Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 86

• Предыдущая
• 86/104
• Следующая

— Надійно? — запитав Сайлас.

Ремі усміхнувся, струсив краплі дощу й озирнувся на скоцюрблене тіло Лі Тібінґа, яке насилу можна було розгледіти в темному салоні.

— Нікуди не подінеться.

Сайлас чув приглушені стогони Тібінґа і здогадався, що Ремі заліпив йому рот старим скотчем.

— Ferme ta gueule!31 — крикнув Ремі через плече і натиснув якусь кнопку на панелі керування. Матова перегородка піднялась і відмежувала їх від заднього салону. Тібінґа більше не було видно, голос його стих. Ремі подивився на Сайласа. — Я достатньо наслухався цього скигління.

За кілька хвилин, коли «ягуар» мчав вулицями Лондона, в Сайласа задзвонив мобільник. Учитель. Він схвильовано відповів:

— Слухаю!

— Сайласе, — говорив знайомий голос із французьким акцентом, — радий знову тебе чути. Це означає, що ти в безпеці.

Сайлас теж був радий почути Учителя. Від часу їхньої останньої розмови минуло вже багато годин, і операція пішла зовсім не так, як планувалось. Аж тепер, нарешті, усе начебто налагодилось.

— Наріжний камінь у мене.

— Чудово, — відповів Учитель. — Ремі з тобою?

Сайлас здивувався, що Учитель назвав ім’я Ремі.

— Так. Він мене визволив.

— Як я йому й наказав. Мені шкода, що тобі довелося так довго потерпати в полоні.

— Фізичні незручності — ніщо. Головне, що наріжний камінь у нас.

— Так. Я хотів би одержати його якнайшвидше. Не можна гаяти часу.

Сайласа охопило радісне збудження. Нарешті він зустрінеться з Учителем!

— Так, Учителю. Це честь для мене.

— Сайласе, я б хотів, щоб Ремі передав мені камінь.

Ремі? Сайлас знітився. Він сподівався, що після всього, що він зробив для Учителя, саме йому буде довірено передати приз. Учитель прихильніший до Ремі?

— Відчуваю, ти розчарований, — сказав Учитель, — а це означає, що ти не зрозумів, про що йдеться. — Він стишив голос до шепоту. — Повір, я б охочіше одержав наріжний камінь від тебе — слуги Божого, аніж від злочинця, але Ремі треба дещо розтлумачити. Він порушив мій наказ і припустився серйозної помилки, що поставила під загрозу всю нашу справу.

Сайласові стало незатишно, і він глянув на Ремі. Викрадати Тібінґа не планувалося, і тепер треба було вирішувати, що з ним робити.

— Ми з тобою слуги Господні, — пошепки сказав Учитель. — Ніщо не може спинити нас на шляху до мети. — Настала зловісна пауза. — Тільки через це я попрошу, щоб Ремі приніс мені наріжний камінь. Зрозумів?

Сайлас відчув у голосі Учителя гнів і був здивований, що той не хоче ввійти в їхнє становище. «Ремі мусив показати обличчя, — думав Сайлас, — іншого виходу не було. Він зробив те, що мав зробити. Урятував наріжний камінь».

— Розумію, — нарешті вимовив Сайлас.

— От і добре. Ти мусиш якнайшвидше десь сховатися. Незабаром поліція почне шукати лімузин, і я не хочу, щоб тебе спіймали. «Опус Деї» має в Лондоні резиденцію, правда ж?

— Звичайно.

— Тебе там приймуть?

— Як побратима.

— То йди туди й не показуйся на вулицях. Я тобі подзвоню одразу, як одержу камінь і врегулюю одну невідкладну справу.

— Ви в Лондоні?

— Роби, як я сказав, і все буде добре.

— Слухаюсь, Учителю.

Учитель важко зітхнув, так наче тепер мав виконати тяжку повинність.

— А тепер я мушу поговорити з Ремі.

Сайлас віддав Ремі телефон, відчуваючи, що ця телефонна розмова може стати для Ремі Леґалудека останньою.

Ремі взяв телефон з думкою, що цей бідолашний схиблений монах навіть не здогадується, яка його чекає доля тепер, коли він виконав своє завдання.

«Учитель тебе просто використав, Сайласе.

А твій єпископ — лише пішак».

Ремі не переставав дивуватися умінню Учителя переконувати. Єпископ Арінґароса повністю йому довірився. Його засліпив відчай. Арінґароса просто дуже хотів вірити. І хоч Ремі Учитель не надто подобався, він пишався, що зумів завоювати довіру цього чоловіка і так йому прислужитися. «Я чесно заробив свої гроші».

— Слухай мене уважно, — сказав Учитель. — Відвезеш Сайласа до резиденції «Опус Деї», висадиш за кілька кварталів звідти. Тоді поїдеш до Сент-джеймського парку. Це поряд із парламентом і Біґ-Беном. Можеш поставити лімузин на площі Хорсґардз-Парейд. Поговоримо там.

На цьому зв’язок обірвався.

Факультет богослов’я і релігієзнавства Королівського коледжу розташований поряд із парламентом у будівлі, подарованій короною. Коледж заснував король Ґеорґ IV 1829 року. Факультет релігієзнавства може похвалитися не лише 150-річним досвідом дослідницької і навчальної діяльності, а й створенням 1982 року дослідницького інституту системного богослов’я, який володіє однією з найповніших і технічно найдосконаліших електронних бібліотек релігієзнавства у світі.

Ленґдон усе ще почувався кепсько, коли вони з Софі, змоклі під дощем, зайшли до бібліотеки. Головна зала була достеменно така, як описав її Тібінґ, — імпозантне восьмикутне приміщення з величезним круглим столом посередині, за яким зручно розсілися б король Артур та його рицарі, якби не заважали дванадцять комп’ютерів із пласкими екранами. У дальньому кінці зали бібліотекарка-косультант якраз наливала собі чай і готувалась до робочого дня.

— Чудовий ранок, так? — сказала вона з приємною британською вимовою. Залишила чай і пішла назустріч відвідувачам. — Чим можу допомогти?

— Дякую, — відповів Ленґдон. — Мене звуть...

— Роберт Ленґдон. — Вона приязно усміхнулась. — Я вас упізнала.

Ленґдон уже був готовий запідозрити, що на прохання Фаша його фото показали і по англійському телебаченню, але привітна усмішка бібліотекарки його заспокоїла. Він ніяк не міг звикнути до того, що став знаменитістю. Але, зрештою, хто найшвидше впізнав би його обличчя, — то це, власне, бібліотекарка в інституті релігієзнавства.

— Памела Ґеттем, — сказала бібліотекарка і простягла руку для знайомства. Вона мала розумне привітне обличчя і приємний м’який голос. На шиї в неї висіли на ланцюжку окуляри в роговій оправі з товстим склом.

— Дуже приємно, — відповів Ленґдон. — Це моя приятелька Софі Неве.

Жінки привіталися, і Ґеттем знову обернулась до Ленґдона.

— Я не знала, що ви маєте приїхати.

— Ми й самі не знали. Якщо вам не важко, допоможіть нам, будь ласка, знайти деяку інформацію.

Усмішка збігла з обличчя Ґеттем. Вона розгубилась.

— Зазвичай ми надаємо послуги лише за офіційними запитами і самі призначаємо час. Хіба що вас запросив хтось із коледжу?

Ленґдон заперечно похитав головою.

— Боюсь, ми з’явилися без запрошення. Один мій друг дуже схвально про вас висловлюється. Сер Лі Тібінґ, знаєте його? — вимовивши це ім’я, Ленґдон знову відчув гострий жаль. — Він член Королівського історичного товариства.

Обличчя Ґеттем просвітліло.

— О Боже, ну звичайно! Що це за дивак! Фанат! Коли б не прийшов, його завжди цікавить лише одне. Ґрааль, Ґрааль і ще раз Ґрааль. Їй-Богу, цей чоловік радше помре, ніж здасться. — Вона підморгнула. — Коли є час і гроші, можна дозволити собі таку примху, правда? Справжній Дон Кіхот цей сер Лі Тібінґ.

— То ви нам допоможете? — запитала Софі. — Це дуже важливо.

Ґеттем розглянулась у порожній залі і по-змовницькому підморгнула:

— Що ж, не можу сказати, що в цю мить я надто зайнята. Навряд чи хто дуже обуриться, якщо я піду вам назустріч. Що вас цікавить?

— Ми шукаємо одну могилу в Лондоні.

Ґеттем засумнівалась.

— У нас їх близько двадцяти тисяч. Чи не могли б ви трохи уточнити?

— Це могила рицаря. Імені ми не знаємо.

— Рицаря... Це істотно звужує сферу пошуків. Могил рицарів не так уже й багато.

— Ми маємо мало інформації про цього рицаря, — сказала Софі. — Ось усе, що ми знаємо. — Вона витягла папірець, на якому були лише два перші рядки вірша.

Не наважуючись показувати весь вірш незнайомій людині, Ленґдон і Софі вирішили дати тільки два перші рядки — ті, що описували рицаря. Фрагментована криптографія, так Софі це називала. Коли розвідувальна служба перехоплює закодоване повідомлення, що містить секретні дані, криптографам роздають) окремі частини цього повідомлення. Коли його розшифровують, жоден криптограф не бачить усього тексту.

• Предыдущая
• 86/104
• Следующая