Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 93
- Предыдущая
- 93/116
- Следующая
Через годину Максові здається, що по його тілу проїхало*, ь авто. Він уже не може ні дихати, ні кричати.
— Ваш син дуже страждає, — каже інший лікар. — Дозволі.'і < хоча б дати йому знеболювальне. Одна проста ін’єкція…
— Ruhe, bitte! — не розплющуючи очей, обриває лікаря батько І знову поринає в молитву.
«Тату, прошу тебе! — хоче закричати Макс. — Дозволь їм по легшити біль!» Але слова тонуть у нападі кашлю.
Ще через годину біль стає просто жахливим.
— Вашого сина може паралізувати, — бідкається один із лі карів. — Він навіть може померти! У нас є ліки, що врятують йот1.
Фрау і герр Колери не допускають лікарів до сина. Вони не вiрять у медицину. Хто вони такі, щоб втручатися в плани самої Господа? Вони моляться ще завзятіше. Зрештою, це ж Бог дав їм цього хлопчика. Навіщо Йому відбирати його в них? Мати шепоче йому, щоб був сильний. Вона пояснює, що Бог його випробовує… так само, як колись випробовував Авраама… перевіряє, наскільки міцна його віра.
Макс намагається вірити, але біль стає просто нестерпним.
— Я більше не можу на це дивитись! — у розпачі вигукує один із лікарів і вибігає з кімнати.
До світанку Макс уже ледь притомний. Усі м’язи звело судомою. Де ж Ісус? застановляється він. Він що, мене не любить? Йому вдається, що життя виходить з його тіла.
Мати заснула навколішках біля ліжка, обіймаючи його. Батько стоїть біля вікна і дивиться на схід сонця. Здається, він перебуває в якомусь трансі. Макс чує, як він безперестанку бурмоче молитви, благаючи Бога змилосердитися над його сином.
І цієї миті Макс зауважує когось над собою. Хто це? Янгол? Він уже майже нічого не бачить. Повіки в нього розпухли й не піднімаються. Цей хтось шепоче йому на вухо, але голос, який він чує, не схожий на голос янгола. Макс упізнає одного:і лікарів… Того, що два дні просидів в'кутку кімнати, без упину благаючи Максових батьків дозволити дати хлопцеві якісь нові ліки з Англії.
— Я ніколи собі не пробачу, — пошепки каже лікар, — якщо не зроблю цього. — Він обережно піднімає худеньку руку Мак-са. — Шкода, що я не зробив цього раніше.
Макс відчуває легкий укол — через біль він майже не помітний.
Тоді лікар тихо пакує свої речі. Перед тим як піти, він кладе долоню Максові на чоло.
— Це врятує тобі життя. Я дуже вірю в силу медицини.
Уже за кілька хвилин Максові здається, що його жили наповнюються якимось чарівним духом. Тепло розтікається по всьому тілу, і біль стихає. Нарешті, вперше за багато днів, Макс іасинає.
Наступного дня температура спадає, і мати з батьком прого-мошують, що Бог сотворив чергове чудо. Однак, коли з’ясовується, що їхній син залишиться калікою, вони впадають у відчай. Садм гь хлопця в інвалідний візок і везуть до церкви, щоб порадитися:і| священиком.
— Цей хлопець вижив тільки з ласки Божої, — каже їм спи* щеник.
Макс мовчки слухає.
— Але ж наш син не може ходити! — плаче фрау Колер.
Священик із сумом киває.
— Мабуть, Господь покарав його за брак віри.
— Містер Колер? — Це повернувся швейцарський гвардісць. який побіг доповісти камерарію про приїзд гостя. — Камерарій готовий вас прийняти.
Колер щось пробурчав і поїхав по коридору.
— Ваш візит його здивував, — сказав гвардієць.
— Авжеж, — відповів на ходу Колер. — Я хотів би зустрітій з ним віч-на-віч.
— Це неможливо, — заперечив гвардієць. — Ніхто…
— Лейтенанте, — гаркнув Рошер. — Зустріч відбудеться так, як хоче містер Колер.
Гвардієць тільки здивовано закліпав очима.
Перед дверима кабінету Рошер дозволив своїм гвардійцям ужи ти стандартних заходів безпеки щодо Колера. Проте через ч ціленні електронні прилади на інвалідному кріслі від портативного металошукача не було жодної користі. Гвардійці обшуками Колера, однак, ніяковіючи перед його каліцтвом, зробили це не зовсім ретельно… Револьвера, прикріпленого знизу до крісла, вони не знайшли. Не відібрали вони й іншого предмета… того, що мий поставити ефектну крапку в подіях цього вечора.
Коли Колер в’їхав до кабінету, камерарій Вентреска стояв іій колінах перед каміном, у якому ледь жеврів вогонь, і молився. ІИн не розплющив очей-
— Містере Колер, — звернувся він. — Ви з’явились сюди, іцоА зробити з мене мученика?
Ленґдон і Вітторія бігли вузьким тунелем, що мав назву II Passeto і простягався до Ватикану. Смолоскип, який Ленґдон тримав у руці, освітлював лише кілька ярдів попереду. Тунель був такий вузький, що йти в ньому можна було тільки поодинці. Стеля висіла низько над головою. Повітря було вологе й тхнуло пліснявою. Ленґдон мчав у темряву. Вітторія не відставала.
За межами замку Святого Янгола тунель різко пішов угору і потягнувся під якимсь кам’яним бастіоном, що нагадував римський акведук. Тоді знову вирівнявся і взяв курс на Ватикан.
Ленґдон біг, а в голові у нього, як у калейдоскопі, мигтіли дивні, незрозумілі образи — Колер, Янус, убивця, Рошер… шосте тавро? Ти напевно чув про це шосте тавро, сказав убивця. Воно найбездоганніше з усіх. Ленґдон точно знав, що ніколи нічого такого не чув. Навіть у легендах, якими обросла історія ілюмінатів, ніколи не згадувалось ніяке шосте тавро. Ходили чутки про золоті злитки і діамант ілюмінатів, який буцімто не має жодного дефекту, але про якесь шосте тавро ніде не було жодного слова.
— Колер не може бути Янусом! — заявила Вітторія мимохідь. — Це неможливо!
Слова неможливо Ленґдон віднедавна вирішив уникати.
— Не знаю, — кинув він через плече. — По-перше, Колер не зносить Церкви, по-друге, він має серйозний вплив.
— Ця криза зробила із ЦЕРНу монстра! Макс ніколи в житті не поставив би під загрозу репутацію ЦЕРНу!
З одного боку, Ленґдон розумів, що цього вечора ЦЕРНу добряче перепало, оскільки ілюмінати доклали всіх зусиль, щоб влаштувати публічну виставу. Але водночас він не був упевнений, що ЦЕРН насправді дуже постраждав. До критики з боку І І,еркви ЦЕРН уже давно звик. Чим більше Ленґдон розмірковував над цим, тим більше схилявся до думки, що ця криза могла, по суті, піти ЦЕРНу на користь. Якщо у цій грі йшлося про рекламу, то джек-пот сьогодні виграла антиматерія. Про неї заговорив увесь світ.
— Знаєш, як висловився підприємець Барнум? — запитам Ленґдон. — «Говоріть про мене що завгодно, тільки правильно вимовляйте моє ім’я!» — Можу закластися, що охочих придбати ліцензію на виробництво антиматерії вже більш ніж достатньо. А після того як опівночі вони побачать її у всій красі…
— Нелогічно, — заперечила Вітторія. — Ніхто не рекламує наукове досягнення, демонструючи його руйнівну силу! Повір мені, для антиматерії вся ця історія — просто смерть!
Смолоскип у руці Ленґдона почав пригасати.
— Тоді, можливо, усе набагато простіше. Можливо, Колер сподівався, що Ватикан мовчатиме про антиматерію, не бажаючи грати на руку ілюмінатам. Адже інформація, що вони заволоділи такою потужною зброєю, тільки підвищила б їхній статус. Колер розраховував, що Ватикан, як завжди, нічого не розголошувати ме, однак камерарій сплутав йому карти.
Вітторія нічого не відповіла. Раптом такий сценарій здався Ленґдонові дуже вірогідним.
— Справді! Колер ніколи б не подумав, що камерарій поведеть ся саме так. Той порушив традицію Ватикану тримати все в таємниці і розповів про кризу всьому світові. Він був максимально щирий. Подумати тільки, він показав антиматерію по телебаченню! Це був блискучий хід, і Колер ніколи на таке не сподівався. Але, за іронією долі, змова ілюмінатів обернулася проти них самих. Самі того не бажаючи, вони створили нового лідера Церкви в особі камерарія. І тепер Колер прилетів, щоб його вбити!
— Макс — пройдисвіт, — сказала Вітторія. — Але не вбивця. І він ніколи не пішов би на вбивство мого батька.
У Ленґдона в голові зазвучали слова Колера, які могли послу жити відповіддю. Багато хто в ЦЕРНі вважав Ветру небезпеч ним. Поєднувати науку з релігією — найвище блюзнірство.
- Предыдущая
- 93/116
- Следующая
