Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/33
• Следующая

Вже підходячи до водоспаду, він вирішив діяти відверто. Хай потім скаржиться, як хоче! В крайньому разі відсиджу на губі, а таємниці проходу не викажу…»

Але ніяких ускладнень не виникло. Спершу льотчик хитнув був гордовито головою, а потім усміхнувся, слухняно сів на камінь. Навіть сам витягнув з кишені велику білосніжну хусточку.

— Вері уелл! — сказав він спокійно, підставляючи своє рожеве обличчя.

«От який покладливий», подумав із задоволенням боцман, поверх хусточки замотуючи очі англійцеві бинтом з індивідуального пакета.

Жінка теж покірно погодилася на цю процедуру. І коли, підійшовши до водоспаду, боцман підхопив її на руки, ніс крізь гуркіт води, обняла його за шию тонкими руками, легка, як десятирічна дитина.

Боцман поставив її перед входом в ущелину, знову перейшов через потік. Англієць чекав, трохи згорбивши плечі, виставивши велике, перетяте марлею обличчя.

— Ай керрі ю! ^[8] — сказав уривчасто боцман. Він був у захваті від свого знання англійської мови.

Льотчик відсахнувся, підняв руки до пов’язки. Здавалося, в наступну мить зірве її з очей. По-дружньому, обережно боцман стиснув його зап’ястя.

— Бі кеефул. Ай керрі ю! ^[9] — здалося, рум’яне обличчя під пов’язкою трохи зблідло.

«Чи підніму? — подумав боцман. — Такий здоровило! Ще зірвусь… Обидва — головою об каміння…»

Напружуючись, узяв англійця на оберемок, відчув навколо шиї його важкі довгі руки. «Тільки три кроки, тільки три кроки», думав боцман, приміряючись, як би влучніше ступити на перший камінь. В обличчя бив змішаний запах шкіри, поту і якихось задушливо-солодких духів…

Він став на перший камінь, похитнувся, важкі руки льотчика дужче стиснулись на його шиї. Внизу стрибала і ревіла шалена піна. «Не дивитись, а то впаду…» подумав Агєєв… І в наступну мить був уже на тому березі, важко поставив льотчика на ноги.

— Олл райт, — хрипло сказав англієць, оправляючи комбінезон.

Агєєв розсунув листя, вони опинилися в ущелині. Обережно вів своїх супутників вузькою ущелиною вгору. Серце його почало битися все частіше і уривчастіше — він сам не розумів чому. «Невже від «фізкультури» над безоднею?»

І раптом пригадалася вся вчорашня розмова з командиром, темне від туги обличчя, прохання, яке зовсім несподівано прорвалось. І він здійснив мрію командира, привів йому дружину! Але в якому вигляді… І де залишився їхній син? Ось від яких думок усе частіше і частіше билося серце і стало важко дихати.

Він уже бачив яскраве небо, що мигнуло у трикутнику вгорі. Ущелина розширювалася, пахучий морський вітер дув в обличчя. Вже Фролов, скинувши з шиї автомат, вийшов із-за скелі, біг назустріч, сяючи очима.

Вони стиснули один одного в поривчастих мужських обіймах.

— А ми заждалися! — Фролов тряс руку Агєєва. — Молодець, що повернулися, товаришу боцман. І, бачу, з подвійним результатом… — украй здивований, він глянув

на жінку.

— Поклич командира! — швидко сказав Агєєв, і сам не пізнав свого неначе простудженого голосу.

Жінка поруч з ним чекала нерухомо. Вона і не передчуває свого щастя! Льотчик чекав теж — у спокійній, невимушеній позі.

— Зніме пов’язку, зніме! — сказав йому Агєєв. Од хвилювання він забув усі англійські слова, перейшов на ту по-дитячому мимоволі перекручувану мову, якою дехто намагається говорити з іноземцями. Але потім, узявши себе в руки, знайшов потрібний вираз: — Тейк офф керчіф!

Льотчик зняв пов’язку, стояв, жмурячись від яскравого сонячного світла. Жінка обережно зняла свою. Її золотисте з білими нитками волосся розсипалося по плечах, вона розчервонілась під час підйому і в цей момент здавалася молодою і красивою.

Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…

Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…

— Хто це? — швидким дружнім шепотом спитала жінка. — Ваш начальник?

— Це? — Агєєв здивувався. — Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…

— Кого ви привели до нас у гості, боцмане? — запитав Медведєв, подивившись на жінку темними тужливими очима.

Усі з хвилину мовчали.

— А це… — боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, — а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною — хай сама розкаже… — Він не приховував обурення.

— Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, — признавався він потім.

Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.

— Спасибі за службу, боцмане, — уривчасто сказав Медведєв. — З громадянкою поговоримо окремо.

Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.

— Просимо до нас, — сказав Медведєв, простягаючи руку. — Ви офіцер британського повітряного флоту?

Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.

— Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?

— Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.

— Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, — люб’язно сказав льотчик. — Дідько його бери, я, капітан О’Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.

— У нас вивчають мову в морському училищі, — холодно сказав Медведєв. — Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!

— Хай живе його величність король! — льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. — То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! — мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. — Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.

Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду — жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.

— Ваш матрос…

— Він не матрос, він старшина, боцман, — поправив Медведєв.

— Так от, ваш боцман, — льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров’ю, — він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую проти такого поводження, прошу повернути мені зброю.

— Старшина! — покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.

— Капітан О’Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.

— Так точно, відібрав, — винувато сказав боцман. — Але я його загубив, товаришу командир.

— Як загубили?

— Вірніше сказати — упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.

Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.

— Тепер я сам розумію, що схибив, — розвів руками боцман. — Але ж що пропало — не повернеш…

Медведєв повернувся до О’Греді.

— Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.

О’Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він сунув хусточку в кишеню.

— Хусточку впустили, пане офіцер, мимо кишені сунули, — боцман послужливо нагнувся, подав льотчикові хусточку.

Англієць уривчасто кивнув. Сховав хусточку. Широка посмішка знову засяяла на його обличчі.

• Предыдущая
• 21/33
• Следующая