Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 94

• Предыдущая
• 94/104
• Следующая

Тібінґ вимушено засміявся.

— Боюся, що не можу довіритись вам аж настільки. Однак можу запропонувати оце. — Він сперся на милиці і, цинічно продовжуючи цілитися в Софі, витягнув із кишені криптекс. Простягнув Ленґдонові, трохи при цьому похитнувшись.

Той насторожився і не зрушив з місця. «Лі віддає нам наріжний камінь?»

— Візьміть, — сказав Тібінґ і незграбно тицьнув криптекс у бік Ленґдона.

Ленґдон знаходив тільки одне пояснення такого вчинку.

— Ви його вже відкрили. Ви витягнули карту.

Тібінґ похитав головою.

— Роберте, якби я відгадав пароль, то ви б мене більше не побачили: я б сам знайшов Ґрааль і не вплутував би вас. Ні, я не знаю відповіді і відверто в цьому зізнаюся. Перед Ґраалем справжній рицар упокорює гординю. Він вчиться слухатися знаків, що з’являються на його шляху. Коли я побачив, як ви заходите до абатства, то одразу все зрозумів. Ви тут опинилися не випадково. Ви маєте мені допомогти. Я не женуся за славою. Я служу вищій меті, а не просто догоджаю самолюбству. Ця мета — правда. Людство заслуговує на те, щоб знати правду. Ґрааль знайшов нас усіх і благає, щоб таємницю нарешті відкрили. Ми мусимо зробити це разом.

Попри заклики до довіри й співпраці, Тібінґ не спускав револьвера з Софі. Ленґдон зробив крок уперед і взяв холодний мармуровий циліндр; оцет всередині булькнув. Диски були розташовані безладно: криптекс залишався замкнений.

Ленґдон підвів очі на Тібінґа.

— Звідки ви знаєте, що я його зараз же не розтрощу?

Тібінґ засміявся, і від цього сміху стало моторошно.

— Я мав би раніше здогадатися, що ваша погроза розбити його в церкві Темпля була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи в світі не розіб’є наріжного каменя. Ви ж історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ до таємниць двох тисяч років історії — втрачений ключ до Санґріл. До вас волають душі усіх рицарів, які згоріли на вогнищах, щоб захистити цю таємницю. Невже ви допустите, щоб їхня жертва виявилась марною? Ні, ви їх підтримаєте. Ви приєднаєтесь до видатних людей, якими захоплюєтесь: да Вінчі, Боттічеллі, Ньютона, — кожен із них уважав би за честь бути зараз на вашому місці. Таємниця наріжного каменя волає до нас. Благає випустити її на волю. Час настав. Сама доля привела нас до цієї миті.

— Лі, я не можу вам допомогти. Я не знаю, як відкрити криптекс. Я бачив могилу Ньютона якихось кілька хвилин. Але навіть якби я й знав пароль... — Ленґдон.замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ви б його мені не сказали? — Тібінґ зітхнув. — Роберте, я розчарований і здивований, що ви не усвідомлюєте, наскільки мені зобов’язані. Мені ж було значно легше позбутися вас за допомогою Ремі, коли ви тільки прийшли до Шато Віллет. Натомість я ризикував усім, аби тільки повестися з вами благородно.

— Оце ви називаєте благородно? — Ленґдон показав на револьвер.

— Це Соньєр винний, — відказав Тібінґ. — Він та його сенешалі збрехали Сайласові. Інакше я б добув наріжний камінь без ускладнень. Звідки мені було знати, що великий магістр удасться до таких хитрощів, щоб тільки обдурити мене і довірити наріжний камінь онуці, яка давно з ним порвала? — Тібінґ презирливо глянув на Софі. — Особі, настільки не готовій прийняти це знання, що їй потрібний символог у ролі нянечки. — Тібінґ знову повернувся до Ленґдона. — На щастя, Роберте, ваша участь усе врятувала. Замість того, щоб наріжний камінь навіки залишився в банківському сейфі, ви принесли його мені додому.

«Куди ще мені було податися? — подумав Ленґдон. — Істориків, що цікавляться Ґраалем, не так багато, а з Тібінґом я як-не-як був знайомий».

Тепер Тібінґ здавався задоволеним із себе.

— Коли я дізнався, що Соньєр, помираючи, залишив вам послання, то зрозумів: вам до рук потрапила цінна інформація Пріорату. Чи це сам наріжний камінь, чи вказівки, де його шукати, — я точно не знав. Але коли поліція сіла вам на хвіст, у мене з’явилась підозра, що ви, можливо, прийдете до мене.

— А якби не прийшли? — суворо запитав Ленґдон.

— Я вже думав, як би краще запропонувати вам допомогу. Так чи інакше, а наріжний камінь мав опинитися в Шато Віллет. Те, що ви самі принесли його до моїх нетерплячих рук, лише підтверджує, що я роблю праведну справу.

— Що?! — обурився Ленґдон.

— Сайлас мав вломитися і відібрати від вас наріжний камінь іще в Шато Віллет — і в такий спосіб вивести вас із гри, не завдавши шкоди, а заодно відвести від мене всяку підозру в співучасті. Однак, коли я побачив, які складні в Соньєра коди, то вирішив залишити вас іще на якийсь час. Сайлас міг викрасти наріжний камінь і пізніше, коли б я довідався достатньо, щоб упоратися з рештою самотужки.

— Церква Темпля, — з гіркотою сказала Софі.

«Нарешті вони починають усе розуміти», — думав Тібінґ. Церква Темпля була ідеальним місцем, щоб відібрати в Роберта й Софі наріжний камінь. Завдяки віршеві про рицаря заманити їх туди виявилося нескладно. Ремі одержав чіткі вказівки: не показуйся, нехай Сайлас сам відбере наріжний камінь. Прикро, але через погрозу Ленґдона розтрощити криптекс об кахельну підлогу Ремі запанікував. «І навіщо тільки Ремі втрутився, — із жалем думав Тібінґ, згадуючи своє інсценоване викрадення. — Ремі був єдиною ланкою, що вела до мене, і він показав обличчя!»

На щастя, Сайлас не знав, що Тібінґ — це Учитель. Нічого не підозрюючи, він допоміг Ремі викрасти його з церкви, а тоді наївно чекав, доки той удавав, що зв’язує заручника в салоні лімузина. Коли Ремі підняв звуконепроникну перегородку, Тібінґ подзвонив Сайласові, що сидів спереду, і з французьким акцентом Учителя наказав йому йти до резиденції «Опус Деї». Одного анонімного дзвінка до поліції було достатньо, щоб позбутися Сайласа раз і назавжди.

З одним свідком покінчено.

З другим свідком було складніше. Ремі.

Тібінґ довго мучився, перш ніж прийняти це рішення, але врешті-решт Ремі сам не залишив йому вибору. Пошук Ґрааля завжди вимагає жертв. Найпростіший варіант був у Тібінґа просто перед носом, у барі лімузина — коньяк і баночка арахісу. Порошку на її дні було більш ніж достатньо, щоб викликати в Ремі смертельну алергічну реакцію. Коли Ремі припаркувався на площі Хорсґардз-Парейд, Тібінґ вийшов з авта, підійшов до передніх дверей і сів поряд. За кілька хвилин знову вийшов, зайшов до салону і прибрав усі сліди. А після цього перейшов до останнього пункту своєї місії.

До Вестмінстерського абатства було недалеко. Через металеві скоби на ногах, милиці й револьвер сигналізація на вході, звісно ж, спрацювала, і охоронці розгубилися. Що робити? Примусити зняти скоби і проповзти під детектором? Чи обшукувати його скалічене тіло? Але Тібінґ підказав збентеженим охоронцям значно простіше рішення — пред’явив посвідчення рицаря. Бідолахи один перед одним кинулися заводити його всередину.

Тепер, не спускаючи очей із Ленґдона і Софі, Тібінґ змагався зі спокусою розповісти їм, як блискуче він зумів втягнути «Опус Деї» до операції, яка незабаром призведе до краху всієї Церкви. Але з цим доведеться почекати. Спочатку треба зробити інше.

— Mes amis, — сказав Тібінґ з бездоганною французькою вимовою, — vous ne trouvez pas le Saint-Graal, c’est le Saint-Graal qui vous trouve³⁶. — Він усміхнувся. — Ми не випадково опинилися разом, це ж очевидно. Ґрааль знайшов нас.

Мовчання.

Він заговорив пошепки.

— Слухайте. Чуєте? Ґрааль промовляє до нас із глибини століть. Він не хоче бути заручником нерозважливості Пріорату і благає, щоб ми його визволили. Благаю вас обох, оцініть належно цю нагоду. У цю мить на землі немає трьох інших людей, спроможних більше, ніж ми, розшифрувати останній код і відкрити криптекс. — Тібінґ перевів подих, очі його горіли. — Ми мусимо разом присягнути на вірність одне одному. Дати обітницю рицаря дізнатися правду і розповісти про неї світові.

Дивлячись Тібінґові просто в очі, Софі промовила крижаним тоном:

• Предыдущая
• 94/104
• Следующая