Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 30

• Предыдущая
• 30/116
• Следующая

Приголомшений, він слухав, тоді прийняв рішення.

— Не кладіть слухавку, — сказав і, не дочекавшись відповіді, перемкнув жінку на режим очікування. Тоді подзвонив на прямий номер командира Оліветті. Неможливо, щоб вона дзвонила з…

Слухавку взяли моментально.

— Per lamor di Dio! — вигукнув знайомий жіночий голос. — З’єднайте ж мене, чорт забирай!

Двері офісу швейцарської гвардії з тихим шипінням відсунулися. Гвардійці розступилися, даючи дорогу командиру Олі-нетті, який влетів, неначе ракета. Зайшовши за ріг і побачивши свій кабінет, він пересвідчився, що гвардієць, якому він доручив наглядати за бранцями, казав по рації правду: Вітторія Ветра стояла біля його столу й розмовляла по його приватному телефону.

Che coglioni che ha questa! подумав він. Ну зараз я їй дам!

Червоний з люті, він швидко підійшов до дверей і з розгону мстромив ключ у замок. Відчинив двері й з порога запитав:

— Ви що робите?

Вітторія не звернула на нього уваги.

— Так, — казала вона в слухавку. — І я мушу попередити…

Оліветті вирвав від неї слухавку і підніс до вуха.

— Хто це, чорт забирай?!

Але вже наступної миті його негнучке тіло якось обм’якло.

— Так, камерарію… — сказав він. — Правильно, сеньйоре… але питання безпеки вимагають… звичайно, ні… я затримав її тут, щоб… — Кілька секунд він слухав, що каже йому камерарій. — Слухаюсь, сер, — вимовив нарешті. — Я негайно приведу їх до вас.

Папський палац — це комплекс будівель, розташованих поблизу Сікстинської капели в північно-східній частині міста Ватикан. З палацу очі милує чудовий краєвид на майдан Святого Петра. Тут містяться й апартаменти Папи, і його кабінет.

Вітторія й Ленґдон мовчки йшли за командиром Оліветті, який вів їх довгим ошатним коридором. Від люті в командира на шиї набрякли вени, і було видно, як у них пульсує кров. Зійшовши сходами на три поверхи, вони опинилися в просторому, тьмяно освітленому холі.

Побачивши твори мистецтва, які прикрашали цей хол, Ленґдон не повірив власним очам. Тут були розкішні бюсти, гобелени, фризи вартістю сотні тисяч доларів. Подолавши дві третини довжини холу, вони натрапили на алебастровий фонтан. Оліветті звернув ліворуч в альков і попрямував до найбільших дверей, які Ленґдонові доводилося бачити в житті.

— Ufficio di Papa, — оголосив командир, подивившись на Вітторію нищівним поглядом. Та навіть оком не змигнула, натомість простягнула руку і з-за спини Оліветті голосно постукала в двері.

Кабінет Папи, думав Ленґдон, насилу вірячи, що стоїть під дверима однієї з найсвященніших кімнат в усьому християнському світі.

— Avanti! — сказав хтось із середини.

Коли двері відчинились, Ленґдонові довелося прикрити очі рукою. Сонячне світло засліпляло. Мало-помалу картина набула чіткості.

Кабінет Папи більше нагадував танцювальну залу, аніж робочий кабінет. Підлога викладена червоним мармуром, стіни прикрашені кольоровими фресками. Зі стелі звисає величезна люстра, а за нею з вікон під арками постає запаморочлива панорама майдану Святого Петра, залитого сонцем.

Боже милостивий, подумав Ленґдон. Оце так краєвид!

У дальньому кінці зали за різьбленим столом сидів чоловік і щось швидко писав.

— Avanti, — ще раз запросив він, відклав ручку і помахав їм, щоб підійшли ближче.

Оліветті пішов попереду, чітко карбуючи крок.

— Signore, — винувато почав він. — Non ho potuto.

Чоловік жестом його обірвав. Він встав і з цікавістю подивився на двох відвідувачів.

Камерарій зовсім не був схожий на тих хирлявих блаженних дідуганів, які, як уявляв Ленґдон, мали б жити у Ватикані. Він по мав ні вервиці, ні амулетів. І не носив пишної ряси. Натомість па ньому була проста чорна сутана, яка підкреслювала атлетизм мого солідної статури. На вигляд йому було під сорок — юнацький вік за ватиканськими стандартами. Він мав дивовижно привабливе обличчя, жорсткі темні кучері й променисті зелені очі, що світилися так, неначе черпали енергію з таємниць усесвіту. Коли ж чоловік підійшов ближче, Ленґдон відчитав у його очах глибоку втому — це були очі людини, якій довелося пережити п’ятнадцять найважчих днів у житті.

— Мене звуть Карло Вентреска, — сказав чоловік досконалою англійською. — Я камерарій покійного Папи. — Говорив він просто і доброзичливо із ледь помітним італійським акцентом.

— Вітторія Ветра, — відрекомендувалась вона. Потім ступила крок уперед і простягла камерарієві руку. — Дякую, що погодились зустрітися з нами.

Камерарій потис Вітторії руку. Оліветті аж пересмикнуло.

— Це Роберт Ленґдон, — сказала Вітторія. — Професор історії релігії з Гарвардського університету.

— Padre, — сказав Ленґдон, з усіх сил намагаючись дотримуватись італійської вимови. Він простягнув руку, низько схиливши голову.

— Ні, ні, — заперечив камерарій, утримуючи Ленґдона від поклону. — Від перебування в кабінеті Його Святості сам я не став і мятим. Я простий священик — камерарій, що виконує свій службовий обов’язок.

Ленґдон випростався. '

— Прошу, — мовив камерарій, — усі сідайте. — Він присунув до столу кілька стільців. Ленґдон і Вітторія сіли. Оліветті, очевидно, вирішив стояти.

Камерарій сів за стіл, склав долоні, зітхнув і вичікувально подивився на гостей.

— Signore, — звернувся Оліветті, — те, що жінка так одягнена, — це моя вина. Я…

— Її одяг мене зараз зовсім не турбує, — утомленим голосом перебив його камерарій. — Коли телефоніст повідомляє мене за півгодини до початку конклаву і каже, що якась жінка телефонує з вашого особистого кабінету, щоб повідомити про серйозну небезпеку, про яку я нічого не знаю, — ось що мене турбує.

Оліветті стояв струнко, як солдат на параді.

Ленґдона камерарій зачарував. Цей молодий і втомлений священик створював враження якогось міфічного героя — здавалося, він випромінює силу і впевненість.

— Signore, — не відступався Оліветті. — Вам не варто відволікатися на питання безпеки. У вас є інші обов’язки.

— Я добре пам’ятаю про всі свої обов’язки. А крім того, пам’ятаю, що як direttore intermediario, я відповідальний за безпеку кожного на цьому конклаві. Отже, що відбувається?

— У мене все під контролем.

— Схоже, що не все.

— Отче, — втрутився Ленґдон, витягнувши з кишені зім’ятий факс і простягнувши камерарію. — Прошу.

Командир Оліветті вийшов уперед, намагаючись перешкодити.

— Отче, не займайте голову…

Камерарій узяв факс, не звертаючи уваги на Оліветті. Подивився на фото вбитого Леонардо Ветри і злякано охнув.

— Що це?

— Це мій батько, — тремтячим голосом сказала Вітторія. — Він був священиком… і науковцем. Минулої ночі його вбили.

Обличчя камерарія вмить пом’якшало. Він співчутливо подивився на Вітторію.

— Бідне дитя. Мені дуже шкода. — Камерарій перехрестився і знову глянув на факс. В очах у нього проступила відраза. — Хто на таке… і це тавро в нього на… — Він змовк і пильніше придивився до фотографії.

— Там написано ілюмінати, — сказав Ленґдон. — Ви, безумовно, чули цю назву.

На обличчі камерарія промайнув дивний вираз.

— Так, я її чув, але…

— Ілюмінати вбили Леонардо Ветру, щоб викрасти новий винахід, над яким…

— Signore, — перебив його Оліветті. — Цього не може бути. Ілюмінати? Це явно якась фальсифікація.

Камерарій, схоже, задумався над словами Оліветті. Тоді повернувся й подивився на Ленґдона так пильно, що тому стало ніяково.

— Містере Ленґдон, я все життя провів у католицькій церкві. Я знаю історію ілюмінатів… у тому числі й те, як чотирьом із них випалили на грудях хрести. Однак мушу вас попередити: я живу в теперішньому часі. Християнство має достатньо реальних ворогів, аби ще й оживляти привидів.

— Цей символ автентичний, — палко заперечив Ленґдон, навіть надто палко, як йому здалося. Він узяв факс від камерарія і повернув його іншим бокрм.

• Предыдущая
• 30/116
• Следующая