Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 11

• Предыдущая
• 11/74
• Следующая

Мак відчув стривожене дихання татка. Ще хвилина, і руки його владно забрали б кермо. І, усміхнувшись, хлопчик знову загнуздав «Голуба». Ех, майнути б до стратосфери, шкода, що він ще не вміє керувати ракетним двигуном.

Макові дуже хотілося показати своє вміння, і він почав кружляти красивою спіраллю. Це була остання Грицькова лекція. Хай помилується Гандін його льотом.

— Мачку, давай прогуляємося до парку! — наче крізь сон почув він татків голос. «Голуб» слухняно пішов на зниження, помчав над щетиною лісопарку і легко сів на одній з полянок. Літачок не потребував спеціального аеродрому.

— Ти вже дуже добре керуєш, — сказав Горний, погладивши плече сина, що розквіт від похвали. Він зійшов з літака і задумливо пройшовся по полянці. Останнім часом він так рідко бував на землі!

Горний присів і зірвав кілька рослинок. Вони були в'ялі і знесилені від нестерпної спеки, що немов палила все живе.

— О, — здригнувся він. — Вона йде, немилосердна посуха… Ще кілька днів, і вона вип'є усю зелену кров рослинок. Але ще не пізно, ще весело зазвучать, Мачку, дощові краплі!

Мак знайшов на дереві поважного жука-носорога. Він спостерігав його з цікавістю молодого, подаючого надії ентомолога і несподівано зареготав.

— Татку! — сказав він. — Цей жук дуже схожий на старого Ролінського, він навіть ходить так, як професор.

Раптом Мак споважнів. Він сів на пеньок і почав серйозну розмову з батьком.

— Скажи, татку, — запитав він, — чому тобі схотілося запросити до нас цього сердитого старого?

— Бачиш, — сказав Горний, — у нас була лише одна кандидатура, гідна цієї роботи. Я кажу про роботу нашої розвідки, чіткість якої іноді вирішує все.

— Розкажи мені про нього, — попрохав Мак і сів на траві, схрестивши ноги, як зовсім маленький хлопчик. — Що він за людина?..

— Добре, — почав Горний. — Ролінський у нас один з найстаріших вчених метеорологів. Все своє життя він віддав науці. Ти бачив його скалічені пальці?.. Ще зовсім молодим під час якихось хімічно-фізичних дослідів він обпік до кісток свої два пальці, їх довелося одрізати. А його дружина?.. Це було найжахливіше. Кажуть, що вона загинула під час вибуху, коли професор намагався створити штучну кулясту блискавку. З того часу він став таким відлюдним. Він, зовсім закопався в своїй лабораторії Закавказького інституту дощування, створивши там з кількома іншими товаришами своєрідну наукову фортецю. За основу своєї роботи Ролінський взяв хімічні і електричні процеси в краплях і дав блискучі наукові праці з теорії природного дощу. Але на цьому він і спинився, вперто пророкуючи, що керувати дощем можна буде тільки в дуже далекому майбутньому.

Ну, а ми, ти знаєш, штурмували науку з двох боків: і в лабораторії, і в польових умовах. Іноді те, що виходило в лабораторії, практика спростовувала. Ми вивчали науку про дощ, використовуючи також і наукові праці Ролінського. Але штучного дощу чекати сто років ми не могли.

Професор звав нас фантастами і воював з нами! Проте, почувши про успіх наших польових дослідів, він все-таки зайнявся ними і собі. У нього були на Закавказзі прекрасні умови — будинок інституту стояв врівень з хмарами… «Ролінський почав впливати на хмари рентгенопромінням і якоюсь хімічною речовиною — своїм дощієм. Свою роботу він ховав від усього світу. Саме через це, одрізаний власною впертістю від інших інститутів, він так і зупинився на одному місці в своїх дослідах. Ми обігнали професора, бо його технічне устаткування для дослідів:і дощування було застаріло, кустарне. А. ми, працюючи в спілці з іншими інститутами, озброїлись найпередовішою технікою. І от робимо дощ…

Гул угорі привернув увагу Горного. Це летів вантажний повітряний поїзд. Як велетенські жуки, поволі знижались вертольоти.

— Привезли запасні частини до комбайнів! — весело промовив Горний.

І раптом тишу порушив вітерець. Посмішка осяяла обличчя Горного.

— Летімо, Мачку, — сказав він, швидко підводячись. — Починається норд-вест. Він принесе нам хмари!

— О, та в нас гості! — закричав Мак, планіруючи літак до стоянки станції.

Справді, біля «Переможця» стояв автобус. Гурт людей виходив з нього. Це нетерплячий дід Омелько приїхав із знатними колгоспниками поглянути зблизька на повітряний корабель. Мак шукав очима серед них Галинку, але її не було.

Юного пілота зустріли оплесками, їх влаштували працівники станції, яких очолив Гандін. Вони всі милувалися польотом Мака. Гандін прикріпив до блузи хлопчика значок, на якому був зображений орел, що летить, значок, що давали лише тим, хто складав мінімум авіаспорту.

Горний, привітавшись з гістьми, залишив їх на піклування Грицька і Мака, а сам поспішив до радіорубки.

Нова радіотелеграма хвилювала передчуттям близької перемоги.

«Стабілізація хмар проходить успішно, — повідомляла друга станція погоди. — Північно-західним посилаємо перший транспорт хмар».

Далі йшов шифр — це були записи кількості добової вологи, яку станції пощастило стабілізувати, форми хмар тощо.

Горний наче помолодшав після цієї звістки, його рухи стали швидкі й поривчасті, як у юнака. Вмить радіорупори рознесли по всіх робочих кімнатах його нові накази. Станція готувалася до битви з стихією. Віддавши, потрібні розпорядження, Горний повернувся до екскурсантів, яким Грицько показував «хімічку».

— О, — сказав старий Омелько, кидаючись йому назустріч, — дозвольте потиснути вашу руку!.. Ви ж бо геніальна людина, коли вигадали такий чудовий засіб загнуздувати хмари!

— Ви перебільшуєте, — скромно відповів Горний, — мені просто пощастило при допомозі таких от комсомольців (він вказав на Грицька) підсумувати те, що зробило ціле покоління радянських вчених. Я просто мав сміливість вчасно заявити, що наука про атмосферні опади досягла вже такого рівня, при якому можна оволодіти дощем. Я був щасливіший, ніж мої попередники, які часто-густо пробували свої методи всліпу. Величезна скарбниця науки про дощ, зібрана видатними вченими, давала мені повну можливість, додавши свою творчу наукову думку, накинути міцну вуздечку на досі непереможні хмари…

Я говорю про вуздечку: треба сказати, що про це професор Аганін так розповідав своїм студентам.

Багато років тому, цілі тисячоліття тому, людина надумала приручити дикого коня. Вона сміливо кидалася на спину цього страхіття і, вхопившись за гриву, намагалася скорити його. А розлючений кінь кидав її на землю і топтав своїми копитами. Минуло багато років, доки не знайшовся такий митець, що розгадав, дослідив простий конячий закон — кінь іде туди, куди повернути йому голову… І тоді тільки людина певно і сміливо загнуздала баского коня.

Я був щасливішим за багатьох своїх попередників, які, не знаючи як слід законів дощу, намагалися загнуздувати хмари і ламали на цьому шию. Багато законів дощу було вже розгадано. Треба було тільки перевірити їх і, озброївшись новою технікою, скувати для хмар міцну вуздечку.

— А я б дуже хотів, — попросив комсорг колгоспу Яша, стрункий, тонкий, як молода тополя, юнак, — щоб ви нам коротенько пояснили, що саме ви взяли за основу в науковій теорії про дощ?

— Добре, — сказав Горний. — Ви от сідайте, прошу, а я коротенько розповім.

Гості розташувалися на затишній канапці, яка автоматично вистрибнула з стіни за сигналом Горного.

Ви, безумовно, знаєте, що таке колоїдні розчини? — спитав Горний.

— Я знаю, я агрохімік! — радо обізвався Яша.

— А я не знаю, — сказав один з колгоспників.

— Так от, колоїдні розчини — це такі розчини, де змулені часточки якоїсь речовини плавають у рідині острівцями — групами молекул. Давно вже і наші, і закордонні вчені звернули увагу на подібність тих явищ, які відбуваються в колоїдному розчині, з тими явищами, що відбуваються в атмосфері. Вони почали говорити про те, що атмосферу з її туманами, хмарами тощо можна теж розглядати, як особливий колоїд, і назвали її аерозолом (подібно до водного колоїду — гідрозолу).

• Предыдущая
• 11/74
• Следующая