Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/33
• Следующая

— Хто ж це зробив? — У Медведєва перехопило дух.

— Думаю, не англієць. Навіщо б йому самому себе виказувати.

— А де ця жінка?

— Сидить біля кубрика хоч би тобі що. Медведєв глянув. Жінка задумливо сиділа на камені.

Льотчика не було видно. Але ось він вийшов з кубрика, неквапливо пішов за скелю, туди, де стояв на вахті Фролов.

— Марусю! — покликав боцман.

Жінка схопилася з каменя. Пішла до них метушливим, непевним кроком.

— Може, і його покликати, товаришу командир?

— Не поспішай, боцмане, спершу поговоримо з нею. Льотчик зник за скелею. Маруся підійшла і зупинилася, дивлячись боязко і запитливо.

Маруся мовчала, дивлячись на халат в руках боцмана. Він, здавалося, притягав її погляд, як магніт. Тільки мигцем подивилася в обличчя Агєєва, Медведєва і знову невідривно дивилася на біле лахміття.

— Де ви залишили вчора ваш халат? — тихо спитав Медведєв.

— Я не пам’ятаю точно, — уривчасто сказала Маруся. — Я віднесла його подалі, сховала між камінням. Не могла я більше дивитися на нього. Я зробила неправильно? — Вона підвела і зараз же опустила очі.

— Ваш халат був повішений за скелями як прапор! — голос Медведєва дзвенів, мов сталь. — Навіщо ви це зробили?

Тепер жінка дивилася йому в очі. Її риси були нерухомі. Тільки очі, широкі і ясні, жили на мертвотноблідому обличчі.

— Хто ви така? — говорив далі Медведєв. Лють охопила його. Безсонна ніч, приховане горе, страх за наслідки збільшували цю лють. — Хто ви така? Ви справді росіянка?

— Я росіянка, — пробелькотіла Маруся. Вона стиснула долоні, маленькі смагляві пальці з обламаними нігтями побіліли. — Я не розумію… Я його згорнула в жмуточок, у щільний жмуточок, засунула глибоко в тріщину… — Її губи затряслися, але очі залишалися сухими.

— Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? — спитав Медведєв.

— Виказати вас німцям? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?

Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.

Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…

Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.

— Що вони зробили з нами… — повторювала вона, ридаючи.

Холодний піт котився по обличчю Медведєва.

— Товаришу командир! — пролунав голос Агєєва.

Щось настільки незвичайне, зловісне було в цьому голосі, що оглянулася навіть Маруся. Медведєв кинувся до кубрика.

Кульбін сидів біля стола у дивній, неприродній позі, похиливши голову, однією рукою обхопивши передавач. По стриженій голові текла цівка крові. Агєєв підтримував радиста, низько схилившись.

— Що? — крикнув Медведєв, підбігаючи.

— Здається, вмер… — із стогоном відповів Агєєв. Він випрямився, його жорстка долоня була в крові. — Скоріше ходімо!

Він кинувся з кубрика. Медведєв біг за ним.

— Там Фролов… Не пропустить…

Агєєв мовчав. Одним ривком розстебнув кобуру. Оббігли скелю, яка заступала спуск до ущелини.

— Теж вбитий? — задихнувся Медведєв.

Фролов сидів, скорчившись, біля самої розколини. Він опустив голову на коліна, міцно стиснувши в руках автомат. Агєєв добіг перший, труснув його за плече, сигнальник почав хилитися набік, не випускаючи автомата. Агєєв трохи підняв його, розстебнув ватник.

— Ран неначе немає…

Фролов важко дихав, його невидющі очі були напіврозплющені.

— Він отруєний, товаришу командир. Цей шпигун обох їх одурманив. Сигаретами. Коли вранці я до них підійшов, саме втрьох перекур закінчували… Товаришу командир, я його ще біля потоку наздожену!

— Ідіть… Ні, стривай, брат! — Тільки в хвилину великої задушевності, найвищого напруження Медведєв переходив, сам не помічаючи, на «ти» з підлеглими. — Коли б він і тебе не підстеріг. Яка в нього зброя?

— Пістолет і дві гранати — він їх у Кульбіна забрав… Я його наздожену, рішу…

— Дивись, щоб не підстеріг, — знову повторив Медведєв. Він розгубився, може, вперше в житті; занадто несподівано звалилося лихо.

— Йому немає рації мене підстерігати, — вже з ущелини крикнув боцман, — він, мабуть, як заєць, по скелях скаче!..

Медведєв підняв Фролова. Сигнальник був дуже важкий. «Ті, що вмерли або втратили свідомість, — мигцем подумав Медведєв, — стають чомусь важчими, всією своєю вагою вони тягнуться до землі…» Похитуючись, він ніс Фролова до кубрика.

Все сталося так раптово. Він залишився на посту один, тепер, коли так потрібна допомога кожного… Кульбін убитий, Фролов отруєний, боцман теж, можливо, пішов на смерть. А може, Василь Степанович їде живий?

Він поклав Фролова на койку. Сигнальник, як і раніше, важко дихав, завжди рум’яне смагляве обличчя було синюватого кольору. Маруся схилилася над Кульбіним біля столу.

— Що з ним? Справді мертвий? — у голосі Медведєва ледь жевріла надія.

— Я нічого не могла зробити… — Маруся підвела залите слізьми обличчя, — у нього роздроблена голова…

— Розумієте що-небудь у медицині? Вибачте, я вас образив, але це потім… Може, допоможете Фролову?

— Я… до полону… вчилася на санітарних курсах… Хотіла в армію піти. — Її голос був тихий, як зітхання. — Можна, подивлюсь, що з ним?

— Звичайно, можна… Коли б ви могли допомогти йому… Ось похідна аптечка…

Медведєв підняв Кульбіна, виніс надвір. Тіло його вже холонуло. Медведєв одніс його вбік, поклав на камінні, з головою накрив плащ-палаткою. Сів поруч, намагаючись зосередитись.

Настав сонячний вітряний день. Дув норд-ост. «Справді, море свіжішає», подумав Медведєв, глухий гул морського прибою долітав знизу. Що робити? Сьогодні почнеться десант, коректування необхідне… Заплющив очі, — і раптом із темряви насунулося обличчя винуватця катастрофи: веселе, регочуче, з круглими очима у кров’яних жилках і мідною щетинкою над верхньою губою. Довірився йому, як дурень!.. Пригадував усе, що сталося — крок за кроком…

Звичайно, це переодягнутий гестапівець… Недарма боцман казав: носить чужий костюм… Ось чому він відібрав учора сигарету у Фролова — хотів отруїти його під час вахти, а потім побоявся виказати себе… А сьогодні отруїв разом двох, відвернув від себе увагу розвішеним халатом… Саме на стільки часу, щоб вистачило вбити радиста, зіпсувати рацію… А рація? Звичайно, поламав її…

Він кинувся знову в землянку. Маруся схилилася над Фроловим, намагаючись зручніше покласти його на койці… Медведєв нахилився над передавачем, зсунутим убік, забризканим краплями крові.

Стирчав порваний дріт, блищали осколки скла. А запасний комплект? Устиг його поламати диверсант?

Ні, ось він стоїть, старанно упакований. Запасливий Кульбін сховав його в кутку за койкою. Медведєв нетерпляче розгорнув запасні частини, стер з рації кров і почав лагодити передавач.

Він одірвався від роботи тільки для того, щоб подивитися на Фролова. Сигнальник спав, його дихання стало рівнішим і тихішим. Маруся сиділа на койці, дивлячись Фролову в обличчя.

— Він повинен скоро прийти до пам’яті… Я зробила все, що могла.

— Спасибі, — м’яко сказав Медведєв.

Він мить подумав. Взяв із столу свій заряджений автомат.

— Хочу вам дати доручення… З автомата стріляти не вмієте?

Вона похитала головою.

— Тут особливої науки не потрібно… — Підійшов до койки, показав, як поводитися з автоматом… — Ось — візьміть його, станьте там, де стояв на вахті Фролов. Якщо хто покажеться з ущелини, стріляйте просто чергою, щоб попередити мене… На близькій відстані не промахнетеся.

Знову помітив у її очах той самий незрозумілий вираз. Але боязкості, невпевненості не було тепер в її рухах.

• Предыдущая
• 26/33
• Следующая