Сяйво - Кінг Стівен - Страница 6
- Предыдущая
- 6/128
- Следующая
Дивіться-но сюди. Тягнете за оці кільця й відкриваються або закриваються оці клапани. Я їх для вас усі позначив. Сині бірки — то для номерів у східному крилі. Червоні — середина. Жовті — західне крило. Коли візьметеся протоплювати західне крило, мусіте пам’ятати, саме той бік готелю найбільше переймає погоду. Коли дме, тамтешні номери стають холодними, як та фригідна баба з кубиком льоду в неї в тамтім місці. У вітряні дні, коли дме із заходу, можете наганяти духу аж до вісімсяти. Однаково я би так і робив.
— А ті термостати, що нагорі… — почав було Джек.
Ватсон відчайдушно помотав головою, змусивши підстрибувати в себе на голові оте його кошлате волосся.
— Вони не підключені. Вони просто для показухи. Дехто з приїжджих із Каліфорнії, так ті не визнають, що все гаразд, поки там не досить душно, щоб у їхній довбаній спальні пальма виросла. Усе тепло надходить тільки звідси, знизу. Але за тиском мусіте наглядати. Бачте, як повзе?
Ватсон поплескав по головному манометру, де, поки тривав його монолог, переповзло від сотні фунтів на квадратний дюйм до позначки сто два. Джек раптом відчув, як дрижаки швидко перебігли йому по спині, і подумав: «Гусак щойно пройшовся по моїй могилі»[21]. Тим часом Ватсон крутнув регулювальний вентиль, скидаючи в котлі тиск. Голосно зашипіло, і стрілка впала на дев’яносто один. Ватсон щільно прикрутив вентиль, і шипіння знехотя затихло.
— Отак він і повзе, — промовив Ватсон. — А скажи тому жирненькому довбойобу Уллману, так він повитягає свої гросбухи і три години товкмачитиме про те, що ми не можемо собі дозволити новий котел до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року. Я вам кажу, одного дня все тут зірветься в повітря аж до небес, я лише надіюся, що той жирний мудак теж злетить на цій ракеті. Господи, хтілося б мені бути таким же милосердним, як моя матір. Вона вміла побачити в кожному щось хороше. Ну а я, я лихий, мов та хора на свербіж зміюка. Та ну нахер, така вже вдача, й нічого з тим не вдієш.
А ще ви мусіте не забувати спускатися сюди двічі на день і раз під ніч, перш ніж вкластися в ліжко. Мусіте перевіряти тиск. Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці. Просто скидайте його потроху і не матимете жодних проблем.
— Який тут верхній поріг?
— Ох, та за сертифікатом двіста піісят, але тепер він може вибухнути куди як раніше. Ви не затягнете мене сюди постояти біля нього, коли на шкалі буде сто вісімсят.
— Тут нема автоматичного відключення?
— Нє, тут нема. Цю штуку було побудовано ще до того, як почали вимагати такі речі. Це тепер федеральний уряд скрізь пхається, хіба нє? ФБР нишпорить у пошті, ЦРУ підслуховує бісові телефони… а гляньте-но, що трапилося з отим Ніксоном. Хіба то було не жалюгідне видовище?
Але якщо ви регулярно спускатиметеся сюди й перевірятимете тиск, усе з вами буде гаразд. І не забувайте перемикати клапани, як той закомандував. Жоден із номерів не прогріватиметься дужче за сорок п’ять[22], хіба що зима буде на диво теплою. А своє помешкання топитимете, як вам подобається.
— А як щодо водопроводу?
— Окей, я якраз на це верну. Он там, поза цією аркою.
Вони пройшли в довге, прямокутне приміщення, що, здавалося, простягнулося на цілі милі. Ватсон смикнув за певний шнур, і єдина жарівка на сімдесят п’ять ватів обсипала якимсь хворобливим, хитливим світлом ту місцину, де вони зупинились. Прямо попереду виднілося дно ліфтової шахти, товсті, важко засмальцьовані троси тягнулися до двадцятифутового діаметра шківів і величезного, геть замаслюженого мотора. Усюди були газети, зв’язані в пачки підшивками, у картонних коробках. На інших коробках були написи: Звіти, або Рахунки, або Квитанції — ЗБЕРІГАТИ! Пахло пожовклістю й цвіллю. Деякі з коробок розвалилися, розсипавши по долівці пожовклі, хирляві папери, яким уже було, либонь, років зо двадцять. Джек роздивлявся навкруги, немов заворожений. Тут, похована у цих зогниваючих коробках, могла міститися вся історія «Оверлука».
— Скурвієш тут, поки змусиш цього ліфта робити, — промовив Ватсон, кивнувши великим пальцем у той бік. — Я знаю, що Уллман підмазує контролера з ліфтінспекції штату дорогими вечерями, аби лиш тримати фахового механіка нахер подалі від цього одоробала. Ну, а осьдечки ваш центральний ствол вод’гону.
Перед ними здіймалися, гублячись з виду в мороці, п’ять величеньких труб, кожна обкутана стягнутою сталевими обручами ізоляцією.
Ватсон показав на обсновану павутинням полицю біля шахти інженерних комунікацій. На ній лежало чимало замаслюжених ганчірок і самотня тека-сегрегатор.
— Отамтечки ваша схема вод’гону. Не думаю, щоб у вас трапилися якісь проблеми з протіканням — ніколи такого не траплялося, — але іноді труби таки замерзають. Єдиний спосіб цьому запобігти, це на ніч трішки відкручувати крани, але ж їх, тих кранів, понад чотири сотні в цьому йобаному палаці. Той жирний підар верещатиме так, що аж у Денвері[23] чутно буде, коли побачить рахунок за воду. А що, не так?
— Я назвав би це напрочуд проникливим аналізом.
Ватсон подивився на нього захоплено:
— А скажіть-но, ви насправді з коледжу, а таки як? Балакаєте, наче з книжки читаєте. Я таке обожнюю, коли хто не з отих, не з педиків. А їх багацько таких. Ви знаєте, хто мутив усі оті бунти по університетах кілька років тому[24]? Ті самі гомосексуалісти, ось хто. Вони дратуються й мусять дати собі волю. «Вийти із шафи» — як вони самі це називають. Свята срака, навіть не знаю, куди котиться цей світ.
Отже, якщо воно замерзне, то найшвидше замерзне саме у цій шахті. Не спека тут, самі бачите. Якщо так трапиться, користуйтеся оцим. — Сягнувши до розваленого ящика з-під помаранчів, він видобув звідти маленький газовий пальник.
Коли знайдете, де забито льодом, просто розмотаєте ізоляцію і там хорошенько прогрієте. Второпали?
— Так. Але якщо якась труба замерзне поза цими центральними стояками?
— Якщо робит’мете свою роботу, тримат’мете це місце в теплі, ніц не трапиться. Однаково до інших труб вам не дістатися. Та не переймайтеся тим. Не буде в вас жодних проблем. Гидотне це місце. Скрізь павутиння. Мені аж жаско тут, їй-бо.
— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив свою родину й себе.
— Йо, той хлоп, Ґрейді. Мутний був чолов’яга, я зрозумів це, щойно його вперше побачив. Завжди скалиться, мов той шкідливий пес ластиться. Це було, коли вони лишень тілько приїхали сюди, а цей жирний мудак Уллман, та він найняв би й самого Бостонського душителя[25], ’кби той погодився працювати за мінімальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Національного парку, хто тоді знайшов їх; телефон бо не робив. Усі були нагорі в західному крилі, на третьому поверсі, замерзлі на камінь. Найжальше малих дівчаток. По вісім і шість їм було. Гарнюні, як лялечки. А гармидер там був, їй-бо, пекельний. Той Уллман, він у міжсезоння управляє в якомусь блядському курортному закладі у Флориді, так він стрибнув на літак до Денвера, а там найняв когось із саньми, щоб підвезли його сюди із Сайдвіндера, бо дороги були завалені; сани! — ви собі таке можете уявити? Він собі ледь пупа не надірвав, так старався приховати це діло від газетників. І доволі вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замітка в Денверській «Пост», ну й, звісно, нек’олог у тій хутірській маленькій шматі, що вони її друкують там у себе, в Естес-Парку[26], але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацію цього місця. Я, бач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново і просто використає Ґрейді, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалів.
— Яких скандалів?
Ватсон знизав плечима:
— Кожні великі готелі мають свої скандали. Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають. Інда хтось із них дуба дасть у своєму номері, інфаркт там, чи інсульт, чи щось на кшталт того. Готелі — місця забобонні. Ані тобі тринадцятого поверху чи кімнати під тринадцятим номером, ані дзеркал на зворотнім боці вхідних дверей, ніяких таких речей. Ну от, скажімо, тільки цього літа, у липні, ми втратили одну леді. Уллман мусів цю справу владнати, і отже, хоч власним гузном закладайся, а він з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять дві тисячі баксів на сезон, і бодай як я не люблю цього мудака, але він їх відробляє. Це як ото декотрі приїздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, і наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жінка, мабуть, років шіісяти курва — мого віку! — а волосся в неї пофарбоване на таке червоне, як ото ліхтар над бурдеєм, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезні варикорзні жили в неї на ногах такі, що ті її ноги схожі на пару чортівських автодорожніх мап, діаманди рясно блищать у неї на шиї і на руках і з вух висять. І при ній той хлопчик, ну, не більш як сімнацять йому, з волоссям аж до дірки в сраці, а в матні стовбурчиться, буцім він туди рулон коміксів запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днів з десять і щовечора той самий завід. З п’ятої до сьомої в салон-барі «Колорадо» вона порція за порцією смокче Сингапур-слінг[27], наче вже вранці мусять видати закон про заборону коктейлів, а він з однією-єдиною пляшкою «Олімпії», тягнет її якомога довше[28]. А вона всяк жартує, так і сипле отими дотепами, і щораз як вона щось бовкне, він шкіриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краєчків губ мотузками хтось рота розтягує. Тіко за кілька днів уже було видно, що йому дедалі важче й важче всміхатися, і бозна про що він мусів був думати, щоби, перед тим як їм йти до ліжка, собі свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то він іде, а вона хитається, п’яна як хлюща, знаєте, а він собі щипає офіціанток і щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навіть закладалися на те, скільки він то витримає.
- Предыдущая
- 6/128
- Следующая
