Людина-амфібія - Беляев Александр Романович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/39
• Следующая

— І що ж ти робив далі?

— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?

“А це добре, що йому подобається дівчина”, — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.

— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.

— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.

— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.

— Ходімо зараз!

— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.

— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.

— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути… (“За ніч я встигну побачитися з братом”, — подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.

Іхтіандр виплив із затоки і вийшов на берег. Крісто вже чекав його з білим міським костюмом у руках. Іхтіандр подивився на вбрання так, немовби йому принесли гадючу шкуру, і, зітхнувши, почав одягатися. Мабуть, йому рідко доводилось надівати костюм. Індіанець допоміг юнакові зав’язати галстук і, оглянувши Іхтіандра, був задоволений його зовнішністю.

— Ходімо! — весело сказав Крісто.

Індіанець хотів вразити Іхтіандра і повів його головними вулицями міста — Авені да Альвар, Вертіс, показав площу Вікторії з кафедральним собором і ратушею в маврітанському стилі, площу Фуерто і площу Двадцять п’ятого травня^[9] з обеліском Свободи, навколо якого росли чудові дерева, та президентський палац.

Та Крісто помилився. Гуркіт, рух великого міста, пилюка, задуха, метушня зовсім приголомшили Іхтіандра. Він намагався знайти в натовпі дівчину, часто хапав Крісто за руку і шепотів:

— Вона!.. — Та одразу ж помічав, що помилився: — Ні, це інша…

Настав полудень. Спека стала нестерпною. Крісто запропонував зайти до невеличкого ресторану, що містився у підвалі, поснідати. Тут було не так спечно, але галасливо і задушливо. Брудні, бідно вдягнені люди курили смердючі сигари. Від диму Іхтіандр задихався, а тут що голосно сперечалися, вимахуючи пожмаканими газетами і вигукуючи незрозумілі слова. Іхтіандр випив дуже багато холодної води, однак не доторкнувся до сніданку, сумно промовивши:

— Легше відшукати знайому рибку в океані, ніж людину в цьому людському вирі. Ваші міста гидкі. Тут задуха і дуже погано пахне. У мене починає колоти в боках. Я хочу додому, Крісто.

— Добре, — згодився Крісто. — Зайдемо лише до одного мого приятеля — і повернемось.

— Я не хочу заходити до людей!

— Це по дорозі. Я не затримаюсь.

Розрахувавшись, Крісто вийшов з Іхтіандром на вулицю. Похиливши голову, важко дихаючи, ішов Іхтіандр слідом за Крісто повз білі будинки, повз сади з кактусами, маслиновими і персиковими деревами. Індіанець вів його до свого брата Бальтазара, що жив у Новому порту.

Біля моря Іхтіандр жадібно вдихав вологе повітря. Йому хотілося зірвати з себе одяг і кинутися в море.

— Зараз прийдемо, — сказав Крісто, боязко поглядаючи на свого супутника.

Вони перетнули залізничну колію.

— Прийшли. Ось тут, — сказав Крісто, і вони спустилися до напівтемної крамнички.

Коли очі Іхтіандра звикли до напівтемряви, він здивовано озирнувся. Крамниця скидалася на куточок морського дна. Полиця і навіть частина підлоги були завалені черепашками — дрібними, великими, витими, стулчастими. Зі стелі звисали разки коралів, морські зірки, чучела морських риб, засушені краби, дивовижні мешканці моря. На прилавку, під склом, лежали в шухлядах перлини. В одній шухлядці були рожеві перлини — ловці називали їх “шкірою ангела”. Іхтіандр трохи заспокоївся серед знайомих речей.

— Спочинь, тут прохолодно і тихо, — сказав Крісто, всаджуючи юнака на старий плетений стілець.

— Бальтазаре! Гуттієре! — гукнув індіанець.

— Це ти, Крісто? — озвався голос з другої кімнати. — Іди сюди!

Крісто нахилився, щоб увійти у низенькі двері, що вели до другої кімнати.

Тут була лабораторія Бальтазара. Тут він легким розчином кислоти відновлював втрачений від вогкості колір перлин. Крісто щільно причинив за собою двері. Тьмяне світло падало крізь невеличке вікно в стелі, освітлюючи пляшечки і скляні ванночки на старому, почорнілому столі.

— Добридень, брате. Де Гуттієре?

— Пішла до сусідки по праску. Мережива та стрічечки на думці. Зараз повернеться, — відповів Бальтазар.

— А Зуріта? — нетерпляче запитав Крісто.

— Пропав десь, клятий. Учора ми з ним трохи посварилися.

— Все через Гуттієре?

— Зуріта перед нею, як вуж, звивався. А вона йому одно у відповідь: “Не хочу й не хочу”. Що ти з нею вдієш? Вередлива і вперта. Забагато про себе думає. Не Розуміє того, що кожна індіанська дівчина, навіть найперша красуня, вважала б за щастя вийти заміж за таку людину. Власну шхуну має, артіль ловців, — бурмотів Бальтазар, купаючи перлини в розчині. — Мабуть, Зуріта вином досаду заливає.

— Що ж тепер нам робити?

— А ти привів?

— Сидить.

Бальтазар, підійшовши до дверей, з цікавістю зазирнув у замкову щілину.

— Не бачу, — тихо промовив він.

— На стільці сидить коло прилавка.

— Не бачу. Там Гуттієре!

Бальтазар швидко відчинив двері і разом з Крісто ввійшов до крамниці.

Іхтіандра не було. У темному кутку стояла дівчина — приймачка Бальтазара Гуттієре. Про її незвичайну вроду знали далеко за межами Нового порту. Але дівчина була сором’язна і примхлива. Найчастіше вона говорила співучим, але твердим голосом:

— Ні!

Гуттієре сподобалась Педро Зуріті. Він хотів одружитися з нею. І старий Бальтазар був не проти того, щоб породичатися з власником шхуни й пристати до нього в компанію.

Та на всі пропозиції Зуріти дівчина незмінно відповідала:

— Ні!

Коли батько і Крісто увійшли до кімнати, дівчина стояла, похиливши голову.

— Здрастуй, Гуттієре, — сказав Крісто.

— А де юнак? — спитав Бальтазар.

— Я не ховаю юнаків, — відповіла вона посміхаючись. — Коли я увійшла, він глянув на мене так дивно, ніби злякався, підвівся, потім раптом схопився за груди й вибіг. Не встигла я оглянутись, як він уже був у дверях.

“Це була вона”, — подумав Крісто.

Іхтіандр, задихаючись, біг уздовж морського берега. Вирвавшись із цього страшного міста, він круто звернув з дороги і рушив до самого берега моря. Він заховався серед прибережного каміння, озирнувся, швидко роздягнувся, сховав між камінням костюм, побіг до води і кинувсь у хвилі.

Хоч він був дуже стомлений, а проте плив як ніколи швидко. Риби перелякано кидалися від нього. Тільки відпочивши за кілька миль від міста, Іхтіандр піднявся ближче до поверхні і поплив уздовж берега. Тут він уже почував себе як удома. Кожен підводний камінь, кожна улоговинка на морському дні були йому знайомі. Ось тут, розпластавшись на піщаному дні, живуть сидні камбали, далі ростуть червоні коралові кущі, що ховають між своїх гілок дрібних червоноперих рибок. У цій затонулій рибальській барці влаштували собі кубло дві родини спрутів, у них нещодавно вивелися малята. Під сірими камінцями живуть краби. Іхтіандр любив годинами спостерігати їхнє життя. Він знав їхні маленькі радощі вдалого полювання та їхні прикрощі — втрату клешні чи напад восьминога. А коло берегових скель було багато устричних черепашок.

Нарешті, вже недалеко від затоки, Іхтіандр висунув голову на поверхню води. Він побачив зграю дельфінів, що вигравали на хвилях, і голосно протяжно крикнув. Великий дельфін весело пирхнув у відповідь і швидко поплив до свого друга, то поринаючи, то знов виблискуючи над гребенями хвиль своєю чорною спиною.

• Предыдущая
• 15/39
• Следующая