Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна - Страница 31
- Предыдущая
- 31/43
- Следующая
Полювання наступного дня було ще успішнішим, бо хлопцям теж дозволили багрити вугрів на березі озера. Для цього з горища дістали спеціальні ості — довгі тростини з п'ятьма зубцями і зазублинами. Хлопці ширяли ними то тут, то там в ополонки вздовж берега, сягаючи глибоко у м'який грунт на дні озера. Коли витягали ості, на кінцях розвилок звивалися, наче тонкі змії, вугрі.
Хлопці працювали старанно. Десь опівдні вони спекли на вогнищі кілька рибин, щоб нашвидку поїсти. Потім сиділи біля вогню і гріли ноги. У свіжому зимовому повітрі лунали сміх і жарти, а здалеку чулися вигуки чоловіків, що прямували від останніх ополонок до вогню, навантажені різною рибою.
У веселому настрої, викликаному успішною роботою, їжа здавалась ще смачнішою. Проте найсмачнішою була юшка з вугрів, яку варила Сяюче Полуденне Сонце у своєму казані. Ввечері рибалки не йшли, а, здавалося, летіли додому, незважаючи на тяжкі кошики.
Шість днів рибалили над ополонками, поки улов вичерпався. Озеро дарувало багато, і люди Родючої Землі непогано пережили холодні місяці. Спочатку здавалося, що буде голодна зима, але після варіння цукру всі згадували її лише як пісну, а не як голодну зиму.
Люди з Довгої Хати набули деякого досвіду. Батько знав тепер, що купці в Преск Іль були безсердечними до індійців, бо навіть у скрутну годину не допомогли їм. Мисливці більше не поглядали так зневажливо на ості для риби і частіше почали діставати їх з-під старого мотлоху на горищі. Жінки переконалися, що в роки доброго врожаю треба робити більші запаси, щоб маїсу вистачало не на одну, а на дві зими.
Але що все це значить порівняно з ведмежим намистом? Голубий Птах досягнув найбільше. За ці місяці пін навчився, нарешті, покликом приваблювати дикого індика, а потім стрілою збивати його з гілки. А це було не так-то й легко.
Його навіть взяли на полювання за білками, бо вважали досвідченим стрільцем. Він більше не стріляв мимо, як колись у Прибережних Луках у червону мішень на хатній стіні, коли Косоокий Лис глузував з новачка.
Минали роки. Кожної осені на Родючу Землю приходив Димний День, щоб заглянути, як він казав, до сестри і зятя, а в дійсності щоб побачити дітей. Він дуже прив'язався до Голубого Птаха і Малії, коли ті жили в Прибережних Луках. Димний День привів хлопця в рід Черепахи, він керував його першими кроками в новому житті і до деякої міри вважав його за свого сина. Він радів, що діти підростають, кожного разу розпитував про їх успіхи в домашньому господарстві та полюванні і, коли повертався додому, розповідав про все Круглій Хмарі.
Малія і Голубий Птах навіть не підозрівали, яку роль вони відіграють у житті тітки і дядька. Діти нічого не знали про те, що самотні старики з Прибережних Луків усю свою любов перенесли на племінницю і племінника і весь час думали про них. Хоч братік і сестричка нічого цього не помічали, проте вони щороку чекали Димного Дня. Він ніколи не приїжджав без подарунків і не скупився на похвали.
Як гордився хлопець, коли показував дядькові ведмеже намисто, і як здивувався Димний День, коли ще через рік Голубий Птах повів його на свою ділянку з пастками. Адже весною після скрутної зими батько довірив хлопцеві п'ять добре влаштованих пасток, розставлених на стежках, де часто проходили дрібні тварини.
Пастки були не дуже складні — це всього-на-всього чотири дубові стовпи з важкою горизонтальною ударною колодою, яку підтримував натягнутий шпур і опорний дрючок. Коли яка-небудь тварина — норка, ондатра, єнот або опосум — натикалася на шнур, колода падала і вбивала необачного четвероногого. Вже не одну зиму служать ці довговічні і надійні пастки. Щодня треба було обходити, ставити їх, а коли якась із них захлопнулась, забирати здобич.
Саме того дня, коли дядько милувався пастками Голубого Птаха, під колодою лежала видра. Дядько зрадів, мабуть, більше, ніж хлопець. А щодо діда, з яким Димний День досить часто бесідував, так той Голубого Птаха менше гудив, ніж Козулю або Косоокого Лиса, який завжди мусив слухати докори. Але видно було, що вони на нього впливали не більше, ніж занурювання у воду влітку.
З Димним Днем у відлюдне село біля Бобрової Річки прибували також і новини. Здебільшого дядько розповідав свої вісті лише на другий або аж на третій день після прибуття, але він майже завжди знав щось нове, особливо про сутички між англійцями і французами.
Війна тривала вже роки, неспокій усе ще сповнював країну. В глибоких лісах, тут, у басейні річки верхньої Аллегейні, правда, ще ніколи не чути було гарматного пострілу, сюди долинали тільки відгуки далеких, іноді незрозумілих звісток. Білі весь час то відступали, то наступали, будували фортеці, потім висаджували їх у повітря і вбивали один одного. Здавалося, вони ніби заражали своїм неспокоєм і червоношкірих. Це видно було по ленапах, які ніде не знаходили собі місця, щовесни вирушали на кордон і тим самим посилювали неспокій.
Про все це мало знали в далеких селах на Бобровій Річці. А те, що розповідали ленапські воїни, звучало, як оповідання не з тої землі. Та саме цього року, коли Голубий Птах одержав пастки, дядько розповів таке, що здалося людям роду Черепахи зрозумілішим: французьку фортецю біля Огайо захопили англійці. У цій фортеці Голубий Птах лежав у госпіталі; звідси його забрав Димний День і повіз у Прибережні Луки. І ось французів там більше немає, є лише англійські червоні мундири.
Давно забуті картини знову постали в уяві хлопця: пенсільванська міліція, форт Дю Кесн, генерал Браддок, Мононгахіла. Спогади пірнули б у пітьму, якби Димний День не заговорив про це ще раз.
Це сталося на полюванні з факелами. Голубому Птахові захотілося продемонструвати дядькові, як майстерно він влучає в ціль, а для цього найбільш підхожим хлопець вважав нічне полювання з вогнем. Дядько одразу ж погодився.
Ввечері, коли сонце сховалося, залишивши над лісом пломеніючий багрянець, а тіні дерев на дзеркальній гладіні річки згустилися, мисливці гребли проти течії. Від кожного удару весла по воді півколом бігла хвилька; на ній переливалися бульки, і хвилька виблискувала, наче полонинка браслета. Човен майже беззвучно просувався вперед, залишаючи за собою сріблясту доріжку.
З прибережного очерету долітало останнє сонне крякання качок; звучав багатоголосий концерт жаб, а від лісу чулася тріскотня коників. Комарі і мошки не докучали, бо прохолода від води розганяла їх.
Останній відблиск вечірньої заграви на заході згас, коли дядько прошепотів:
— Тут почнемо.
Голубий Птах зашепотів у відповідь:
— Краще візьмемо праворуч; там менше очерету, і ми зможемо підійти ближче до берега.
Поки Димний День гріб упоперек течії, Голубий Птах запалив факел із березової кори і встромив його в отвір невеличкої дошки на носі човна. Позаду світильника була закріплена вертикально ще одна, більша дошка, яка відбивала світло. Вологий пісок затримував іскри факела, щоб від них не загорілось каное.
Мисливці сиділи навпочіпки, оточені темрявою, яку перед човном пронизували промені світла. Тільки-но факел розгорівся як слід, дядько повернув човна, і той беззвучно поплив понад берегом за течією.
Лише час від часу Димний День користувався веслом, але так, що не чути було навіть, як з лопаті весла падали краплини.
Позаду світильника сидів Голубий Птах з луком та стрілою і стежив за берегом, що повільно, п'ядь за п'яддю пропливав мимо, то з'являючись в освітленому колі, то знову поринаючи в пітьму позаду каное. Іноді доводилося обминати кущ очерету, а в цілому луг, що вузенькою смужкою пролягав між лісом і річкою, сягав аж у воду.
Раптом хлопець відчув легеньке погойдування човна, — умовний сигнал — «увага». Тихий тупіт і сопіння почулися з берега. Голубий Птах натягнув лука — саме вчасно, бо в світлі факела з'явився великий олень. Піднявши голову, він витріщився на загадкове світло на воді. Зацікавившись, олень ступив ще ближче. Хлопець побачив, як в очах враженої несподіванкою тварини віддзеркалюються промені світильника, і потім з туго натягнутої тетиви випустив стрілу. Вона просичала, олень зробив стрибок і зник у темряві.
- Предыдущая
- 31/43
- Следующая
