Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/33
• Следующая

І заслужив у цьому бою наш корабель собі вічну славу. Важко сказати, хто з екіпажу більше відзначився, — всі героями були. В трюмі, у вугільному бункері, пробоїна була, — то старшина другої статті Годунов її власною спиною затулив, поки пластир не завели. А прапор все-таки над кораблем майорів!

Перед смертю командир дав наказ: секретні документи знищити.

Вбігли ми до штурманської рубки, а з тріщини в перегородці високе полум’я б’є… Рвемо карти, в полум’я кидаємо.

І дуже запам’яталося, що тоді рульовий Семьонов сказав: «Пелевін Сашка вмер… Дуже поранений був, я йому фланелівку розрізав, перев’язав його. А він весь побілів, знекровів. Шепоче: «Костю, пити дай…» Я в камбуз по воду, а там усе розбито… Кинувся до кают-компанії… Від графина самі осколки блищать… Повернувся до друга. «Немає ніде води, Сашо…» Одвернувся він і помер… Отаке тобі — на воді знаходимось, а другові склянки води не дістав…»

І як сказав це Семьонов, згадав я, що ніде Никонова не видно.

Уже давав крен «Туман», важко було на палубі стояти. Дивлюсь, матроси шлюпки спускають… Біжу до машинного відділення…

Тут електрики вже немає, під ногами море хлюпочеться. Машиністи по коліна в воді, ще борються за життя корабля… Никонова серед них немає… Дивлюсь — він, притулившись до трубопроводу, лежить, і вода йому до горла доходить.

«Петре!» кричу. Розплющив він очі… Живий! Підхопив його, ледве виліз по трапу. «Туман» уже зовсім на бік ліг.

«Ти, дружба, зі мною не возись. Рятуйся сам…» шепоче Петя. «Ми ще, Петре Івановичу, поживемо, повоюємо», кажу йому і несу до шлюпок.

Та тільки хотів друга в шестірку опустити, — розірвався поруч снаряд: мене оглушило, Никонов у мене на руках обвис. Роздробило йому голову осколком. Так я його на палубі і залишив…

І як тільки відійшли шлюпки від корабля, — довгий темний ніс «Тумана» почав з води підніматися. Ніяк він потонути не хотів. Уже корма цілком у воду занурилась, у пробоїни хвилі вриваються. Хто в шлюпки сісти не встиг, просто в воду кидається, а корабель наш все форштевнем у небо дивиться, півколо ним описує. А потім закипів коловорот — зник наш «Туман». Я навіть очі зажмурив, такий сум огорнув.

А коли розплющив очі, бачу: по морю тільки наші шлюпки пливуть, матроси за них чіпляються, і навкруги знову снарядні сплески: есмінці і по шлюпках стріляють. І поклялися ми один одному — краще всім у воду пострибати і потонути, а в полон не здаватися…

Та ось загуділи від берега наші літаки, німці, зрозуміло, навтікача. Припливли ми до бази живими. І залишилася мені тільки оця пам’ять про друга…

Агєєв ворухнувся, і на долоню Фролову лягла маленька легка люлька. Вона була тепла на дотик, боцман тільки що витягнув її з кишені чи, може, весь час тримав у руці. Як жива спляча істота, лежала вона на долоні сигнальника.

— Цю люльку, — прозвучав тихий голос боцмана, — виточив перед смертю Петро Никонов. Не пам’ятаю, як вона до мене потрапила. Мабуть, коли заграли тривогу, я сам її в кишеню поклав. Прийшли на базу, дивлюсь — вона.

І дав я того дня велику клятву. Поклявся перед матросами у півекіпажі не курити, поки не вб’ю шістдесят ворогів! Втричі більше, аніж загинуло на «Тумані» друзів-моряків. Проведи-но пальцем по мундштуку.

Фролов помацав мундштук. Він був покритий двобічною насічкою, великою кількістю глибоких зазублин.

— П’ятдесят дев’ять зазублин! — з силою сказав Агєєв. — П’ятдесят дев’ять ворогів уже лягли від моєї руки. Ще одного прикінчу і тоді накурюся з Петрової люльки. А зараз, бач, яке становище: не можна бити ворога, щоб себе не виявити. Навіть того вартового у фіорді не прикінчив — до штабу як «язика» відправив. Може, тому і ходжу такий злий.

Він обережно взяв трубку у Фролова.

— Тільки один рятувальний круг, що ти в кубрику бачив, та оця люлька залишилися мені від «Тумана». Круг до цього берега океанським прибоєм принесло. І все, що в мене в кубрику бачиш, мені наше море подарувало. І койку, і всіляку снасть, і навіть одяг з потоплених німецьких кораблів на берег виносило, неначе для того, щоб я міг свій кубрик побудувати — в тилу ворога, як у власному будинку, жити.

І коли дивлюся на червону чашечку, на ебоніт, на оцю люльку з нашого «Тумана», знову ввижається мені і корабель, і Петро Никонов, і рідна земля, кров’ю залита, міста і села в гіркому диму. І яким би втомленим не був, знову веде в бій матроська лють.

Туман прийшов повільно і безшумно, але швидко став цілковитим хазяїном узбережжя. Він піднявся з моря на світанку, заволік берег густим покривалом, його синюваті щупальці тягнулися все вище.

Здавалося, величезна похмура істота, позбавлена форми, вийшла з океану, чіпляючись за скелі, проникала всюди…

«Правду сказав боцман», подумав, прокинувшись, Фролов. Він вийшов був з біноклем на вахту, але тільки досадливо махнув рукою.

Декілька навколишніх вершин ще плавали у тьмяному небі. Потім туман застелив і їх. Тільки Чайчин дзьоб ширяв над молочними жовтуватими шарами. Але чіпкі смуги, як димок, що стелеться по камінню, потяглися і сюди.

Туман густішав, від краю скелі важко було розглядіти вхід до кубрика.

Вранці здалека почувся суцільний рокочучий звук. Він насувався на висоту. Посилювався. Прогримів десь збоку. Почав швидко стихати.

— Літак! — сказав Кульбін. Навіть на його спокійному обличчі відбилося глибоке здивування.

— Який це божевільний в таку погоду літає? Медведєв вдивлявся туди, куди віддалявся гул, що котився по скелях. Але туман висів непроникний і байдужий, не можна було розібрати нічого.

— Він при такій видимості в будь-яку сопку врізатися може… Летить на малій висоті… — Кульбін теж вдивлявся в простір.

— Ну, вріжеться — туди йому й дорога… Тут наші літати не повинні. Який-небудь п’яний фриц з туги вищий пілотаж крутить…

А в цей час в десяти милях на вест ішов по оленячих стежках Агєєв, пробираючись у засекречений ворожий район.

Він вийшов з поста ще за темряви, перед світанком. Після розповіді Фролову приліг був відпочити на дощаній палубі кубрика, відразу заснув, як вміють засинати фронтовики, використовуючи будь-яку можливість.

Але він спав недовго. Прокинувся раптово, неначе хтось штовхнув чи гукнув його. Лежав на спині в темряві, і серце билося важко і нерівно. Йому приснився «Туман», снаряди, що рвалися навколо, крислаті сплески води… Текла кров товаришів, коса палуба тікала з-під ніг… Він сам не думав, що так розхвилюється від власної розповіді.

Попередивши Медведєва, що йде, він вийшов до водоспаду. І тепер видирався крутими «переходами в шарах задушливої імли, залишивши осторонь широку гірську дорогу.

Він вирішив пробратися у секретний район іншим, високогірним, обхідним шляхом. Гори ставали чимдалі обривистіші і неприступніші. Тут вже не було чагарника, навіть чорничні зарості зустрічалися рідше, навіть мох не вкривав обточені безперервними вітрами скелі. Тільки шпильки якихось безлистих колючок стирчали з гірських розколин.

Під покровом туману він пробирався мимо німецьких постів… Одного разу два єгері пройшли зовсім близько, важкий солдатський черевик сковзнув по схилу, дрібні камінці покотилися, трохи не влучивши Агєєва в обличчя, жовтизну напівтемряви перетнув вогник папіроси…

Далі Агєєв проповз коло самого сторожового пункту. Біля колючого дроту тупцював вартовий, кутаючись у коротку шинель, наспівуючи тужливу тірольську пісню. Рука Агєєва простяглася до кинджала… Прикінчити б і цього, як у минулих походах прикінчував не одного ворога… Але він завмер, дав змогу вартовому пройти. Тут, у глибині ворожої оборони, можна переполошити всі охоронні частини.

Ні, не так легко було зробити останню позначку на люльці!

І ось він повз над самим обривом гранітного перевалу, розпластавшись, як кіт на карнизі багатоповерхового будинку.

• Предыдущая
• 16/33
• Следующая