Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/33
• Следующая

— Дріт під високою напругою. Кати! — сказав крізь зуби Медведєв.

Він ходив туди й назад нервовою, поривчастою ходою. Вийняв папіросу і заховав, не закуривши.

— Діти там вимирають, — шепотом сказала вона, — я чула: вони працюють під землею. Я ніколи не побачу мого хлопчика…

Медведєв ніби не чув, тільки ходив усе швидше і швидше. Раптом зупинився перед нею.

— Ви не знайшли б на карті це місце?

— Як я можу? — розгублено сказала вона. — Тут усі скелі однакові. Я можу помилитися… Звичайно, помилюсь.

— Вас привезли прямо туди на транспорті, на пароплаві?

— Ні, спочатку висадили у маленькій затоці, потім посадили на машини…

— Може, пригадаєте орієнтири… Обриси місцевості навкруги?

— Там однакові, зовсім однакові скелі… Крім тих трикутних горбів… Так, ще ось що… Наш табір був у такому дивному місці… Оточений скелями, неначе у висохлому озері… Немов на дні висохлого озера… І вгорі, і по гребеню — колючий дріт, за нього вхопився той хлопчик… І другий ряд дроту внизу, навколо землянок… І в цій клітці, глибоко внизу, — всі ми, російські жінки…

— Отже, ви жили разом з моєю дружиною?

Вона схопилася. Підняла руку безпорадним заперечливим рухом. Не зводила з нього ясних, болісно ясних очей.

— Ви сказали, що всі жінки жили в одному котловані. Як же ви могли ні разу не зустрітися з Настею?

— Я не зустрічалася з нею, — тихо промовила жінка. — Ви мене не зрозуміли. Я з нею не зустрічалася.

— Але ж ви сказали…

— Дайте мені відпочити, — вона важко сіла на камінь. — Запевняю вас — я нічого не приховую… Але я так утомилася. Дайте мені відпочити…

— Гаразд, — сказав Медведєв. — Ідіть відпочивайте…

Медведєв лежав на краю висоти, стискував льодяними пальцями бінокль, знову і знову оглядав пустинний далекий берег.

Нелюдська туга стискувала серце, спирала дух, позбавляла сил. Закінчивши розмову з Марусею, поглянув на навколишні скелі. Сонячне світло здалося чорним. Щось, неначе гуркіт близького прибою, шуміло у вухах.

Так от — він дізнався нарешті про сім’ю. Побачив жінку, яка вийшла з фашистського пекла — примарну, тьмяну подобу колишньої людини. Невже Настя теж стала такою?.. Якщо жива ще… І Альоша… «Діти вимирають», сказала ця жінка…

Може, зараз Альоша, покинутий всіма, голодний, не розуміючи, за що така мука звалилася на нього, лежить де-небудь у кам’яній печері, в холодному темному кутку… І ніякої можливості допомогти… А ця жінка плутає, не договорює щось…

Медведєв заскреготів зубами, ударив кулаком по скелі. Біль пронизав руку. Опам’ятався, знову стиснув пальцями чорні розтруби бінокля.

Зараз не час тужити і нити, треба щось робити — і якомога швидше… Він лежав, розкинувши ноги, закутавшись у плащ-палатку, дивлячись на берег, на безшумний океан з обідком піни біля скель.

І в міру того як він вдивлявся у берег і море, немов темне покривало спадало з очей, шум у вухах припинився, думки линули спокійніше. Море, любиме, ні з чим незрівнянне, неначе входило в душу, прояснювало, захоплювало у свій вічний безкрайній простір.

Сонце сідало за скелі. Небо було у найніжнішому, налитому м’яким сяйвом пір’ї — жовтого, перлистого, червоного, блідорожевого кольору. Вода, лілова біля лінії рифів, — вони згори схожі були на чорний, ледве помітний пунктир, — до горизонту світлішала, палала металевим глянцем, мінилася золотом й ізумрудом. І в порівнянні з цим сяйвом берег здавався темносинім, вкритим імлистим покривалом. Червонуваті плями, неначе закипіла кров, були на дальніх схилах. Може, Настя і Альоша дивляться звідти… І не тільки вони! Сотні інших полонених фашизму, на допомогу яким повинні прийти радянські моряки!

І він працював знову: засікав нові точки по блиску бінокля, по обертанню фальшивої скелі, позначав їх на карті. Таких нових точок було небагато. Більше підтверджувалися попередні спостереження… Нарешті він згорнув карту. Закляклий, наскрізь пронизаний вітром, відповз він од краю висоти.

Обстановка дуже ускладнилася. На Чайчиному дзьобі дві сторонні людини… Чи міг він уникнути цього, чи міг Агєєв не приводити їх сюди? Ні, треба було допомогти льотчикові, який зазнав біди, не можна було залишити його і цю жінку в гірській пустелі… Документи льотчика в порядку, розповідь жінки підтверджує його слова. Але тепер кожної миті треба бути напоготові… Радирувати обстановку в штаб, негайно запитати вказівок…

Виконання завдання… Думати зараз тільки про це. Не досягнуто ще головної мети — старшина довів, що неможливо подолати підступи до секретного району. Але, може, цей льотчик, ця Рябова все-таки допоможуть уточнити координати. Рябова явно не договорює щось, треба ще раз у присутності Агєєва поговорити з нею…

— Старшина! — підкликав боцмана Медведєв.

Агєєв підійшов своєю звичайною, ковзною ходою. Побачивши обличчя командира, почав сильніше смоктати незапалену люльку.

— Як справи, боцмане?

— Все нормально, товаришу командир. Гості наші відпочивають: дівчина — у кубрику, льотчик під скелею влаштувався, зовні. Я з ним ще поговорив. Він чоловік нічого, добродушний, чули: навіть револьвер свій пробачив мені…

— Постійні вахти, як я сказав, встановили?

— Так точно. Кульбін від передавача не відходить, Фролов на вахті біля ущелини. Скоро час їх підміняти.

— Бачиш, старшина, справа яка, — Медведєв витягнув папіросу, але глянув на боцмана, на його незапалену люльку і засунув папіросу в кишеню. — Потрібно б десант викликати, вдарити по цьому гнізду. От тільки невідоме розташування самого об’єкта. Місця його радирувати не можемо…

— Відносно його місця, товаришу командир, я дещо метикую.

Медведєв різко підвів голову.

— Ви ж сказали, що розвідати нічого не змогли?

— Розвідати не зміг, а координати його тепер назву точно. Мені оцей льотчик і дівчина все роз’яснили.

— Вони ж не можуть нічого уточнити.

— А все-таки повідомили те, що потрібно. Дозвольте карту, товаришу командир. — Він одвів Медведєва під скелю, розгорнув на камінні карту.

— Льотчик, я чув, сів уперше там, де туман розвіявся. Тому й літака не пошкодив.

— Вірно, — сказав Медведєв.

— А дівчина, Маруся ця, казала: за розпізнавальними знаками віддалеки визначила, що літак англійський, через те в нього і залізла. Пам’ятаєте, товаришу командир?

Медведєв кивнув.

— Туман вчора цілий день на скелях жив, тільки надвечір розійшовся. Вітер дув із-за гір, що берег з усіх боків прикривають. Тільки один раз того дня туман почав розходитися, це коли я в горах бродив уранці. Тоді подув побережник з моря. І так з півгодини дув. А об’єкт цей, дівчина казала, біля берегової межі…

— Хіба вона казала? — сумнівно подивився Медведєв.

— Не раз казала: ніж там залишатися, краще в море кинутися. Значить, там було море.

— Так, вірно. — Медведєв провів долонею по лобі. — Ви, старшина, все примічаєте.

— Отож, якщо вітер навіть з моря тут дме, туман ще довго живе по низинах, вони там хребетками прикриті. Є тільки одне місце в тому районі трохи вище, рівне — туман там відразу розсіюється. Отже, тут він літак і посадив.

Агєєв упевнено обвів пальцем одне місце на карті.

— Сюди ось автострада веде, далі шлях закритий. Ось тут височина, неначе площадка, де можна літакові сісти… А вам вона про трикутні горби говорила?

— Говорила.

— Ці горби поруч із занедбаним нікельовим рудником: вибрана порода… А рудник глибоко в сопку йде, там могли підземний завод розташувати… І породу не треба висаджувати в повітря, шахти глибокі, сам колись бачив.

— Хіба ви там бували, боцмане?

— Бував за старих часів. Я ще хлопчиком на норвезькому рибальському судні служив. Ми за гренландським тюленем ходили, тріску ловили на всьому узбережжю. Я тут кожний мисок, кожну заглибину знаю.

Медведєв устав. Його очі блищали.

• Предыдущая
• 23/33
• Следующая