Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 49

• Предыдущая
• 49/116
• Следующая

Оліветті не відповів. Водій, що досі лише мовчки слухав, раптом вийшов з авта і відвів командира вбік. Очевидно, у нього з’явилась якась ідея. Десять секунд вони щось тихо між собою обговорювали. Нарешті Оліветті кивнув і повернувся.

— Уведіть цей номер. — Він почав диктувати цифри. Вітторія внесла їх у свій телефон. — Тепер спробуйте подзвонити. — Вітторія натиснула клавішу автоматичного набору. Телефон в Оліветті на поясі почав дзвонити. Він узяв його й заговорив у мікрофон: — Ідіть у будівлю, міс Ветро, подивіться, що там, і вийдіть назовні. Тоді подзвоніть мені і розкажіть, що ви бачили.

Вітторія швидко закрила телефон.

— Дякую, сер.

Ленґдон раптом відчув несподіване бажання її захистити.

— Зачекайте, — звернувся він до Оліветті. — Ви що ж, посилаєте її туди саму?

Вітторія кинула на нього невдоволений погляд.

— Роберте, зі мною все буде гаразд.

Водій знову щось сказав Оліветті.

— Це небезпечно, — сказав Ленґдон Вітторії.

— Він має рацію, — підтримав його Оліветті. — Навіть мої найкращі люди не працюють поодинці. Лейтенант щойно мені підказав, що цей маскарад виглядатиме правдивіше, якщо ви підете вдвох.

Удвох? Ленґдон завагався. Насправді я мав на увазі.:.

— Удвох ви будете схожі на подружжя у відпустці, — сказав Оліветті. — Крім того, ви зможете підстрахувати одне одного. Так мені буде спокійніше.

Вітторія знизала плечима.

— Що ж, нехай так, але треба поспішити.

Чудовий хід, ковбою, подумки простогнав Ленґдон.

Оліветті показав у кінець вулиці.

— Перша вулиця, яка вам трапиться, буде віа деллі Орфані. іиернете ліворуч і вийдете просто до Пантеону. Це максимум дві х пилини. Я буду тут — керуватиму людьми й чекатиму вашого д (нінка. Я б хотів, щоб ви могли себе захистити. — Він витягнув пістолет. — Хтось із вас вміє стріляти?

У Ленґдона підскочило серце. Навіщо нам пістолет?!

Вітторія простягнула руку.

— Я можу за сорок метрів поцілити в дельфіна, стоячи на носі і удна у хитавиці.

— Добре. — Оліветті віддав їй пістолет. — Мусите кудись його сховати.

Вітторія з сумнівом подивилась на свої шорти. Тоді перевела погляд на Ленґдона.

О ні, тільки не це! подумав Ленґдон, але Вітторія вже все зронила. Вона відхилила його піджак і запхала пістолет в одну з внутрішніх кишень. Він здався Ленґдонові важким, як камінь. Єдиною іп іхою було те, що в іншій кишені лежала «Діаграма».

— Вигляд у нас цілком невинний, — сказала Вітторія. — Ходімо. — Вона взяла Ленґдона під руку й потягла в напрямку, який показав Оліветті.

— Під руку — це добре, — крикнув їм наздогін водій. — І Іам’ятайте: ви туристи. Може, навіть молодята. А що, як узяти-оі за руки?

Коли вони завертали за ріг, Ленґдон міг заприсягтися, що на обличчі Вітторії промайнула ледь помітна усмішка.

Центр збору швейцарської гвардії, розташований біля казарм Соrpо di Vigilanza, здебільшого використовувався для плануванi заходів безпеки під час публічних виступів Папи та інших важливих подій у Ватикані. Сьогодні ж у центрі обговорювали дещо інше.

Інструктаж проводив заступник головнокомандувача швейцарської гвардії капітан Ілаєс Рошер. Це був дужий чоловік з широченними грудьми й м’якими рисами. Він мав на собі традиційну капітанську уніформу, а на голові — червоний берет, зсунутий на бік. Його голос, на диво чистий, звучав, як музичний інструмент. Однак, попри чіткість вимови, очі в капітана Рошера були затуманені, наче в якогось нічного ссавця. Підлеглі називали його orso — тобто ведмідь-гризлі. Іноді вони жартома казали, що Рошер — це «ведмідь, що ходить в тіні гадюки⁶». Гадюкою був командир Оліветті. Ведмідь не менш страшний, ніж гадюка, але ви принаймні знаєте, коли він наближається.

Солдати стояли «струнко», не наважуючись поворухнути жодним м’язом, хоч інформація, яку вони щойно почули* підвищила їхній сукупний кров’яний тиск на кілька тисяч пунктів.

Лейтенант Шартран стояв у кімнаті позаду і шкодував, що не опинився в числі тих дев’яноста дев’яти відсотків, які не пройшли відбору до швейцарської гвардії. Двадцятирічний Шартран був наймолодшим серед присутніх гвардійців. Він пробув у Ватикані лише три місяці. Як і будь-який інший солдат швейцарської гвардії, Шартран свого часу відслужив у швейцарському війську і витримав іще два роки додаткової муштри у Берні, щоб мати право на участь у складних випробуваннях, які Ватикан проводив у таємних казармах неподалік від Рима. Однак до такої кризи, як та, що виникла зараз, його ніколи не готували.

Спочатку Шартран подумав, що цей інструктаж — лише якесь новомодне навчання. Футуристична зброя? Давні культи? Викрадені кардинали? Але потім Рошер показав їм на екрані зброю, про яку йшла мова. І Рошер зрозумів, що це не навчання.

— Ми вимикатимемо електрику на окремих ділянках, — казав Рошер, — щоб усунути зовнішні магнітні перешкоди. Працюва-гимемо групами по чотири. Усі отримають окуляри нічного бачення. Шукатимемо за допомогою звичайних детекторів для ииявлення «жучків», налаштованих на низьку потужність. Є запитання?

Запитань не було. '.

У Шартрана голова йшла обертом.

— А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? — запитав він і відразу ж пошкодував.

Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:

— Успіху, друзі.

()станні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. * Іас сну був вічним у Вічному місті — тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.

Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, тягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.

Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку — як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на <емлю, сказав він собі.

Вітторія, здається, відчула його неспокій.

— Розслабтесь, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ми ж маємо виглядати, як молодята.

— Я зовсім не напружений.

— То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? — Ленґдон почервонів і послабив потиск. — Дихайте очима, — порадила Вітторія.

— Як ви сказали?

— Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.

— Піранья?

— Ні. Риба тут ні до чого. Пранаяма. Зрештою, це не важливо.

Вийшовши на п’яца делла Ротунда, вони побачили Пантеон.

Ленґдон завжди захоплювався цим величним храмом. Пантеон. Храм усіх богів. Поганських богів. Богів Природи й Землі. Ззовні споруда здавалась незграбнішою, ніж він її пам’ятав. Вертикальні колони і трикутний пронаос заступали круглий купол. Однак знайомий зухвалий напис над входом не залишав сумнівів, що вони втрапили правильно. AGRIPPA L F COS TERTIUM FECIT. Ленґдон переклав його, як завжди, з потіхою. Марк А/ріппа, обраний консулом утрете, спорудив це.

Скромніше не буває, подумав Ленґдон і роззирнувся навколо. На майдані гуляло чимало туристів із відеокамерами. Інші насолоджувались найкращою в Римі кавою глясе за літніми столиками кафе La Tazza di Ого. Біля входу в Пантеон, як і казав Оліветті, стояло четверо поліцейських.

— Наче все тихо, — сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув, хоч На душі в нього було неспокійно. Тепер, коли він опинився тут, весь сценарій здавався йому фантастичним. Хоч Вітторія щиро вірила, що він не помиляється, Ленґдон усвідомлював, що взяв на себе величезну відповідальність. Він знову згадав віршик ілюмінатів. Земний гріб Санті, демона діра. ТАК, казав він собі. Це тут. Гріб Санті. Він бував тут безліч разів — стояв під отвором у куполі Пантеону перед могилою славного Рафаеля.

• Предыдущая
• 49/116
• Следующая