Сяйво - Кінг Стівен - Страница 32

• Предыдущая
• 32/128
• Следующая

— Як ти гадаєш, дурна я буду, якщо запишу його на медогляд? Там, у Сайдвіндері, є лікар загальної практики, молодий чоловік, судячи з того, що мені розказувала касирка в супермаркеті…

— Трохи нервуєш через наближення снігопаду, чи не так?

Вона знизала плечима:

— Мабуть. Якщо ти вважаєш, що це дурня…

— Ні, не вважаю. Фактично, можеш записати нас усіх трьох. Отримаємо відмінні медичні довідки і тоді зможемо спокійно спати ночами.

— Я сьогодні ж нас запишу, — сказала вона.

— Ма! Подивися, мамуню!

Син підбіг до неї з якоюсь великою сірою річчю в руках, і на одну жахливо-кумедну секунду Венді здалося, що то мозок. Побачивши ж, чим воно є насправді, вона інстинктивно відсахнулася.

Джек обхопив її однією рукою:

— Усе гаразд. Тутешніх мешканців, котрі не відлетіли геть, було витрушено. Я використав димову шашку.

Вона дивилася на велике осине гніздо в руках свого сина, але не торкалась його.

— Ти певен, що воно безпечне?

— Цілком. У мене було таке, коли я був малим. Мені його тато подарував. Денні, хочеш віднести його до своєї кімнати?

— Йо! Зараз же!

Хлопчик розвернувся й метнувся крізь двостулкові двері. Вони чули приглушений тупіт його ніг по головних сходах.

— Отже, там, нагорі, були оси? — спитала вона. — Тебе вжалило?

— Де моє «Пурпурове серце»? — перепитав він, виставляючи напоказ пальця[99].

Пухлина вже почала спадати, але Венді достатньо над нею поохкала і навіть ніжно її цьомкнула.

— А жало ти витяг?

— Оси не залишають жала. То бджоли. У тих жала з зазублинами. А в ос жала гладенькі. Оце-то й робить їх такими небезпечними. Вони можуть жалити знову і знову.

— Джеку, ти цілком певний, що йому безпечно тримати в себе те гніздо?

— Я виконав усі інструкції щодо тієї шашки. Та штука гарантовано вбиває геть усіх комах протягом двох годин, а сама потім безслідно випаровується.

— Я їх ненавиджу, — сказала вона.

— Кого… ос?

— Усіх, хто кусаються, — відповіла вона. Її долоні зімкнулись на ліктях, руки навхрест лягли їй на груди.

— Я теж, — сказав він і обійняв її.

Розділ шістнадцятий Денні

Венді чула, як далі по коридору, у спальні, принесена знизу Джеком друкарська машинка то вибухово оживає секунд на тридцять, то замовкає на пару хвилин, щоби потім знову видати коротку чергу. Немов слухаєш кулеметну стрілянину з якогось оточеного доту. Для її вух це звучало музикою; Джек не творив так наполегливо від другого року їхнього шлюбу, коли він написав оте оповідання, яке потім придбав «Ескваєр». Він казав, що, на його думку, п’єсу хоч так, хоч сяк, а буде закінчено під кінець цього року і тоді він візьметься до чогось нового. Казав, що його не хвилює, чи викличе бодай-якийсь ажіотаж «Маленька школа», коли Філліс показуватиме її там і там, не хвилює, якщо п’єса кане в забуття, не залишивши по собі й сліду, і всьому цьому Венді вірила також. Уже сам процес його писання подавав їй надзвичайну надію, і не тому, що вона очікувала чогось неймовірного від цієї п’єси, а тому, що таким чином її чоловік начебто поволі причиняв гігантські двері кімнати, повної монстрів. Він уже доволі довгенько налягав плечем на ці двері, і ось вони врешті гойднулися, щоби зачинитися.

Кожний натиснутий ним клавіш причиняв їх щільніше.

— Поглянь, Джеку, поглянь.

Денні сидів нахилений над першою з тих п’яти пошарпаних читанок, що їх Джек був відкопав, нещадно відкидаючи нарите, у незліченних секонд-генд-книгарнях Боулдера. Вони мусили піднести Денні зразу до рівня читання другокласника, що, як вона про те сказала Джекові, здається їй надто амбіційною програмою. Син у них розумненький, вони це знали, але помилковим було б підпихувати його вперед занадто швидко. Джек погодився. Жодного пхання не застосовуватиметься. Але якщо дитина сприйматиме все на льоту, вони до цього будуть готовими. І тепер вона загадувалася, а чи не виявиться Джек і тут неправим?

Скидалося на те, що підготовлений чотирма роками «Сезам-стрит» і трьома роками «Електричної компанії»[100], Денні вловлює все ледь не з лячною швидкістю. Це її непокоїло. На полиці вгорі лежали планер і детекторний радіоприймач Денні, а він занурювався в ці невинні книжечки так, ніби від навчання читання залежало його життя. В інтимному і затишному світлі довгошийої лампи, яку вони поставили в його кімнаті, маленьке личко сина виглядало більш напруженим і блідішим, аніж їй це могло подобатися. Він ставився до всього дуже серйозно: як до читання, так і до тих вправ, що їх цілими аркушами для нього складав тато. Зображення яблука і груші. Внизу великими друкованими літерами акуратним почерком Джека написано слово яблуко. Обведи колом правильну картинку — ту, яка відповідає цьому слову. І їхній син вдивлявся, переводячи погляд з картинок на слово, губи його ворушилися, вимовляючи, а насправді з потом вичавлюючи з себе це слово. І от він уже вміє затиснутим у пухкенькому кулачку товстелезним червоним олівцем самостійно написати майже три дюжини слів.

Палець Денні повільно сунувся вздовж слів у читанці. Над текстом містилася напівзабута Венді картинка, яка нагадала їй часи власного навчання в початковій школі дев’ятнадцять років тому. Хлопчик, що регоче, з кучерявим каштановим волоссям. Дівчинка в короткій сукенці, з білявими локонами, зі стрибалкою в одній руці. Грайливий песик біжить за великим червоним гумовим м’ячем. Знайома першокласникам трійця. Дік, Джейн і Джип.

— Дивися, біжить Джип, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи, біжи. — Він зробив паузу, посунувши палець на рядок нижче. — Дивися… — Він нахилився ще нижче, вже мало не торкаючись носом сторінки. — Дивися…

— Не так близько, доку, — промовила м’яко Венді. — Так можна зіпсувати собі очі. Так…

— Не підказуй мені! — різко скинувся він. Голос стривожений. — Не підказуй мені, мамуню. Я сам впораюсь!

— Гаразд, любий, — погодилася вона. — Але це не має великого значення. Справді, не має.

Не зважаючи, Денні нахилився знову. На його обличчі був той вираз, який зазвичай можна побачити під час вступних іспитів в актовому залі будь-якого коледжу. Їй це подобалося дедалі менше й менше.

— Дивися… ме. Ме. ’. Я. Че. Дивися, ме-ме-я-че? М’яч! — Раптова переможність. Шаленість. Ця шаленість в його голосі її лякала. — Дивися, м’яч!

— Так, правильно, — сказала вона. — Любий, я гадаю, на сьогодні вже достатньо.

— Ще пару сторінок, мамуню? Будь ласочка?

— Ні, доку, — вона рішуче закрила книжечку в червоній обкладинці. — Пора до ліжка.

— Будь ласочка?

— Не дратуй мене, Денні. Матуся втомилася.

— Гаразд, — проте він так само пожадливо дивився на читанку.

— Піди поцілуй батька, а тоді вмийся. Не забудь почистити зуби.

— Йо.

Він побрів, зсутулений маленький хлопчик у піжамних колготках і просторому фланелевому светрі з футбольним м’ячем спереду і написом ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ на спині[101].

Замовкла машинка Джека, і вона почула сердечне «цмок»: «На добраніч, татку».

— Доброї ночі, доку. Як просуваються твої справи?

— Добре. Матуся змусила мене зупинитися.

— Матуся права. Уже перейшло за пів на дев’яту. Ти до ванної?

— Йо.

— Добре. Бо в тебе вже картоплиння з вух росте. І цибуля, і морква, і часник, і…

Гиготіння Денні віддалилося, а потім обірвалося, рішуче пристукнуте дверима ванної кімнати. Джек з Венді не дотримувалися у власних туалетних відправах якоїсь потайливості, але Денні у ванній волів приватності. Ще одна ознака — а вони множилися безперервно, — що поряд з ними інша людина, а не просто перезнятий через копірку двійник когось з них чи комбінація їх обох. Від цього їй було трохи сумно. Колись її дитина стане для неї чужинцем і вона стане для нього чужою… але не такою чужинкою, якою стала для неї її власна матір. Благаю, Господи, нехай у нас так не станеться. Дозволь йому вирости й не перестати любити свою матір.

• Предыдущая
• 32/128
• Следующая