Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 80

• Предыдущая
• 80/116
• Следующая

Із зусиллям піднісши руку, Ленґдон знову подивився на ГОДИННИК: 22:12. Стримуючи тремтіння в пальцях, він розіграв свою останню карту. Повернув один із крихітних регуляторів і натиснув кнопку.

Свідомість тьмяніла, стіни стискалися щораз більше, і Ленґдона знову опанував давній страх. Він намагався уявити — як уявляв безліч разів, — що перебуває на відкритому полі. Однак від картини, що спливла перед очима, легше не стало. Жахіття, що переслідувало його з часу дитинства, накотилося знову.

Квіти тут немов намальовані, думав хлопчик, зі сміхом бігаючи лугом. Йому хотілося, щоб батьки їх теж побачили. Однак вони саме ставили намет.

— Не відходь далеко, — наказала йому мама.

Він удав, що не чує, й побіг, до лісу.

І тепер, ідучи цим чудовим полем, хлопчик натрапив на купу каміння. Він подумав, що це, мабуть, фундамент садиби, що колись тут стояла. Ні, туди він не піде. Він знає, що це небезпечно. До того ж він щойно побачив щось цікавіше—'туфельку Вене-/ш —рідкісну й найгарнішу квітку в Нью-Гемпширі. Досі він бачив її лише на малюнках.

Радісний і схвильований, хлопчик попрямував до квітки. Став навколішки. Земля під ним була пухка й волога. Він зрозумів: його квітка знайшла собі найродючіший грунт. Вона росла з купи згни-пого дерева.

Уявляючи, як принесе свій трофей додому, хлопчик простягнув руку…

Але стебла так і не торкнувся.

Із моторошним тріском земля під ним провалилась.

Охоплений смертельним жахом, він летів униз і знав, що зараз помре. Затамував подих і приготувався до страшного удару. Однак, приземлившись, не відчув ніякого болю. Він упав не щось м’яке.

І холодне.

Хлопчик упав обличчям у якусь рідину і занурився в неї весь Відчайдушно борсаючись, він натрапляв на гладкі стіни з усЬ боків. Якимось дивом йому вдалося сплистина поверхню.

Світло.

Дуже слабке. Високо над головою. Здавалося, що до нього багато миль.

Він борсався, обмацував стіни, шукаючи, за що вхопитися. Алі всюди був тільки гладкий камінь. Він провалився до якоїсь покинутої криниці крізь кришку. Хлопчик кликав на допомогу…але крш тільки відлунював у вузькій шахті. Він кликав знову й знову. Світло над головою поступово згасало.

Настала ніч.

У темряві час зупинився. Від холоду тіло почало німіти, але він кричав і кричав. Йому ввижалося, що стіни. валяться, щоС поховати його живцем. Руки боліли від утоми. Кілька разів йому здалося, що він чує голоси. Він кричав знову, але голос був якийсі приглушений… наче уві сні.

Ніч тривала, — і шахта здавалась дедалі глибшою. Стіни поступово звужувались. Хлопчик упирався в них з усіх сил, щоб вони не зімкнулися остаточно. Він втомився і вже готовий був здатися. Проте відчував, що вода його тримає, охолоджує, заспокоює. За якийсь час він уже не відчував нічого.

Коли рятувальна служба його знайшла, він був майже непри томний. Хлопчик пробув у холодній воді п’ять годин. Через ден дні на першій сторінці «Бостон /лоб» вийшла стаття «Малень кий плавець, що не здався».

Убивця, усміхаючись, заїхав мікроавтобусом до велетенської кам’яної споруди, що височіє над Тибром. Він поніс свій трофей нагору… піднімаючись вище й вище закрученим кам’яним тунелем, радий, що ноша не дуже важка.

Нарешті він дістався до дверей.

Храм Просвітлення, захоплено думав він. Давнє місце зустрічі ілюмінатів. Нікому й на гадку не спало б, що воно саме тут.

Він увійшов досередини і поклав свою ношу на розкішну канапу. Тоді вправно зв’язав їй руки- й ноги. Він знав: винагорода мусить зачекати, доки він не впорається з останнім завданням. Вода.

Однак, подумав він, є ще хвилька, щоб трохи розважитись. Він опустився біля полонянки на коліна і провів рукою по її нозі. Шкіра була надзвичайно гладка. Трохи вище. Темні пальці ковзнули під край шортів. Іще вище.

Він зупинився. Терпіння, сказав собі, відчувши, що збуджується. Роботу ще не закінчено.

Він вийшов на кам’яний балкон. Нічний вітерець поступово остудив його жар. Далеко внизу вирував Тібр. Убивця подивився на маківку собору Святого Петра, що лише за три чверті милі, беззахисну перед вогнями сотень прожекторів.

— Настав твій останній час, — сказав убивця вголос, подумавши про тисячі мусульман, жорстоко вбитих під час хрестових походів. — Опівночі зустрінешся зі своїм Богом.

Жінка на канапі ворухнулась. Убився повернувся. Подумав: а може, варто дати їй прокинутись? Страх в очах жінки збуджував його, як ніщо інше.

Утім, він вирішив не ризикувати. Краще, якщо на час його відсутності вона залишиться непритомною. Хоч вона зв’язана й не може втекти, він не хотів, повернувшись, застати її втомленою від марної боротьби з путами. Я хочу, щоб ти зберегла сили… д/ія мене.

Підтримуючи її голову, він налапав ззаду на шиї ямку, відразу під черепом. До цього прийому він вдавався вже безліч разів. Із неймовірною силою натиснув великим пальцем на м’який хрящ і потримав його так кілька секунд. Жінка моментально обм’якла. Двадцять хвипин, подумав він. Це буде розкішним завершенням чудового дня. Коли вона задовольнить його пристрасть і умре, він вийде на балкон і милуватиметься нічним феєрверком у Ватикані.

Залишивши полонянку на дивані непритомною, вбивця зійшов сходами у підземелля, освітлене смолоскипами. Останнє завдання. Він підійшов до стола і з благоговінням подивився на священні металеві форми, залишені там для нього.

Вода. Це вже остання.

Він зняв зі стіни смолоскип, як знімав уже сьогодні тричі, і почав нагрівати форму з одного боку. Коли метал розжарився до білого, він поніс його до камери.

Усередині мовчки стояв один-єдиний чоловік.

— Кардинале Бадджіа, — прошипів убивця, — ти вже помолився?

В очах італійця не було страху.

— Тільки за спасіння твоєї душі.

Шестеро пожежників, що відреагували на повідомлення про пожежу в церкві Санта-Марія делла Вітторія, згасили вогнище за допомогою вуглекислого газу. Водою було б дешевше, але пара, що утворилась би при цьому, знищила б фрески, а Ватикан щедро платив римським пожежникам за дбайливе ставлення до його майна.

Пожежникам, з огляду на їхню роботу, доводилося бути свідками трагедій чи не щодня, але того, що відбулося в цій церкві, нони ніколи не, забудуть. Розп’яття, повішення і спалення на вогнищі одночасно — щось таке можна побачити хіба що в якомусь готичному фільмі жахів.

Преса, на жаль, як завжди, з’явилась раніше від пожежників. Доки пожежники очистили церкву, репортери вже встигли гарненько все зафіксувати на відеоплівці. Нарешті, відв’язавши жертву від тросів і поклавши на підлогу, жоден із них вже не мав сумнівів щодо того, хто цей чоловік. -

— Cardinale Guidera, — прошепотів один. — Di Barcellona.

Кардинал був голий. Нижня частина тіла перетворилася на багряно-чорне місиво, з повністю відкритими берцевими кістками, а з ран на стегнах сочилася кров. Одного з пожежників знудило. Інший вибіг на вулицю подихати повітрям.

Однак найбільшим жахіттям був символ, випалений у кардинала на грудях. Начальник пожежної бригади обійшов тіло в німому жаху. Lavoro del diavolo, пробурмотів він собі під ніс. Сам. дідько це зробив. Він перехрестився — уперше з дитячих літ.

— Un’ altro corpo! — почувся крик. Хтось із пожежників знайшов ще один труп.

Другу жертву брандмейстер упізнав відразу. До суворого командира швейцарських гвардійців мало хто з римських правоохоронців ставився приязно. Брандмейстер спробував зателефонувати у Ватикан, але всі лінії були зайняті. Проте він знав: це нічого не змінює. За лічені хвилини швейцарські гвардійці дізнаються про все з телевізійних новин.

Оглядаючи попелище й намагаючись зрозуміти, що ж тут насправді відбулося, брандмейстер зауважив, що стіна однієї ніші прошита кулями. Саркофаг, що стояв у ній, тепер лежав на підлозі, перекинутий догори дном. Тут явно відбулася якась боротьба. Але це нехай з’ясовує поліція і Святий престол, подумав він і повернувся, щоб іти.

• Предыдущая
• 80/116
• Следующая