадує римський замок Сант-Анджело, аніж вишуканий пантеон. Прямокутна прибудова праворуч псує весь вигляд, однак анітрохи не приховує первинної поганської форми цієї споруди».

— Сьогодні субота, і ще дуже рано, — сказав Тібінґ і пошкутильгав до входу, — тож сподіваюся, служби зараз не буде.

Вхід до церкви був кам’яною нішею, у глибині якої виднілись великі дерев’яні двері. Ліворуч від дверей висіла зовсім недоречна тут дошка оголошень із розкладом концертів і служб.

Ознайомившись із графіком роботи церкви, Тібінґ стурбовано наморщив чоло.

— Вони відчиняться для туристів аж через дві години. — Він підійшов до дверей і потягнув за клямку. Двері не відчинялись. Тібінґ припав вухом і прислухався. За мить на його обличчі з’явилась хитра усмішка. Він показав на дошку оголошень. — Роберте, гляньте-но, будь ласка, хто цього тижня проводить служби?

Хлопчик-служка вже майже закінчив чистити пилососом підлогу, коли в двері церкви хтось постукав. Він не звернув уваги. Отець Харві Новлз мав власні ключі і повинен був прийти лише за пару годин. Це, мабуть, якийсь допитливий турист або жебрак. Хлопчик далі чистив підлогу, але стукіт не припинявся. «Ви що, не вмієте читати?» При вході чітко було написано, що в суботу церква відчиняється о пів на десяту. Хлопчик продовжував займатися своєю справою.

Раптом стукіт перетворився на гучне гримання, наче хтось гамселив по дверях металевою палицею. Хлопчина вимкнув пилосос і сердито попрямував до дверей. Відсунув засувку і широко їх розчинив. На порозі стояло троє людей. «Туристи», — не-задоволено подумав він.

— Ми відчиняємось о пів на десяту.

Дебелий чоловік на милицях, очевидно лідер серед прибулих, виступив уперед.

— Я сер Лі Тібінґ, — він мав вишукану аристократичну вимову. — Як ви, очевидно, знаєте, я супроводжую сера Крістофера Рена Четвертого з дружиною. — Він відійшов убік, і хлопчик побачив привабливу пару. Жінка мала м’які риси обличчя і розкішне каштанове волосся. Чоловік був високий, темноволосий, і хлопцеві видалося, що він уже десь його бачив.

Він розгубився. Сер Крістофер Рен був найзнаменитішим покровителем церкви. Це він оплатив усі реставраційні роботи після великої лондонської пожежі. Хлопець знав, що сер Крістофер Рен помер на початку вісімнадцятого століття.

— Е-е... велика честь познайомитися з вами...

Чоловік на милицях насупився.

— Ваше щастя, що ви нічого не продаєте, молодий чоловіче, бо говорите ви не дуже переконливо. Де отець Новлз?

— Сьогодні субота. Він прийде пізніше.

Незнайомець ще більше спохмурнів.

• Предыдущая
• 79/104
• Следующая