Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна - Страница 29

• Предыдущая
• 29/43
• Следующая

Полуденне Сонце дала кожному по чотири-п'ять шматочків.

— На сьогодні досить, — пояснила вона. — Бо ваші шлунки довго голодували.

Голубий Птах жадібно глянув на казан. Але незабаром він відчув, як навіть од цієї скромної вечері по жилах потекло приємне тепло. Сита тиша настала в коридорі і в усіх комірчинах; було чутно лише, як потріскував вогонь та кістки, що їх гризли собаки десь по закутках.

До хлопця звернулася мати:

— Шкуру з твого ведмедя віддамо дідові. Хутро першого звіра, забитого майбутнім мисливцем, завжди одержують безпомічні старики. Але кігті належать тобі; з них зробимо намисто. Великі ікла я теж сюди нанижу. Це завжди нагадуватиме тобі про твого першого ведмедя.

Мати почала спритно витягати з ведмежих лап довгі, схожі на маленькі шабельки кігті. Напівздивовано, напівзаздрісно дивився Косоокий Лис, як росла купка кігтів. Він прибіг до хати Черепах, як тільки побачив, що везуть ведмедя. І залишився тут, щоб відсвяткувати переший мисливський успіх свого ровесника.

— Двадцять кігтів, — сказав він у задумі, — та ще до цього двоє ікол. Ти міг би, власне, один кіготь мені дати.

Голубий Птах нікому не міг сьогодні в чомусь відмовити. Лис подякував з такою щирою радістю, що колишньої неприязні наче й не було. Недруг став приятелем. Козулі теж захотілося мати кіготь. Так, кінець кінцем, у намисті залишилося тільки вісімнадцять кігтів, але з двома іклами посередині воно мало досить солідний вигляд і ще здалеку виділялося на червоній сорочці…

Повернувшись додому, батько одразу ж помітив намисто, його замкнене, похмуре обличчя вмить посвітлішало. Вислухавши розповідь Голубого Птаха, вождь коротко сказав:

— Я вдячний Димному Дню; без нього тебе не було б під нашим дахом.

Хлопець почервонів, мов жар, начебто його нагородили орлиним пером, одним з тих довгих хвостових пер, які носили тільки видатні воїни.

Після їди Малий Ведмідь закурив. Затягнувшись кілька разів, він, всупереч своїй звичці, одразу ж заговорив:

— Ви добре використали останні заряди, краще і я б не зумів. Це справді наш останній порох, бо торговці мені нічого не дали. Вони запевняють, що у них самих його мало, — щодня приходять індійці і просять пороху. Нарешті згодилися продати один мішечок, але вимагали, щоб за нього навесні ми заплатили п'ятикратну ціну. Я відмовився. — Малий Ведмідь на деякий час замовк, потім звернувся до Голубого Птаха: — Що ще сказали купці, тобі не доведеться перекладати, бо я зрозумів це й без перекладача. У білої людини серце з каменю, все одно, якою б мовою вона не говорила.

Хлопець подумав про Соляний Струмок, про довгасті червоні промені, що летіли на них з ялинового лісу, про ревіння прикордонників і вирішив, що батько має рацію.

Вождь почав знову:

— Повертаючись додому, ми зробили великий об'їзд, але в Моухінгу, селищі у верхів'ї Бобрової Річки, таке саме становище, як і у нас. Там теж неурожай, проте нам подарували мішечок пороху. Якщо ми його використаємо так само, як останні заряди, то проживемо непогано.

Малий Ведмідь посміхнувся: вдале полювання останніх днів розвіювало його турботи. В коридорі подуло холодом. Козуля, що ходив по дрова, розчинив двері навстіж:

— Сніг іде, сніг іде!

Всі вибігли надвір.

Лапатий сніг кружляв, витанцьовував у повітрі, а потім опускався на землю. Дорослі мовчали. Вони дивилися на небо, а ніжні зірочки сніжинок падали на їхні обличчя і танули. Діти з радісними вигуками ганялися за білими сніжинками. Кожен знав, що вони означали. Іде сніг — пороша, і мисливці не ходитимуть більше марно.

— Нам треба добре продумати, як при найменшій витраті пороху здобувати м'ясо і хутра, — розмірковував Малий Ведмідь, коли всі члени роду Черепахи на радощах зібралися довкола вогнища. Це була найкраща нагода для діда, який любив вечорами приходити до матері поговорити. Він оживав, а його очі блищали.

— За моєї молодості лише у деяких чоловіків були рушниці, але ж ми не вмирали з голоду. Кожен мисливець тоді вмів ловити рибу і розставляти пастки. Списи і стріли влучали не гірше, ніж ці нові громові труби, і не робили стільки шуму. А сьогодні кожен мисливець без рушниці як безпорадна дитина. Біла людина не принесла нічого хорошого.

Дід без кінця вихваляв часи своєї молодості, і присутні ввічливо слухати його. Не все було так, як говорив Біле Волосся, бо кожен мисливець і тепер розставляв пастки, які щоденно обходив і дбайливо доглядав; на кожному горищі лежали ще довгі ості на рибу — з гаками й без них, і кожен хлопець повинен спочатку навчитися добре влучати стрілою з лука, перш ніж йому довірять рушницю. Але ніхто не перебивав старого — хто з дідів не говорив, що в його юнацькі роки часи були найкращі?

— Завтра ловитимемо рибу в озері, — сказав батько під кінець бесіди.

Голубий Птах зацікавився: це озеро він теж знає з тих пір, як їздили у лісок цукрових кленів. Щоразу, коли проходили берегом, тільки й мови було, що про дивну місцевість, якої більше ніде не знайдеш.

Перед очима хлопця постала картина ранньої весни в цій місцевості: бірюзове, овальне озеро, навколо листяний ліс, що ніжно віддзеркалюється у тремтливих хвилях, — лише в одному місці ліс поступається перед великим лугом. На середині озера величезна купа хмизу і гілок: хатка бобрів.

Озеро не мало видимого стоку, і вода в ньому була завжди на одному рівні. Трохи далі на схід із землі било сильне джерело, і батько говорив, що це кінець підземного струмка. Козуля запевняв, що він одного разу, коли їхали повз озеро в лісок цукрових кленів, кинув клаптик хутра на лід поблизу берега, а повертаючись додому, те саме хутро знайшов у джерелі. Це було схоже на правду, бо в озері водилися навіть вугрі — а як могли вугрі потрапити сюди, коли б не було ніякого зв'язку з найближчим струмком? Так, ця місцевість справді дуже цікава.

А чому б їм не рибалити спочатку на Бобровій Річці? Батько, здавалось, угадав хлопчикове запитання.

— На озері лід не такий товстий, як на річці. Не знаю, чому, можливо, там є теплі джерела. У всякому разі це полегшить нам роботу.

Вони вирушили на світанку, але на місце прибули десь опівдні. Рухалися не так швидко, як звичайно, бо чоловіки були одягнені в товсті куртки з ведмежого хутра і легінги з шкури буйвола. Для Голубого Птаха мати теж дістала куртку із лосьової шкури, з рукавами і капюшоном. «Інакше замерзнеш під час ловлі риби».

Багато знаряддя брати з собою не треба було, лише корзини, сокири і ості на рибу — міцні тростини з костяною вилкою-трійчаткою з надзвичайно гострими кінцями. Ще на початку своєї першої зими на Родючій Землі Голубий Птах якось бачив ці довгі з трьома вістрями ості в руках чоловіків. Але тоді він почував себе чужим і не хотів питати, хоча йому дуже хотілося знати, як ними ловлять рибу. Він ще й зараз пам'ятає, що рибалки тоді лежали у маленьких наметах на середині замерзлої річки, добре закутані в хутра. Ну, сьогодні і завтра він уже сам роздивиться все як слід.

Озеро було схоже на плоский, наче дошка, засніжений луг, що розтягнувся вздовж і вшир. Мисливці розбилися на групи. Батько пішов з Чорною Ступнею, Швидкою Ногою, Козулею і Голубим Птахом навпрошки до хатки бобрів. Ніхто навіть не догадався б, що в цій хаотичній, безладній купі з гілля живуть бобри: вздовж і впоперек одна на одній лежали гілки досить високо, в зріст дорослої людини. Вся купа була покрита товстим шаром снігу, звідусіль стирчали обледенілі кінці палок. Голубий Птах потягнув за одну з них, але гілка навіть не ворухнулась. Чорна Ступня та Швидка Нога засміялися:

— Це не так-то просто.

Батько розподіляв роботу.

— Спочатку треба прорубати в льоду дірки; кожен вибирає собі місце приблизно на дванадцять кроків од купи. Ви, хлопці, обидва залишаєтесь тут.

Почали рубати сокирами блискучий лід. Незабаром в отворі з лікоть завширшки, над яким трудилися Голубий Птах і Козуля, затремтіла чорна вода. Батько мав рацію, лід був не більше п'яді завтовшки. Тимчасом Малий Ведмідь видрався на хатку бобрів і сильними ударами розрубував верхівку; сніг і гілки розліталися в усі боки.

• Предыдущая
• 29/43
• Следующая