Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 81

• Предыдущая
• 81/104
• Следующая

Відчуваючи пекуче тепло тепер уже в усьому тілі, Сайлас ще дужче заплющив очі, твердо вирішивши, що не хоче йти з життя з образом свого вбивці перед очима. Натомість він уявив молодого єпископа Арінґаросу — як той стоїть біля маленької церковки в Іспанії... тієї, яку вони разом побудували власними руками. «Початок мого життя».

Сайлас мав таке відчуття, наче його тіло палає у вогні.

— Ось, випий, — пошепки сказав чоловік у смокінгу із помітним французьким акцентом. — Це допоможе відновити кровообіг.

Здивований Сайлас розплющив очі. Крізь імлу він побачив чоловіка із склянкою в руці, що схилився над ним. На підлозі лежав ніж без краплини крові, поряд із ним — купа зім’ятих обрізків скотчу.

— Випий, — повторив чоловік. — Тобі боляче від того, що кров знову потекла до твоїх м’язів.

Тепер пульсуючий біль змінився пощипуванням і поколюванням. Горілка була огидна на смак, але він випив і відчув вдячність до свого рятівника. Цієї ночі Сайласові не дуже щастило, але врешті-решт одним чудодійним жестом Бог усе змінив.

«Бог мене не покинув».

Сайлас знав, як назвав би це єпископ Арінґароса.

Божим втручанням.

— Я хотів звільнити тебе раніше, — сказав слуга, наче вибачаючись, — але це було неможливо. Спочатку поліція прибула до Шато Віллет, потім до Біггін-хілл... Це перша нагода. Ти ж розумієш, Сайласе?

Сайлас відсахнувся:

— Ти знаєш, як мене звуть?

Слуга всміхнувся.

Сайлас сів, розтираючи затерплі м’язи. Він був спантеличений, вдячний і розгублений одночасно.

— Ти що... Учитель?

Ремі розсміявся і похитав головою.

— Якби ж то я мав стільки влади! Ні, я не Учитель. Я, як і ти, служу йому. Але Учитель тебе хвалить. Мене звати Ремі.

Сайлас іще більше здивувався:

— Не розумію... Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь до твого будинку?

— Не до мого. До будинку найвідомішого в світі історика і знавця Ґрааля сера Лі Тібінґа.

— Але й ти там живеш. Дивно...

Ремі усміхнувся, схоже, його мало турбував цей очевидний збіг.

— Це було цілком прогнозовано. Роберт Ленґдон заволодів наріжним каменем, і йому була потрібна допомога. Де йому ще було шукати притулку, як не в будинку Лі Тібінґа? Через те, що й я там живу, Учитель, власне, й звернувся до мене. — Він помовчав. — Звідки, ти думаєш, Учитель стільки знає про Ґрааль?

Нарешті до Сайласа дійшло, і він занімів. Учитель завербував слугу, який мав доступ до всіх матеріалів сера Лі Тібінґа. Геніально!

— Я маю тобі ще багато чого розповісти, — сказав Ремі і вручив Сайласові заряджений геклер-і-кох. Тоді пройшов уперед і витяг із бардачка маленький, завбільшки з долоню, револьвер. — Але спершу мусимо зробити одну справу.

Капітан Фаш зійшов з трапа транспортного літака в Біггін-хілл і недовірливо слухав розповідь головного інспектора кентської поліції про те, що відбулося в ангарі Тібінґа.

— Я особисто обшукав літак, — твердив інспектор, — там не було нікого. — В його тоні з’явилися сердиті нотки. — І якщо сер Лі Тібінґ висуне проти мене звинувачення, то, мушу сказати, я...

— Ви допитали пілота?

— Звісно, ні. Він француз, і наші повноваження...

— Покажіть мені літак.

Увійшовши до ангара, Фаш майже одразу почув незвичний запах крові на бетонній підлозі поблизу того місця, де стояв лімузин. Фаш підійшов до літака і голосно постукав по корпусу.

— Капітан французької судової поліції! Відчиніть двері!

Переляканий до смерті пілот відчинив двері і спустив трап.

Фаш піднявся й зайшов усередину. За якісь три хвилини за допомогою зброї він домігся повного зізнання, зокрема й опису зв’язаного монаха-альбіноса. Крім того, він дізнався, що Ленґдон і Софі залишили щось у сейфі на борту літака — якусь дерев’яну скриньку. Пілот сказав, що не знає, що в цій скриньці, однак зауважив, що протягом усього польоту до Лондона Ленґдон із нею не розлучався.

— Відімкніть сейф, — наказав Фаш.

Пілот запанікував:

— Я не знаю коду!

— Кепсько. А я збирався натомість не позбавляти вас ліцензії...

Пілот у відчаї заламав руки.

— Я знаю тут декого з технічних працівників. Може, вони зможуть його просвердлити?

— Даю вам півгодини.

Пілот схопив телефон.

Фаш пройшов у хвіст літака і налив собі випити. Був ранок, але він відучора іще не лягав, тож навряд чи можна було вважати це випиванням до полудня. Він упав на розкішне м’яке сидіння, заплющив очі і спробував проаналізувати становище. «Промах кентської поліції може дорого мені обійтися». Тепер усі кинулися на пошуки чорного лімузина марки «ягуар».

У Фаша задзвонив телефон. «Ні хвилини спокою», — подумав він.

— Алло!

— Я лечу до Лондона. — Це був єпископ Арінґароса. — Буду за годину.

Фаш різко випрямився.

— Я думав, ви летите до Парижа.

— Я дуже непокоюсь і змінив плани.

— Не варто було цього робити.

— Ви знайшли Сайласа?

— Ні. Люди, що його захопили, вислизнули з рук кентської поліції до мого прибуття.

Голос Арінґароси задзвенів гнівом.

— Ви запевняли мене, що не випустите їх із літака!

Фаш стишив голос.

— Єпископе, з уваги на ваше становище, не раджу вам сьогодні випробовувати моє терпіння. Я зроблю все, щоб якнайшвидше знайти Сайласа та інших. У якому аеропорту ви приземляєтесь?

— Хвильку. — Арінґароса прикрив слухавку, і за мить заговорив знову. — Пілот просить дозволу на посадку в Хітроу. Я єдиний пасажир на борту, але ми змінили маршрут уже в повітрі.

— Скажіть йому, нехай летить до урядового аеропорту Біггін-хілл у Кенті. Про дозвіл на посадку я сам потурбуюсь. Якщо я вас тут не дочекаюся, то залишу вам авто.

— Дякую.

— І дозвольте вам іще раз нагадати, єпископе, що не ви один ризикуєте сьогодні втратити все.

А де на гробі куля?..

Вирізьблені з каменю рицарі, що покоїлися в церкві Темпля, лежали горілиць, поклавши голови на прямокутні кам’яні «подушки». Софі стало моторошно. Згадка про «кулю» у вірші навіяла спогади про ніч у підземеллі дідусевого замку.

Хіерос гамос. Золоті кулі.

Софі замислилася, чи в цьому храмі теж проводили такий обряд? Кругла зала була ніби спеціально призначена для схожого поганського ритуалу. Кам’яна лава оточувала порожній простір посередині. «Круглий театр», як висловився Роберт. Софі уявила цю залу вночі: люди в масках при світлі вогню ритмічно промовляють ритуальні слова, уславляючи «священне єднання», що відбувається в центрі.

Вона прогнала цей образ з голови і рушила з Ленґдоном і Тібінґом до першої п’ятірки рицарів. Тібінґ наполягав, що все треба оглядати дуже ретельно, але Софі забракло терпцю, і вона пішла вперед сама.

Уважно вивчаючи перші п’ять могил, Софі відзначила все, що було між рицарями схожого і відмінного. Кожен рицар лежав на спині, але в трьох ноги були простягнуті, а в двох — схрещені. Однак ця дивна деталь, схоже, ніяк не асоціювалася з кулею. Розглядаючи одяг рицарів, Софі помітила, що двоє поверх кольчуг мають туніки, а троє — плащі нижче колін. Знову ж таки, ніякого зв’язку з кулею. Тоді Софі звернула увагу на останню очевидну відмінність — розташування рук. Двоє рицарів стискали в руках мечі, двоє молились, а третій мав руки, витягнуті вздовж тіла. Софі довго дивилась на руки, а тоді знизала плечима, не побачивши ані натяку на кулю, якої буцімто бракує.

Відчуваючи в кишені вагу криптекса, вона озирнулась на Ленґдона й Тібінґа. Ті не поспішали: вони дійшли тільки до третього рицаря, очевидно, теж не зауваживши нічого цікавого. Не бажаючи чекати, Софі повернулась і пішла до другої п’ятірки рицарів. Дорогою вона повільно повторювала подумки вірш, який вже знала напам’ять.

• Предыдущая
• 81/104
• Следующая